ІЗ СІМЕЙНОГО АЛЬБОМУ

У ці хвилини я зрозумів, що нічого прекраснішого за свободу – у найпрямішому, поверхневому, зовнішньому значенні – немає, і що міркування Епіктета про внутрішню свободу – лише гра розуму, гра слів. Мені захотілося торкнутися свободи рукою.

У мене є улюблене місто. Воно називається Фамагуста. Я полюбив його перш, ніж там побував. Вперше я почув про Фамагусту у Лондоні. Мені розповів про неї кіпріот-водопровідник Яніс, мій сусід.

Фамагуста живе за законами трагедії. На початку ХVI століття командувач венеціанської військово-морської бази на Кіпрі чорний генерал Отелло у міській цитаделі Кастелло душив дружину. У тому ж сторіччі Фамагусту душили турки, а, додушивши, здерли з неї шкуру. У 1974 році афінський чорний полковник Попадопулос схопив за горлянку весь Кіпр, але задушення завершили турецькі солдати. Близько 20 000 греків втекли у грецький сектор. Всі готичні й реалістичні історії з життя привидів в англійських замках - лише дитячі страшилки, порівняно з нинішньою Фамагустою та її районом-примарою Варошею. Восени 2002 року я вдивлявся у це місто-фантом з борту туристичного корабля, озброївшись біноклем. Там не було ні душі: ні старців у тіні сикомор, ні хлопчиськ, що ганяють м'яча, ні дівчаток, що підстрибують через стрибалку. Єдиною ознакою життя були колючі огорожі на пляжі й голубі каски миротворців ООН.

Можливо, кіпрська Фамагуста хвилює мене тому, що у моєму житті була своя власна Фамагуста. Вона називалася Київ. У 1978 році я покинув рідне місто, а тоді впродовж років здалека вдивлявся, прислухався, принюхувався до нього. Колись гарячими слідами я описав день фатального відльоту до Відня. Тепер спробую «пройтися» тими, що вистигли.

На митниці Борисполя нас обшукували години дві. Шукали щось кримінальне: листи з таборів, самвидавівські рукописи. Мене і дружину з десятимісячним сином відвели у різні приміщення і роздягли догола. Пелюшки теж розвернули. Психологи стверджують, що процедура роздягання під час обшуку - форма зґвалтування, і що згодом це може позначитися на сексуальних стосунках подружжя. Криміналу не знайшли, а він був. У нашому сімейному альбомі пліч-о-пліч із фотографіями рідних і друзів лежали знімки українських політв'язнів. Я збирався передати ці світлини в «Amnesty International». Я досі вірю, що згадка в ефірі імен ув'язнених і публікації їхніх фотографій якимось містичним чином допомагали їм вижити. Їхні імена ставали заклинанням, шаманським камланням. А те, що шамани мешкали на коротких хвилях і звучали як небожителі, лише свідчило про їхню ієратичну автентичність. Я донині пам'ятаю аматорське фото Івана і Євгена. Сфотографували їх восени. Іван - у береті, Євген - у плащі. Такі сірі китайські плащі були модні в середині шістдесятих. Такого самісінького носив мій старший брат, а згодом доношував я. У Миколи Заболоцького є вірші:

У широких капелюхах, довгих піджаках

із зошитами своїх віршів.

Це про друзів-поетів, які зникли у тридцяті роки. У тому ж сімейному альбомі були фотографії волаюче несумісні, але доглядачі не проявили ні соціального, ні національного нюху. Єврейські родичі моєї дружини поряд із сім'єю Льовка здавалися переляканими до смерті. Лише бабуся Цилічка з Василькова трималася гідно. Вона багато чого бачила: погроми, перевороти, війни. На початку минулого століття їй пропонував руку та серце друг батька, письменник Шолом-Алейхем, але йому відмовили, оскільки наречений був на три десятки років старшим за наречену. Під час Другої світової війни Цилічка служила кухаркою у військовій їдальні у Чкалові. Там її і помітив маршал Жуков. Маршал чомусь дуже хотів, щоб Цилічка вступила у партію, обіцяв дати рекомендацію, але і від цієї пропозиції вона відмовилася. В альбомі Цилічка безстрашно взяла під своє крило Льовка зі всіма його чернігівськими родичами: у рік нашого від'їзду Льовко одержав чергові десять років таборів.

***

Після огляду валізу і клунки я перетягував сам: у дружини на руках був син. Я змок. Сорочка вкрилася плямами. Мені хотілося пити. На другому поверсі у залі очікування були два автомати з газованою водою, але у моїх кишенях не залишилося жодної радянської копійки. Ми зайняли місця у хвості літака. Перед нами сиділи два японці. Вони тихо усміхалися. Коли літак злетів, стюардеси почали розвозити сніданок. З нами поводилися як з іноземцями. Навіть вино подали. У ці хвилини я зрозумів, що нічого прекраснішого за свободу - у найпрямішому, поверхневому, зовнішньому значенні - немає, і що міркування римського вільновідпущеника Епіктета про внутрішню свободу - лише гра розуму, гра слів. Мені захотілося торкнутися свободи рукою. Я витягнув із кишені на спинці крісла пакетик із шорсткого сірого паперу - пакетик для блювоти, дістав ручку і почав із пам'яті записувати вірші про друга, складені незадовго до відльоту.

За північ ти вийдеш з під'їзду і відразу побачиш

два згустки ночі, у кожному з яких

у тьмяному промінні зеленуватого підсвічування

мовчать троє чоловіків, не рахуючи водія.

Ти відштовхнешся ногами від асфальтового дна міста,

і чорні згустки, субмарини ночі, плавно попливуть за тобою,

не вмикаючи фар. Твоє серце поволі відірветься від тіла

і попливе у протилежний від нього бік,

прикидаючись морським їжаком або мушлею перлини.

І що зловіснішим буде цей нічний заплив

то прекраснішими будуть спогади, але все одно

не застібай плаща, переночуй у нас хоча б іще одну ніч.

Через півгодини літак затремтів як осиковий лист: ми потрапили у грозу. Вода хлюпала по обличчю. Повалив мокрий сніг. Оголосили по-англійськи: «Панове! У зв'язку з метеоумовами наш літак вимушений приземлитися у Мінському аеропорті. Екіпаж приносить вам свої вибачення». Спереду зажевріло FASTEN BELTS. «Пристебни ремінь», - сказав я дружині, щоб не мовчати. Вона відповіла, що хвилюється. Син спав у неї на колінах. Град сипав з усибіч. Одним ліктем я прикривав голову і лице, іншим - обличчя сина. Колеса вдарились об бетоновану смугу аеродрому, хруснуло шасі, і літак, тужачись, проповз на череві ще метрів сто, змітаючи дрібні службові будови і легкі фігурки з прапорцями у шахову клітку. У будівлі аеропорту нам запропонували піти в кімнату матері та дитини. Дружині чомусь не хотілося. Вона розплакалася. Я штовхнув її. Вийшло грубо, і вона заплакала голосно. Нас розлучили з іншими пасажирами. Я відчував спиною усмішки японців. «Головне - не нервуватися, - вмовляв я себе, - все налагодиться. І не таке пережили. Врешті-решт, у мене в кишені не червоношкірі паспорти, а іноземні візи. Ми - іноземці. І баста!» У кімнаті, куди нас завели, спиною до дверей біля вікна стояв чоловік у штатському. Я чомусь бовкнув: «Good day!» Він, не поглянувши, сів до столу і набрав номер. Дзвонив довго. Говорив по-російськи, так що я нічого не міг зрозуміти, окрім імен моїх київських слідчих - підполковників «Вілен Павловіч», «Валерій Ніколайовіч» і слова «Бобруйск». Потім він вийшов із кімнати. Ми довго чекали. У голові було порожньо. За нами прийшли ввечері. Веліли вийти. Ми йшли - я в сорочці, що не висохла, дружина із заплаканим обличчям та сплячим сином на руках. Я думав: добре, хоч багаж не треба тягнути. Значить, до Бобруйська. Вони вже там. Вілен Павлович поки змився із якоюсь бабою, а Валерій Миколайович вирішує шахові задачі. Мат у три (чотири) ходи. Чорні (білі) починають і виграють. Він постукує кінчиком олівця по нижніх жовтих від нікотину зубах, по-доброму мружиться, нашу машину трясе на вибоїнах, ми збилися у кузові в одне вологе солонувате місиво. До Бобруйська ми приїхали вночі. У Бобруйську нас розстріляли.

***

У травні 2003 року я знову зібрався на Кіпр. Напередодні відльоту зателефонував Янісу. У газетах писали, що турецька адміністрація Кіпру пішла на якісь поступки, і я хотів дізнатися у Яніса про подробиці. Він попросив дозволу зайти. Яніс приніс намальований план Вароші і вілли на вулиці Адріану, де він колись жив. Навіть ключ від дверей приніс.

- Може, тобі вдасться. У Фамагусті візьми на прокат машину і спробуй заїхати у Варошу. У тебе ж британський паспорт?

- У тебе теж.

- Ти на мою пику подивися. Вони таких хитродупих за кілометр бачать (по-англійськи він сказав «dickhead»).

- Але я не воджу машини.

- Знайди якогось англійця. Удвох дешевше.

- Але у тебе вдома щурі... І замок заіржавів.

- Так, щурі. У вітальні в столі, у лівій шухляді лежить наш сімейний альбом. Більше нічого мені не треба.

Я прорвався у Фамагусту на плечах нової ліберальної політики кіпро-турецької адміністрації. З травня до міста можна було дістатися не тільки в обхід через Нікосію, а й навпростець через КПП недалеко від пародійно-курортної Айя-Напи. Лібералізм диктувала Анкара: Туреччина хотіла хоча б однією ногою - кіпро-турецькою - вступити у Європейський Союз. Тепер не тільки іноземці, а й греки-кіпріоти мають право на декілька годин приїхати у Фамагусту. Отже, якщо натрапите у місті на літнього чоловіка або жінку, яка плаче, можете не сумніватись: це греки-вигнанці, що приїхали подихати повітрям батьківщини. 20 000 турків, які осіли у Фамагусті, надихали щось подібне до життя. У тіні сикомора сидять турецькі старці, вулицями бігають школярі і школярки з білими теками. Повітря казематів у цитаделі, як і п'ятсот років тому, - задушливе. Та зате з фортечної стіни відкривається вид на море, на напівсонні пакгаузи, сухогрузи, сандали (у перекладі з турецького - човни). Пульс б'ється, але без ентузіазму.

До колись грецької Вароші можна дійти через майдан Кемаля. Дійти - і впертися у нескінченну дротяну огорожу. На ній висить плакат із зображенням турецького солдата з гвинтівкою і попередженням: NO PHOTO. За огорожею починається дитячий рай. Він схожий на обкладинку книжки Конан-Дойля «Загублений світ». Вілли, що живцем гниють, церква з похнюпленими хрестами стоїть до пояса у чортополосі, бур'яні, кактусах, рододендронах. Вся ця флора хворіє на хронічний гігантизм у гострій формі й упивається своєю хворобою. У чагарниках, підвалах, на горищах можна було б нескінченно бавитися у козаки-розбійники, ховатися у куренях від батьків, призначати перші побачення. Крізь віконний отвір занедбаної вілли я побачив на стіні коридору вирваний з м'ясом лічильник. На ньому збереглися цифри літа 1974 року. Рахунок за електрику господарі не встигли сплатити: греки втікали сім'ями, навіть не встигнувши зняти з плити паруючу їжу. На стіні поряд із лічильником невідомий міський сталкер накреслив вугіллям своє ім'я: ХАСАН. Я пройшов десь півкілометра вздовж огорожі і опинився біля турецької школи. Дітей видно не було, але будівля гуділа їхніми голосами. На сонці блищали шкільні вікна з видом на урок новітньої історії.

Я впіймав таксі і поїхав у готель «Palm Beach». Водія звали Хасан. Він був родом із містечка Ларнака. У 1974 році йому зі сім'єю довелося піти в турецький сектор.

- Ви зупинились у Ларнаці? - запитав він.

- Ні, в Айя-Напі.

- А в Ларнаці будете?

- Так, проїздом.

Мені здалося, що він зараз попросить мене зробити знімки його будинку. Хасан зітхнув і сказав:

- Я був недавно у Ларнаці. Зайшов у свій будинок. Зробив знімки. Там зараз живуть греки. Хороша сім'я.

- Якою мовою говорили?

- Грецькою. Я трохи знаю.

- Випили?

- Так, пиво.

Ми під'їхали до готелю. Через вестибуль вийшли на терасу. Внизу тягнувся піщаний пляж, з тих, які називають «золотими». Я попросив Хасана сфотографувати мене на фоні міста-примари. Воно починалося метрів за двісті. Я на хвилину сів у крісло. Позаду тягнулася чотирикілометрова прибережна смуга, забудована в 60-70-х роках готелями, ресторанами, банками, над- і підземними гаражами. Здалека все здавалося нормальним. Так могло б виглядати місто, вражене нейтронною бомбою. Я пішов на пляж і дійшов упритул до колючої - на зразок зошита у клітинку - огорожі. У мене за спиною плюскалися і засмагали туристи. Їх не бентежив ні дріт, ні примари. На самій межі, але вже на тому - мертвому - боці, стирчала проіржавіла дитяча гірка. Поряд із нею стояли криві гойдалки, також вкриті іржею.

Пробач, Янусе, але дістатися до твого будинку на вулиці Адріану можна було б тільки у кіно. Уявляю, як майстерно зіграв би цю роль Херрісон Форд: рвана (злегка) сорочка, краплі поту на лобі (у міру), синець на щоці (грим).

Напередодні відльоту до Лондона я заїхав у Нікосію, затишну столицю Кіпру. По фешенебельній торговій вулиці Lidras дійшов до грецької прикордонної застави. За нею починався турецький сектор. Прикордонний турецький квартал був нежитловим: турки бояться тут жити. Застава була схожою на сцену у ляльковому театрі. На дерев'яних підмостках стояв автоматник. Від ворожих куль його оберігали матраци. Виглядало це по-домашньому мило. Над автоматником шелестіло дерево-кентавр. Його корені і стовбур були турецькою чинарою, а крона - грецьким платаном. На карнизі застави висіло гасло:

НЕМАЄ ПЕРЕМОГИ БЕЗ ЖЕРТВ 

ЗА СВОБОДУ ПЛАТЯТЬ КРОВ'Ю

Це девіз кіпрських патріотів-терористів середини п'ятдесятих. І поряд - для нетямущих:

ОСТАННЯ РОЗДІЛЕНА СТОЛИЦЯ ЄВРОПИ

Мені захотілося води, і я зайшов у найближчий бар «BERLIN». Чомусь відразу пішов до вбиральні. Там мене вирвало. Стало легше. Тоді знову вирвало. Я подивився в унітаз. Там не було нічого, крім крові і свободи. Так, свободи і крові

Фото зі сайтів www.vokrugsveta.ru, www.bigplanet.ru, www.forum.materinstvo.ru, www.venividi.ru