Кицьки-мишки: подвійний удар

…вистава вийшла про те, що «все мы бабы-стервы» – у частині з журналісткою, про потребу прощати – у частині із актрисою, і у несподіваному фіналі, коли «трансцендентний» колишній чоловік раптом з’являється запросити на свій ювілей (попри те, що його чекає теперішня дружина) – про «главное, что б в жызни возник настоящий мужчина!»

Українські режисери здавна скаржаться на брак сучасної актуальної української драматургії: щоб і реалії сьогодення відображала, і була впізнаною для глядачів, сценічною, та ще бодай трохи з претензією на глибину, - з цим зараз в українській літературі сутужно. Напевне, хіба таким станом речей можна пояснити те, що два львівські театри - театр ім. Марії Заньковецької та Муніципальний театр - майже одночасно (місяць різниці між прем'єрами) кинулись ставити п'єсу одеського драматурга Олександра Марданя «Кицьки-мишки», написану щойно у грудні минулого року.

Хоча п'єсу цю назвати українською можна з натяжкою: написана вона російською мовою, події відбуваються у Москві. Та й навряд чи її тематика актуальна і близька для сучасного середньостатистичного глядача - історія з життя акторської сім'ї. Хоча, звичайно, емоційна складова кохань і зрад актуальна таки для всіх (цікавлять же таки наше жіноцтво всі ці любові, зради, брехні та інші «страсті» у мексиканському антуражі, чому б це не могло мати сценічного аналогу?). До того ж, зі сценічністю у п'єсі все гаразд: постійні перипетії, колізії, інтриги тримають глядацьку увагу, змушують слідкувати за сюжетом, змінювати кут зору на події до протилежного.

На камерній сцені театру ім. Марії Заньковецької за режисуру вкотре взялась невтомна народна артистка України Таїсія Литвиненко. Цього разу щораз стриманіше: танцюють актори лише наприкінці, віршів не читають. Стримана і кольорова гама костюмів: червоне, чорне, біле (художник Л. Боярська). У паузах між діалогами на задньому плані ВІН, Мужчина (О. Норчук) багатозначно-трансцендентно вдягає сорочку, заправляє її в штани і т.д. Під корінь обрізано намагання драматурга вивести твір на рівень вищий від мелодрами: довгий фінал п'єси з розумними цитатами і розмірковуваннями про ката-жертву (що й дало назву твору) відкинуто, натомість дописано свій хепіенд. Тому й назва змінилась на підкреслено мелодраматичну - «Любов і сльози». Цілком стереотипні образи героїнь граються однією барвою: манірна самозакохана актриса (А. Марусяк), стервозна журналістка (Ю. Михайлюк). І лише у виконанні Н. Лань можна помітити багатогранність повнокровного характеру (риси і жертви, і ката, і стервозність, і співчутливість). Хоча за всіма її інтонаціями та пристосуваннями вгадуються інтонації та пристосування самої п. Литвиненко. Словом, вистава вийшла про те, що «все мы бабы-стервы» - у частині з журналісткою, про потребу прощати - у частині із актрисою, і у несподіваному фіналі, коли «трансцендентний» колишній чоловік раптом з'являється запросити на свій ювілей (попри те, що його чекає теперішня дружина) - про «главное, чтоб в жызни возник настоящий мужчина!»

Так камерна сцена, замість бути осередком експерименту, стає осередком мелодраматизму, де майже всі вистави - сльозливі історії «про любофф»: «Про кохання», «Жіночі ігри», «Варшавська мелодія», «Картка любові», «Іонич» і т.п.

Проте все пізнається у порівнянні. Остання прем'єра за цією ж п'єсою у Муніципальному театрі змушує мене сприймати заньківчанську постановку як цілісну і стильну.

Режисер вистави «муніципалів» - новий художній керівник театру, заслужена артистка України Людмила Колосович - назвала виставу «Скандал без антракту» (так визначив жанр п'єси сам автор). Як видно із назв, якщо заньківчанам ішлося насамперед про мелодраму («Любов і сльози»), то тут основне завдання - «нашуміти». Отож, вистава - суцільний інформаційний шум. Можна аналізувати і знаходити розбіжності у системі, але страшенно важко намагатися з'ясувати щось, коли жодної системи і не планували, і кожен елемент підбирали за інтуїтивним принципом «здається, підходить». До прикладу, музичне оформлення: тут тобі і «Pretty women», і «Fantom of the Opera», і «Era», і «У печері тролів» Е. Ґріґа, і мелодії із «Амелі» і навіть із радянського «Шерлока Холмса»! Постмодерністська цитатність? Якби ж то! Режисерка використовує весь цей музичний тлум лише як фон, бо десь-то воно ніби за настроєм підійшло. А що всі ці фрагменти надто відомі, а тому самодостатні і не можуть бути тільки фоном (та ще й зовсім різностильові) - до того й байдуже.

Аналогічний хаос у всьому: підбір костюмів не з огляду на побудову образів і цілісної стилістики вистави, а знов-таки - що «приблизно підійде». Сценографія О. Черних (жіночі портрети, що зі зворотного боку обертаються страшними постатями у каптурах), покликана, очевидно, продемонструвати зворотній бік особистості героїв, затанцьовки (пластика Н. Каспшишак-Сенів), які мають нам додатково розтлумачувати переживання персонажів - весь цей лобовий символізм такий очевидний, що перестає бути символом, а стає дублюванням і ілюстрацією тексту. Як і акторська дія: де йдеться про море - зображаємо море, а що ж іще? У будові діалогів відкинуто нафіг К.Станіславського з його принципом «петелька-гачок», актори проголошують репліки, прив'язуючись насамперед до того, куди треба побігти, звідки виглянути, що зробити, в яку позу стати - всю режисуру вбачали лише у відтворенні тексту на сцені, головне - щоб під час цього відтворення «щось постійно робилося», і завдання режисера - просто придумати це «щось». На довершення всього у фіналі головна героїня ще й, всупереч тексту, стріляється, заперечуючи всі попередні розмірковування про прощення: адже вибравши роль жертви вона зробить катом когось іншого, і сама цим вчинком стане катом для нього. Але то метафізика. А кінець має бути ефектним. І добре, що він є...

Не можу, на жаль, сприймати цю постановку інакше, як добрячий крок назад (а то й не один) у порівнянні з постановками останніх претендентів на керівництво цим театром. І тому знову і знову питання про долю Муніципального театру як мистецького закладу зависає у повітрі здоровенницьким знаком запитання...

У підсумку дві постановки п'єси «Кицьки-мишки» О.Марданя не стали подією театрального Львова, а радше малозрозумілим казусом, недоліком підбору матеріалу, недопрацюванням завлітів, які чи то не впливають на репертуарну політику своїх театрів, чи то не можуть відшукати достатньої (для уникнення дублювання) кількості справді актуальної драматургії високого рівня. А з іншого боку - ще й свідченням нездатності театрів до освоєння сучасної драматургії на рівні вищому, ніж побутовий чи мелодраматичний.

Фото з сайту https://www.wz.lviv.ua/