То коли ж буде український контрнаступ? Чи правильніше таки наступ? Точна термінологія тут для нас, цивільних, не така вже й важлива. Важливий сам факт стрімкої деокупації. Нині вже майже напевно можна сказати, що «весняного наступу», який так очікувався, так довго анонсувався, так палко обговорювався і в Україні, і в Росії, і, зрештою, в цілому світі, на жаль, не відбудеться. І обіцяного Кирилом Будановим входження ЗСУ в Крим до кінця весни теж, скоріш за все, не станеться. На жаль.
А водночас – на щастя. На щастя, ми маємо на чолі нашої армії доволі мудрих і розсудливих командувачів, які знають коли, за яких обставин можна піднімати бійців у масштабну атаку. Коли за звільнення територій не доведеться заплатити занадто високу ціну.
У цьому контексті варто звернути увагу на інтерв’ю, яке президент Чехії Петр Павел дав газеті The Guardian під час візиту до Лондона на коронацію короля Чарльза ІІІ. Найцікавішими для нас були його слова про майбутню наступальну операцію ЗСУ. Павел є досвідченим військовиком, адже він не просто відставний генерал, а колишній голова Генерального штабу армії Чеської Республіки та ексголова Військового комітету НАТО. І от з висоти свого досвіду він закликав не підштовхувати українську армію до наступу, «допоки війська не будуть повністю готові».
«Може виникнути спокуса прискорити приготування, щоб продемонструвати якісь результати. Але, мабуть, у них (українських військовиків, – ред.) ще є відчуття, що у них немає всього, щоб успішно розпочати операцію. Тому для декого може виникнути спокуса підштовхнути їх, щоб продемонструвати якісь результати. Це буде надзвичайно шкідливо для України, якщо цей контрнаступ провалиться, тому що вони не матимуть іншого шансу, принаймні цього року», – застеріг чеський президент.
Він закликав теж не недооцінювати росіян. «У них достатньо живої сили, у них все ще достатньо техніки, навіть якщо вона старіша, можливо, в меншій кількості, але все одно, у них є велика кількість артилерійських стволів, у них багато боєприпасів. Вони не такі вже й недієздатні з точки зору оборони. І, звичайно, перебуваючи в обороні, їм легше, тому що Україна зазнала б жахливих втрат, навіть якщо б вони були добре підготовлені. Тому атакувати такого ворога, як Росія, буде важко, і росіян не вдасться заскочити зненацька вдруге», – зазначив президент Чехії.
Так, попри те, що вся Україна (особливо окупована частина), цілий прогресивний світ очікують на наш контрнаступ, поспішати в жодному випадку не потрібно. «Промедление смерти подобно», – застерігав 1917 року Владімір Лєнін, заохочуючи своїх соратників до жовтневого перевороту. «Поспіх до смерті подібний» – можемо стверджувати нині ми щодо контрнаступу.
Нам ще бракує зброї для створення потужного ударного кулака. Російські окупанти занадто добре підготувалися по цілій лінії фронту, щоби можна було її пробити так само легко, як у вересні минулого року на Харківщині чи в листопаді на Херсонщині.
Найбільше бракує Україні авіаційної підтримки. На цьому особливо наголошує азербайджанський військовий експерт Агіль Рустамзаде, який свого часу служив в авіації. Наразі українська армія має на своєму озброєнні менше сотні бойових літаків. У Росії ж, навіть після багатьох втрачених машин, залишається близько пів тисячі літаків. Різниця, як ми бачимо колосальна, особливо з огляду на те, що російські літаки є більш модернізованими, ніж ті, якими диспонує Україна. Так, було б чудово, якби ми ще до наступу отримали американські F-16, французькі Dassault Rafale, британські Eurofighter Typhoon. Але маємо те, що маємо.
«Це будуть колосальні втрати. Я, звичайно, не володію всією повнотою інформації, як Генштаб, але виходячи з усього того, що я бачу, я б порадив ЗСУ не робити жодних масштабних наступальних операцій, як мінімум, до серпня», – застерігає експерт.
Отже, аж до серпня. Що ж, можливо, у цих словах є рація, враховуючи те, що багато новітнього озброєння, зокрема й американські танки Abrams M1A2 надійдуть на озброєння ЗСУ лише в серпні.
Це, звісно, прикро, що доводиться зволікати зі звільненням своїх територій від рашистів. Бо відомо, яких страждань зазнають українці в окупації, особливо ті, чий дух не зломлено, хто чинить спротив, принаймні пасивний. Водночас це зволікання дозволяє й ворогові краще підготуватися. Доукомплектувати пошарпані підрозділи, відремонтувати підбиту техніку, виготовити й підвести додаткову кількість амуніції, краще укріпити лінії оборони тощо.
Ситуація з підготовкою до українського контрнаступу, звичайно, була б цілковито іншою, якби наші західні союзники так довго не зволікали з наданням нам сучасної бойової техніки. Зрештою, вони й нині ще зволікають з багатьма видами озброєння, особливо, як вже було сказано, з авіацією. А ще з ракетами далекого радіусу дії (хоча б нещасні 300 км). Та й танків хотілося б побільше.
Коли рік тому Владімір Путін у телевізійній промові виправдовував вторгнення в Україну, він застеріг інші країни не втручатися. Інакше, пригрозив російський диктатор, вони зіткнуться з «нечуваними в історії наслідками». Чи західні лідери сприйняли ці погрози серйозно? Безумовно. Багато хто з них, підозрюю, навіть затремтів від страху. Так, долаючи свій страх, вони врешті-решт почали допомагати Україні зброєю, навіть нарощувати з кожним місяцем цю допомогу.
Але боятися так і не перестали. А окрім того, вони отримали чудову відмазку для прикриття свого страху: Путін пригрозив неконвенційним ударом, а це ж – ядерна війна. Отже є гіпотетична причина стримувати військову допомогу Україні. «Ймовірно, Путін блефує з ядерною відповіддю, але, може, й ні, хто його знає. У будь-якому разі ми не можемо допустити ядерного апокаліпсису, бо це знищить всю нашу цивілізацію», – десь так виправдовують свої дії західні політики.
Нещодавно одна з найпопулярніших стрімінгових платформ Netflix випустила на телеекрани серіал «Дипломатка». Події в ньому відбуваються на тлі війни в Україні, однак складається враження, що топ-політики західного світу не особливо нею й переймаються. Їх значно більше хвилює інше. Наприклад, щоб ніхто не запідозрив Сполучені Штати чи Велику Британію в демонстрації сили. Навіть якщо для відмови від цієї демонстрації доведеться підставити союзника.
Ще цікавішим є ставлення героїв серіалу до можливої жорсткої відповіді Росії на її гібридний теракт, який призвів до загибелі чотирьох десятків британських матросів. Британський прем’єр –єдиний, хто виступає за бойову відповідь (чимось він нагадує Бориса Джонсона), але його виставляють ледь не агресивним фріком. Що ви, що ви, у жодному разі не військова відповідь, адже це може призвести до війни. А Росія – ядерна держава. Так ніби Британія зі США – не ядерні держави.
Звісно, це все – кіно, але воно відображає спосіб мислення західних політиків. Певним чином пояснює, чому досі виникають проблеми з постачанням Україні новітнього озброєння, яке допомогло б у лічені дні змести з української території російських загарбників.
І це прикро. Прикро, що західні держави ще досі вважають, що це війна лише між демократичною Україною і тоталітарною Росією. Що досі не усвідомили: війну Кремль веде проти всього демократичного світу, просто він виявився нездатним подолати український спротив, на диво цілому світу. Точно, як у пісні: «Б’ються стрільці на Маківці, аж ся світ дивує».
Важко не погодитися з відомим культурологом, директором Центру візуальної культури в Києві Василем Черепанином, який у статті для польського видання Krytyka Polityczna стверджує: «Після року відкритої війни, яку веде Росія, навіть для тих, кого це безпосередньо не стосується, стало абсолютно зрозуміло, чого не пережила Східна Європа (і особливо її пострадянська частина) завдяки Україні: фільтраційних таборів, викрадення людей, депортацій, катівень, масових могил та інших злочинів, які супроводжують “приєднання земель”. Якби не опір української армії, сьогодні не існувало б не лише України, а й Євроунії та НАТО в нинішньому вигляді, і Заходу довелося б давати собі раду не з тим, скільки танків відправити в Україну, а з Кишинівською Народною Республікою, Нарвською Народною Республікою, Білостоцькою Народною Республікою…»
Ми використовуємо