Колгосп "Україна"

Я намагаюсь бути законослухняною людиною настільки, наскільки це можливо в українському суспільстві – у забороні не шукаю якихось винятків. Але також добре обізнаний із правами й обов'язками громадянина.

Дотримання чітких правил колективного співжиття, а тим більше законів держави, невід'ємне для функціонування здорового суспільства.

Не знаю, наскільки хворим є українське суспільство із його тотальною корумпованістю, але те, що воно ненормальне, проглядається із кожної шпарини.

Минулого тижня довелось поїхати до Варшави на спільну українсько-польську конференцію. Організатори були такими люб'язними, що зафундували переліт Львів-Варшава і в зворотному напрямку: Варшава-Київ-Львів. Я не був у Києві уже десять років і жартував, що годинне перебування в Борисполі не перерве цієї цікавої традиції. Дарма жартував...

Переліт зі Львова до Варшави (тут буду чітко вказувати назви авіакомпаній, бо саме про них і йдеться) тривав рівно 50 хвилин, а при годинній різниці вийшло так, що ми взагалі "не летіли". Привітні стюардеси авіакомпанії LOT, комфортний літак і ще один важливий елемент – інтелігентна й вихована публіка на борту. Переліт відбувся без особливого емоційного напруження – суцільний позитив. У Варшавському аеропорту на нас чекала приємна молода пані, яка на таксі відвезла всіх, хто прилетів зі Львова, до готелю.

За вечерею зустрілися з добрими знайомими, які добиралися з Києва. І тут трапилося перше неспівпадіння настроїв і вражень. Знайомий історик розповів, що літак Міжнародних авіаліній України з Києва до Варшави спізнився і тому мусив зробити кілька кіл над польською столицею. Це мене мало б занепокоїти, але, перебуваючи під позитивним враженням від перельоту зі Львова, я не надав особливого значення цій інформації.

Наші поневіряння почалися вже в аеропорту Варшави при реєстрації на літак. Величезна черга дуже дивних людей з баулами та іншою поклажею розтяглася далеко поза паси, якими відгороджені вікна реєстрації. Знайомий львів'янин, з яким ми долали всю цю "одіссею" пояснив, що публіка відрізняється тому, що квитки на літаки МАУ значно дешевші, а отже, це робить польоти загальнодоступними. Проте потенційні пасажири відрізнялися не тільки рясним макіяжем і алкогольним амбре з рота (тоді у Варшаві було +37), але й манерою поведінки: непотрібною штовханиною та постійним переставлянням з місця на місце свого не зовсім ручного багажу.

Подолавши державний кордон, ми зрозуміли, що літака ще не подали на посадку, хоча він мав вилетіти вже через 20 хвилин. Пасажири розташувалися "ромським" табором на всіх можливих лавках і розімліло чекали, щоб нарешті зайняти свої місця в літаку. Помітно нервував тільки колега з Харкова, бо різниця між рейсами з Києва на Харків катастрофічно зменшувалася. Раптом пролунав гортанний крик!

Гав...юк! Всє ви гав...о! Сукі пазорниє! Це верещав п'яний пасажир, який мав летіти з нами до Києва. Він постійно доскіпувався до молодої польської пари, яка мала нещастя сидіти неподалік. Бридкий російський мат не припинявся всі наступні півгодини нашого очікування. П'яний рев змовкав тільки тоді, коли його "колега" завбачливо подавав йому хустинку, бо п'яниця кілька разів був на межі, щоб не обблювати всіх присутніх. Півгодинне запізнення з посадкою дозволило працівницям аеропорту нарешті "зауважити" дебошира і відібрати у нього український паспорт, повідомивши перед тим прикордонну службу.

І ось ми нарешті в салоні літака. Ще півгодини в літаку – і нарешті виліт, але вже з годинним запізненням. Не скажу, що українські стюардеси були негарні, навпаки, вони були красунями, але вкрай непрофесійними. Викотивши возика з напоями на прохід, дівчата відразу отримали додаткове замовлення, за яке пасажир та його кохана були готові заплатити в доларах. Весь час, поки стюардеса обслуговувала особливих клієнтів і шукала їм решту, а це 15 хвилин, возик перекривав доступ іншим стюардесам, щоб вони могли роздати обід пасажирам.  Одна з них не витерпіла, схопила тацю, наклала на неї булочок і пішла роздавати пасажирам. Ні напоїв, ні навіть серветок вона, звісно, не прихопила. Стюардеси робили якісь хаотичні рухи, заважаючи одна одній обслуговувати пасажирів. У мене вперше закрався страх, що якщо і пілоти такі ж "фахівці", а ми летимо на висоті 11 тисяч метрів і з швидкістю 800 кілометрів на годину, то я більше цими авіалініями не полечу. Але головні "сюрпризи" нас чекали в аеропорту Борисполя.

Літак спізнився на годину, а ще треба перейти прикордонний контроль і добратися в термінал В. Кордон був не менш хаотичним, ніж стюардеси в літаку МАУ. Виявилося, що в тієї пані, до якої я став у чергу, перестав працювати комп'ютер. Довелось перебігти до віконця якогось молодого прикордонника, який розмовляв не те, що суржиком, він говорив якоюсь дивовижною говіркою, яку я в знервованому стані не зовсім зрозумів.

Ось ми і на рідній землі. Велетенський термінал, новий і сучасний, і без жодного ознакування та додаткової інформації. Побачив п'ятьох жіночок у спеціальній формі працівників аеропорту, які розморені спекою мирно сиділи і перемовлялися. Підбіг і запитую:

- Як мені добратися в термінал В, я запізнююся на літак до Львова?

- Хлооопці, - протяжно заспівала миловидна українська пані, - мені уже устав язик вам всім об'яснять. Хоч би гривню хтось за цілий день дав.

Але мені було зовсім не до жартів у ту хвилину. За інших обставин, можливо, я б і сприйняв ці правила гри, але мені треба було негайно на літак до Львова. Нарешті вдалося почути, що до терміналу В курсує зелений автобус. Ще 20 хвилин пройшли в очікуванні автобуса. Спринтерським бігом ми влетіли в приміщення терміналу і побігли до єдиної стійки, де не було черги. На запитання, чи вже полетів літак до Львова, женщіна відрубала: «Мущіна отойдітє, у мєня бізнес-клас. Становітєсь в очєрєдь, гдє економ-клас».

Стали в чергу. Дочекалися, щоб почути, що літак вже полетів. Оглянувся, побачив гурток молодих чехів з нашого рейсу, які мали далі продовжити політ до Сімферополя. Кількох пасажирів, які мали летіти до Одеси, і Володимира М., який відстав на рейс до Харкова.

Довелося йти до каси МАУ і виясняти, що нам робити далі. В касі нам все "чітко" пояснили: "Піднімаєтеся на другий поверх, поселяєтеся в готель, дістаєте талончик на обід і вилітаєте через ДОБУ до Львова".

- Як через добу?

- У нас є тільки один рейс до Львова о 19.35.

- Перереєструйте мене на рейс іншої авіакомпанії.

- Ми такого не практикуємо, це дорого.

- Тоді поверніть мені гроші, і я сам доберуся.

- Ні, ми грошей не повертаємо. Сьогодні п'ятниця, звертайтеся в понеділок у наш центральний офіс із скаргою і, можливо, вам повернуть гроші, але на рахунок, з якого була здійснена оплата квитків.

- Але мені не треба грошей у Варшаві, мені потрібні гроші тут і вже.

- Ви маєте право скаржитися!

Після чого представниця МАУ порахувала гроші в касі і закрила її.

Нічого не залишалося, як спробувати щастя купити квиток на потяг. Добралися до залізничного вокзалу. Дорогою помітив, наскільки змінився Київ. Це просто жах! Таке враження, що в Україні нема ні одного архітектора, а якщо і є, то всі вони – мізантропи із садистськими нахилами.

П'ятниця, вечір. У Львівському напрямку нема жодного квитка аж до 11.00 наступного дня. Спека, сморід і знервовані з погаслими очима люди. Пішли шукати автостанцію, з якої від'їжджають маршрутки у західному напрямку. Стоїть з п'ять автобусів до Рівного – всі заповнені. Під'їхав ще один. Водій-земляк погодився взяти нас до Рівного, правда, за значно вищу ціну. Але ми були йому і за це безмежно вдячні. За двадцять третя ночі прибули на автовокзал Рівного. Там саме стояли два рейсові неоплани, які їдуть через Львів. Водії категорично замахали заперечно головою: Ні, і ще раз ні! Автобуси переповнені.

Я, як більш законослухняний чоловік, відійшов убік, а мій колега, краще призвичаєний до українських реалій, взявся вмовляти водіїв. І сталося диво! Водій погодився взяти нас до Львова. Ми думали, що прохід біля середніх дверей буде для нас зручним місцем, але не так сталося як гадалося. Біля входу стояли двоє гопників, які із самого Києва облюбували собі ті "місця".

- Що стали на х...й! Проходьте в салон – це наше місце. Довелося стати в проході. Нам на двох запропонували одну дерев'яну табуретку, яку я відразу передав товаришеві, що був значно габаритнішим за мене. Отак ми їхали в розмовах до Львова. Якийсь делікатний іноземець запропонував мені свою дерев'яну табуретку, а сам пішов наперед і сів на сходинку. Далі ми продовжили подорож додому на дерев'яних табуретках.

Ви скажете, що це порушення безпеки руху, що це неправильно. Так, але я зрозумів, що я живу в державі, яка всіма рисами нагадує радянський колгосп "Україна", де всі безправні, окрім голови і парторга, де всі крадуть, кожен – відповідно до свого табелю про ранги...

Вчора вирішив купити квиток до Варшави, але вже на залізницю. Виявляється, на майже мільйонне місто є тільки одна така можливість – це Львівський залізничний вокзал. Приїхав, зайшов, став у чергу. Переді мною стояла якась молода американка, яка хотіла їхати в Будапешт, якийсь хлопчина запитував про Прагу. Але черга ніби закам'яніла. Постійно підходили збоку якісь люди, робили дивні знаки касирці, потім розмовляли з нею на ти і брали квитки на... Одесу, Сімферополь...  За час, поки їхня знайома Христина оформляла їм квитки, вони встигали розповісти про свої справи і про те, коли поїдуть на село...

Американка отетерілими очима спостерігала за тим, що відбувається, хлопчина, який мав їхати до Праги, постійно посміхався, а я, за словами відомого австрійського поета Карла Любомірского, "знаходився у передпокої великої люті".

Висновок. Увесь цей колгосп, який ми побудували за останні 22 роки, є тим, на що спромоглася українська нація. Одним словом, наша батьківщина – це великий колгосп "Україна".