Кому потрібна Україна

«Молодість вміє перемагати, але не вміє втримувати плодів тріумфу»

Лоуренс Аравійський

Цьогорічні вибори що президента, що парламенту минули під знаком залучення до них молоді. Кандидати і партії масово реєстрували сторінки інстаграм, тергетували рекламу, міняли свої повідомлення. Але всі без винятку після виборів повернулись до «бабусь». Молодь, яка вперше була такою політично активною саме під час виборів, знову залишається за межами політики.

З одного боку, це видається логічно. Більшість молодих людей скаже, що не цікавиться політикою і тим, що саме відбувається у владі. А з іншого боку, саме молодь ставала рушієм всіх українських революцій. І особливо показовим у цьому випадку є Майдан.

Проте чомусь ніхто з політиків не звертає на це уваги. Особливо представники влади (немає значення якої), для яких масові протести, як нічний кошмар. Напрошується очевидний висновок – поки молодь не протестує, переживати за «путч» не потрібно. Всі ініціативи партій, різних організацій та окремих політиків приречені без підтримки молоді. І це показали акції «Червоні лінії для Зеленського», що відбулись 8 грудня.

Будучи на акції у Львові, можна було однозначно сказати: 90% учасників із плюс-мінус тисячі, що прийшли, були віком за 50, а то й за 60. Можливо, в Києві і була інша ситуація, але відсоток молоді також був невеликим. Звичайно, можна говорити, що мені тільки 45 і я молодий. Але це хіба самообман. Людям у 18, 20 чи навіть 30 років такі акції не цікаві. Вони для них беззмістовні і не несуть користі. Так, молодь буде готова поїхати на Майдан, якщо настане час, але не братиме участі в акціях заради акції.

З одного боку, все ніби зрозуміло: молоді не цікаві політичні процеси, їм не цікаво ходити на такі акції. Але з іншого – це низька політична свідомість і неготовність брати відповідальність на себе. Тому на сцені ми знову бачимо старих або дуже старих політиків чи кілька представників молодіжних організацій, які нікому не відомі, що заявляють про неполітичність акції та відсутність прив’язки до партії чи депутатів. Проте вже через десять хвилин починають запрошувати до слова народних депутатів, представників партії та іншу номенклатуру.

Лоуренс Аравійський, як організатор повстань в Османській імперії, ще сто років тому дуже добре описав важливість залучення молоді. І, на жаль, його оцінки актуальні й досі. Тому при збереженні такої ситуації, аби молодь стала активною, а не тільки окремі її представники, потрібно чекати нового майдану. А цього аж ніяк не потрібно Україні.

Що на початку 90-х, а потім у 2004-му, у 2013-14-тих роках молодь виходила на акції проти влади, але після перемоги не йшла працювати в державні органи або для спільноти. Вона залишалась поза процесами. А на політику вони звертали увагу лише тоді, коли їхній вік перевалював за 40. Збільшення молодих людей у владі, політиці чи на держслужбі з 2014 року наразі не змінило ситуації на краще, бо вони постійно були в меншості і без підтримки. Люди кричать: нехай молоді керують, – а коли ті приходять до влади, звинувачують у недосвідченості.

Навіть молодий, у порівнянні з іншими, теперішній уряд перебуває ніби в паралельній реальності, говорячи про діджиталізацію, відсутність паперового документообігу, відкритий ринок і капіталізацію більшості процесів у державі. А все через те, що він немає на кого опертись. Він змушений говорити не з 25-річним представником ІТ, а із 60-річною «бабцею». Це не констатація факту освіченості і розуму різних поколінь, бо так і до ейджизму недалеко. Це демонстрація того, як різні вікові групи в суспільстві зацікавлені у змінах і готові включатись у процес.

У нас вкотре частину суспільства виключають з процесів або вона самоізолюється від держави. Не знаю, що гірше. Така ситуація – це поле для розквіту популізму, фейків і псевдоекспертності. Молодь не хоче брати ініціативу, не хоче вчитись, а в підсумку не вміє і не може, коли стає старшою.

Тому у нас складається дивна ситуація. Ми будуємо країну для своїх дітей, але без їхньої участі. Держава запроваджує нові ініціативи, які повністю здатна зрозуміти тільки молодь, але з нею не комунікує. Партії потребують нових виборців, які підтримали б на виборах, але продовжують говорити тільки з «бабусями».

Замість того, щоб пояснити молоді відмінність між лібертаріанством і лібералізмом, соціалізмом і соціал-демократією, меритократією і авторитарним режимом, у нас досі говорять про абстрактні суспільні блага. Звична справа – звинувачувати в цьому випадку університетську освіту. Але не всі вивчають політологію, щоб це знати. А політикум не створює запиту на такі знання. Для чого вивчати ці розбіжності, якщо всі ідеології наших партій – це суміш націоналізму, соціалізму і консерватизму в різній кількості.

У нас ні партії, ні держава, навіть активісти не сприяють появі розумного громадянина, не говорячи вже про молодого розумного громадянина. Три перелічені вище категорії діячів просто дають готові відповіді, і в кожного своя правда. Дуже мала частина населення, а тим паче молоді, самостійно орієнтується в такій ситуації.

Ось і виходить, що суспільно-політичним життям ми починаємо цікавитись, коли воно вже нас дуже сильно зачіпає, але не маючи відповідних знань, ми стаємо легкими жертвами маніпуляцій, міфів і фейків.

За такої ситуації, щоб не погіршувати становища в державі, політикам та активістам потрібно звернути більше уваги на роботу з молоддю. Але при цьому вибирати методи не такі, як із 40–50-річними, а говорити з молоддю її мовою.