Ласкаво просимо в Нове Середньовіччя

Уявіть світ із сильним Китаєм, який перекреслює карту Азії; Індією, яка впевнено збільшує свої володіння від Африки до Індонезії; ісламом, який поширює свій вплив; Європою, обтяженою кризами легітимності; багатими суверенними містами-державами, які просувають інновації; і приватними арміями найманців, релігійними радикалами та гуманітарними організаціями, які керуються власними правилами, змагаючись за серця, душі і гаманці.

Сьогодні це звучить уже знайомо. Але так само це було й менш ніж тисячу років тому, у розпал Середньовіччя.

Останніми роками узвичаїлася думка, що у світі після закінчення Холодної війни ми станемо свідками того, як Китай і Бразилія – потуги, що набирають силу – створять те, що експерти з міжнародних відносин називають "багатополярним" ладом. Утім, не зовсім зрозуміло, чи настане таке майбутнє, яке багато собі уявляє, в наступні 10 чи 20 років: зокрема, чи триватиме відносний занепад США, Європа буде плестися у хвості, Китай і Індія стануть іще сильнішими, чи сповняться інші прямолінійні прогнози.

Насправді світ, у який ми входимо 2011 року, не є просто світом з більшою кількістю великих і могутніх держав, це світ із численними центрами влади, які визначаються іншими чинниками. Це, якщо сказати коротко, неосередньовічний світ. ХХІ століття нагадуватиме ніщо інше, як ХІІ століття.

Нам слід повернутися на тисячу років назад, щоб знайти світ, який одночасно був західним і східним. Винайшовши тоді гарматний порох і друкуючи паперові гроші, китайська династія Cун управляла найбільшими містами світу.

Майже тоді індійська імперія Чола володарювала на морях, аж до Індонезії, і халіфат Аббасидів домінував на території, що простягалася від Африки до Персії. Слабка Візантія заколисувала себе як завдяки безмежним просторам, так і попри них. Тільки в Європі цей середньовічний ландшафт оцінюють негативно.

Це був по-справжньому багатополярний світ. Тоді керували обидва кінці Євразії і потуги, які були між ними, – так само, як нині це все активніше роблять Китай, Індія і арабська/ісламська спільнота.

Є й інша причина, чому ця метафора пасує сучасному світу. У середньовічні часи хрестоносці й Шовковий шлях поєднали Євразію в першу глобальну торговельну систему – так само як сьогодні це роблять глобалізовані торговельні маршрути.

Щоб відкрити джерела прянощів і інші багатства, торговельні доми Брюгге і Венеції фінансували трансконтинентальні подорожі. Марко Поло дістався до двору хана Хубілая в Китаї, але тільки після того, як пережив захоплення виноградниками Кашгара і благоговіння матеріальним достатком Сіаня. Араб-прочанин Ібн Батута здійснив навіть більшу паралельну подорож – з Марокко на Далекий Схід, відвідуючи дорогою успішні цивілізації південної Індії і Суматри.

Сьогодні глобалізація знову ж робить те саме, особливо розсіюючи силу Заходу, але й також розсіюючи її від держав до міст, компаній, релігійних груп, гуманітарних неурядових організацій і наділених особливою владою окремих людей, від терористів до філантропів. Цю силу ентропії не зупинити протягом десятиліть – якщо не століть. Як і тисячу років тому, тепер дипломатія відбувається між будь-ким, хто є кимсь; її необхідна передумова – не суверенітет, а авторитет.

У світлі фінансової кризи дехто бачить зовсім протилежні тенденції. Але зважаючи на сили, які наближають Нове Середньовіччя, надто просто говорити про очевидне "повернення держави" в разі порятунку Вол-стрит і урядових планів стимулювання економіки. Значно більше про майбутнє говорить розпад більшості держав постколоніального світу, від Африки до Близького Сходу і Південної Азії, де перенаселення, корумповані уряди, міжетнічні образи та колапс інфраструктури штовхають чимало країн до краху.

Від Конго й Судану до Пакистану багато "держав", радше за все, стануть учасниками руху до гібридної публічно-приватної системи управління. Візьмімо Афганістан, де постмодерна угода між міжнародними видобувними компаніями, урядом у Кабулі, місцевими польовими командирами і закордонними миротворцями видається таким самим імовірним результатом, як і будь-що інше – неосередньовічну модель також часто використовують в Африці й деінде.

У сфері економіки більшість держав – багатих чи бідних, західних чи східних – стали фільтрами, намагаючись керувати спрямованими всередину і зовні потоками товарів, грошей і людей, які нав’язала їм глобалізація. У часи Cередньовіччя ваш добробут залежав від статусу сім’ї, членства в цеху і власності. Населення міст було стратифіковане відповідно до соціально-економічних ознак. Лояльність була не до "держави" як такої, а до будь-кого, хто міг забезпечити необхідним.

Сьогодні населення світу навіть ще активніше звертається в компанії, щоб отримати життєво необхідні послуги: чи то у сфері безпеки, чи у сфері охорони здоров’я. Навіть в Індії значну частину "державних" соціальних послуг забезпечують такі промисловці, як Тата й Амбані, чиї сімейні бізнеси також керують цілими містами-фабриками. Вони все більше стають еквівалентом дому Медичі – сім’ї, яка починаючи з ХІV століття, домінувала у Флоренції. Сьогодні світ ісламу з Мусульманським братством у Єгипті і "Хезболлою" в Лівані, які функціонують як політичні партії, а також як соціальні інституції, які надають медичні послуги і шкільну освіту, переповнений такою політичною філантропією.

Звичайно, жодна аналогія не є досконалою. Але паралель із середніми віками є принаймні застереженням від надмірно спрощених посилань на чистий "Європейський концерт" ХІХ століття, у якому грали європейські держави і який настав після Наполеонівських воєн. Ця система прагнула досягнути тимчасової згоди між жменькою націй-держав. Але наш світ є складнішим.

Звичайно, єдиним відсутнім фрагментом є Америка. Середні віки були доатлантичною епохою. Утім, сьогодні ми маємо розташовану в Новому світі спадкову надпотугу США. Якщо сьогодні ЄУ відіграє роль Священної Римської імперії, то США є новою Візантією у стані відносного занепаду, яка дивиться і на Схід, і на Захід. Візантія існувала століттями, попри відсутність матеріальних ресурсів, – завдяки кмітливій дипломатії й обману.

Цей новий світ означатиме величезні виклики, особливо для Заходу. Але якщо США застосують справжню візантійську стратегію, вони матимуть хороші шанси зупинити сповзання в конфлікт. І пам’ятайте, що, незважаючи на свою похмуру репутацію, фактично Середньовіччя було епохою великих винаходів і відкриттів – а також епохою, яка, врешті-решт, поступилася великому Відродженню. Сьогодні ми можемо бачити, як наростають образи великих потуг і страх нової світової війни, так само повинні пам’ятати, що сьогодні можливе те саме.

Автор: Параґ Ханна [Parag Khanna] – старший науковий співробітник фундації "Нова Америка" [New America Foundation] і автор очікуваної книжки "Як керувати світом: окреслюючи курс до наступного Ренесансу" [How to Run the World: Charting a Course to the Next Renaissance]
Назва оригіналу: Future shock? Welcome to the new Middle Ages
Джерело: The Financial Times, 29.12.2010
Зреферував: Михайло Мишкало