Львів для мене є центром світу

Промова мера Вроцлава під час святкового бенкету з нагоди 25-річчя УКУ

БлогиРафал Дуткевич, 12 вересня1307 2
Рафал Дуткевич
Мер Вроцлава, Польща

Свій виступ я поділю на чотири частини і кожну з них починатиму певною цитатою.

Перша частина

Іван Павло ІІ (за Святим Письмом): «не бійтеся...»

Кілька років тому на прохання одного з польських тижневиків (це був «Тигоднік Повшехни») я взяв інтерв’ю у визначного, а можливо й найвизначнішого, польського поета Тадуеша Ружевича. Розмова стосувалася магічних місць. Питання, де знаходиться центр світу. Тадеуш, з яким я близько приятелював, доводив, що цей центр був розташований в Радомську – місцевості, де він народився, потім у Кракові, де навчався, в Глівіцах, де він довго жив і врешті-решт у Вроцлаві, до якого він свого часу переїхав, і який став його, Тадеуша, пристановищем.

У такому, тадеушовому сенсі центр світу знаходиться всюди там, де проявляються наші емоції, наша любов до окремого місця, простору, середовища.

Я за фахом математик, моїм ментором був професор логіки, який народився в місцевості неподалік Львова. Мій професор розповідав про лекції львівських вчених. Про неймовірну ерупцію інтелекту, яка відбулася тут, у Львові.

Львів – це найкрасивіше місто України. Це для мене центр світу. Завдяки історії життя і праці професора Твардовського, який завжди перевіряв, чи зачинені вікна аудиторії під час його лекцій. Завдяки досягненням інших геніальних людей, що тут працювати і творили.

Це правда, що їхній доробок є частиною польської культури та історії. Однак він також становить істотну складову європейської і світової, тобто універсальної, культури, а до того ж і частину пам’яті цього місця.

Так само, як мисль і сенс праці митрополита Шептицького. Львів для мене є центром світу.

Завдяки дружбі, якою мене обдарували очільники цього міста. А також завдяки університетові, відмінному від раніше згаданого, з яким мене пов’язують дружні стосунки, і для якого я хотів би працювати, але, на жаль, не можу з огляду на інші обов’язки.

Ми будемо сьогодні розмовляти про Європу, про європейську культуру, про університет, про політику та інші надзвичайно важливі явища. Я буду сьогодні розповідати.

Сьогодні, тут, у Львові. Який є для мене центром і осердям світу. Будучи дуже українським містом.

Друга частина

Антуан де Сент-Екзюпері «Маленький принц»: «У людей вже не вистачає часу щось дізнаватися. Вони купують готові речі в магазинах. Але ж немає таких торговців, які продавали б приятелів, і тому-то люди не мають друзів»

Колись міста були головними центрами обміну товаром. Сьогодні вони стають центрами обміну думками. Роль, яку відігравав і відіграє обмін думками, роль яку відіграють університети, я хотів би описати за допомогою параболи: Університет – місто.

Я маю на увазі, що коли виникає місто, а так бувало в минулому, місто, в якому мають жити «свої», тоді це місто, хоча й оточується мурами, передбачає однак існування торговельних просторів, де мають право перебувати чужі. Інших із задоволенням вітають і там, і в шинках. Часто також відряджають послів у далекі країни, щоб побачити, як живуть інші.

У містах таким чином створюються сфери обміну думками між своїми, а також, як я вже зокрема показав, між своїми і чужими. У містах виростають будинки як осередки особливої приватності – цілковитої або часткової.

Проте, навіть якщо ми цілковито відгороджуємо свою власність і особливість, ми знаємо, що ми повинні – принаймні в подвійному сенсі – дбати про відкритість. По-перше, приймаючи гостей (час від часу), щоб наші діти навчилися добрих манер, але також і задля того, щоб вони розуміли, що світ більший за їхню родину.

По-друге, тому що попри свідомість того, що опалення є найважливішою функцією домівки, ми знаємо, що окрім обігрівання має працювати ще й вентиляція. Колись через віконні шпарини, сьогодні більш сучасним чином. Якщо її не буде, то ми задихнемося у власних парах (не знаю, чи це достатньо лагідна назва для людських випарів).

Університети – це спільний простір в містах, це опалення і вентиляція в домівках. Це відкритість до спільних вартостей. Це можливість обміну думками. Університети виникли в Середньовіччі. З точки зору інституції, вони є витворами, а водночас досягненнями християнського світу, сконцентрованого тоді в Європі. Університети, у своїх витоках, є як християнськими, так і європейськими.

Немає іншої такої інституції, створеної людьми, яка б у більшій мірі вплинула, в цивілізаційному вимірі, на розвиток світу. Нехай ця думка стане другим лейтмотивом мого виступу.

Оскільки першим було місто. Місто як місце, з яким люди що далі то частіше хочуть пов’язувати своє життя. Коли гасне сонячне світло і настає ніч, з космосу можна спостерігати за життям більших і менших метрополій. Саме там концентрується присутність людей. Звідти пливуть струмені штучного світла. Міста – це найбільший виробник і споживач енергії. Виробник суспільної енергії. Все більше і більше людей живе і житиме в містах, щораз вищий відсоток світового валового продукту є і буде вироблятися в містах. Це банальне спостереження, але важливе і для Польщі, і для України, оскільки витоки наших культур походять переважно з сільських або землевласницьких регіонів.

Отже перший лейтмотив – це місто, другий – університет як найвизначніший інституційний продукт людства, що зродився з мислення, сформованого християнськими цінностями. Цей спосіб мислення не захистив однак людства від заздрощів та війн, не зміг вберегти також нас – поляків і українців – від свар і вчинків, що нищать людське життя.

Цей аспект світу має також тут і сьогодні свій особливий контекст, який стосується сходу України. В цій конкретній справі можу сказати тільки одне: наші серця б’ються разом з вашими, хай живе вільна Україна! Два злочинні режими, нацистський і комуністичний, призвели до найбільшої трагедії в історії людства у третій декаді минулого століття. До Другої світової війни. Європейський Союз — це одна з відповідей західного світу на питання, пов’язані з цією трагедією.

Якщо заглибитися в інтелектуальні, філософські витоки ЄС, то натрапляємо на постать Карла Поппера і його (між іншими його) концепцію відкритого суспільства. Поппер залишався близько пов’язаним (інколи за принципом опозиції) з Віденського гуртка. Праці філософів цього гуртка аналізували у Львові. На мою думку, місцеві мислителі тоді значно просунулися в багатьох аспектах їхнього методологічно-філософського аналізу. Це не стосується оригінальності думки, пов’язаної з відкритим суспільством.

Не применшуючи значення Поппера, я хочу підкреслити, що не менш істот- ну роль в будуванні Європи відіграв ренесанс християнського філософування, яке посилалося на Середньовіччя і було пов’язане з Жільсоном та Марітеном. А в белетристичній формі – «розказане» Моріаком.

Етьєн Жільсон народився в 1884 році, помер в 1978 році. Жак Марітен народився в 1882 році, помер в 1973 році. Франсуа Моріак народився в 1885 році, помер в 1970 році.

Томізм і християнський персоналізм, якого вони були творцями (або співцями, як Моріак) зродився наприкінці ХІХ століття, а сформувався на початку ХХ ст.

Їхнє мислення зосереджувалося на двох проблемах: «Філософія повинна залишатися в сфері того, що існує, та зосередитися на вивченні реального світу, а не світу чистих можливостей.» «Бог обдарував людину гідністю і ні- хто не може в неї це відібрати».

Тут з’являється третій лейтмотив, яким є ОСОБА. Оскільки ця невід’ємна гідність, пов’язана з тим, що людина має персональну ідентичність. Є особою. Народжений у 1903 році (помер в 1974 році) кардинал Болеслав Комінек є – на моє найглибше переконання – одним із батьків європейського примирення. Майбутній вроцлавський єпископ під час навчання в Парижі слухав лекції Марітена.

Комінек є автором відомого послання польських єпископів до німецьких єпископів. Послання, яке містило відому і чудову фразу: «вибачаємо і просимо прощення».

Коли в 1966 році в кардинала запитали, чому цей лист був написаний, він відповів: «Спосіб мислення не може бути націоналістичним, а має бути європейським у найглибшому значенні цього слова. Європа є майбутнім – націоналізми це день вчорашній. (...) Поглиблення дискусії про федеративну організацію для всіх народів Європи, у тому числі шляхом поступової відмови від національного суверенітету в питаннях безпеки, економіки і закордонної політики (є дуже важливою справою)».

Варто також підкреслити, що до прийняття таких поглядів, до яких, я вже згадав, завдяки своїй освіті був готовий Комінек, спонукав і Комінка, і польських єпископів папа римський Павло VI під час Другого Ватиканського Собору.

Спосіб мислення Комінка, якому ми поставили пам’ятник у Вроцлаві, був центральною частиною ідейної конструкції проекту Вроцлав – Європейська столиця культури.

Історики оцінять значення і успіх цього заходу. Він приніс Вроцлаву подвійне збільшення кількості туристів – з 2,5 мільйонів до 5 мільйонів та більш ніж подвійне зростання участі в культурі, тобто частоти, з якою жителі Вроцлава відвідують театри, музеї, концертні майданчики. Він приніс Вроцлаву прекрасну хвилю креативної енергії.

Європою котиться хвиля націоналізмів. Все, що пов’язане з національною культурою, заслуговує на повагу. Те, що пов’язане з націоналізмом, є огидним. Потіння є чимось органічним. Піт, який не змивається, смердить. Націоналізми – це смердючий піт суспільств. Європа має наново навчитися, що душ є важливою частиною щоденного ритму життя. Це має як серйозне гігієнічне обґрунтування, так і метафізичні причини.

Третя частина

Алан Александр Мілн, Вінні Пух: «чим більше він туди заглядав, тим більше Паця там не було...»

Говорячи про Комінка, я заторкнув питання суверенітету та необхідності відмови від його частини під час побудови більш широкого, наддержавного проекту.

І я хотів би ще раз наголосити, що це важливо і правильно, оскільки такі проекти, як наприклад ЄС, більш ефективно реалізують завдання, пов’язанні з сенсом нашого суспільного життя. Головним же завданням завжди є людська особа та її спасіння.

Держава – це важлива інституція і повинна залишатися сильною інституцією в значенні ефективності функціонування. Держави, втім, має бути менше з точки зору нашої свободи. Іншими словами – держава є надзвичайно важливою інституцією і повинна працювати якнайкраще, відіграючи, однак, помічну роль. Держава – це слуга своїх громадян, осіб і спільнот.

Застосування поняття суб’єкта права по відношенню до таких утворень як держава привело до абсолютизації ролі, значення та інтегральної суб’єктності держав. Держава – це не індивід, а структура, яка служить індивідуальним суб’єктам, що живуть окремо і включені в соціальні відносини.

Отже соціальною та етичною парадигмою є функціональна ефективність держави, яку може зміцнювати участь в ширших проектах.

Четверта частина

Вільям Шекспір: «кінець вже близько...»

Сальвадор де Мадаріага, Арсен Гейтц та Поль Леві є творцями європейського прапора. Безпосереднім автором проекту є французький графік Арсен Гейтц. Пам’ятаємо слова із Апокаліпсису святого Йоана Богослова про дванадцять зірок. У палаці Барберіні в Римі можна побачити чудову фреску, автором якої є П’єтро да Кортона, твір представляє тему Божого Провидіння.

Мотив дванадцяти зірок, розміщений у центрі Прапора Європи був – як здається – запозичений саме з цього твору мистецтва.

Я почав з міста і через університети привів вас до особи, бо довкола її розвитку, індивідуальної та суспільної ролі й формувалася Європа. Разом зі своїм проектом Європейського Союзу, який, безумовно, вимагає ще змін і вдосконалень.

Людська особа перебуває в центрі такого типу мислення. Університет, місто, держава – на службі людини, чудові й важливі інституції для Європи, в нашому культурному колі вони є змістом і способом нашого існування.

Я закінчив. Слава Ісусу Христу!

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук