Львів театральний – 2: анатомія проблеми

На сьогодні Львівщина спромоглася лише на один професійний театральний фестиваль – «Золотий Лев» (оперні та лялькові – то дещо інша парафія), і це страшенно мало.

Відсутність театральних подій та явищ - це не випадкове затишшя, а застій і колапс, спричинені багатьма (і не лише поверховими) проблемами. Всі учасники-складові театрального життя - кожен театр, театрознавці, аматорські колективи, глядачі і т.д. - існують розокремлено, самі в собі, не утворюючи цілісності, єдиного театрального біогеоценозу - середовища, без якого кожен з них приречений вимерти, як риба на суші.

Театральні фестивалі

Для здобуття нового якнайрозмаїтішого глядацького і професійного досвіду, для налагоджування міжтеатральних зв'язків, для свіжості, оновлення і розвитку існують фестивалі.

На сьогодні Львівщина спромоглася лише на один професійний театральний фестиваль - «Золотий Лев» (оперні та лялькові - то дещо інша парафія), і це страшенно мало. По-перше, далеко не кожен театр може (та й не повинен!) вписатися в принцип фестивалю «Класика очима експерименту». А як бути з іншими театрами та постановками? Чи управління культури вважає, що поза цим принципом не може бути путящого театрального мистецтва? По-друге, сам фестиваль з 2002 р. перестав бути конкурсним, зникло журі, що позбавило учасників певної долі творчого стимулу та можливості почути фахову оцінку та аналіз представлених робіт, а відсутність фінального нагородження, як об'єднуючого знаку оклику, посилило відчуття розокремленості театрів.

Зрештою, за останні роки на фестивалі все менше трапляється вистав, котрі можна назвати подіями, а поняття «подія» стає все умовнішим. Все більше серед запрошених учасників проглядається принцип «друзі театру Воскресіння», і «Золотий Лев» стає, на жаль, досить закритою тусовкою знайомих облич, не виконуючи основних функцій фестивалю. А оскільки на Львівщині він - єдиний, то для театрального життя Львова це - таки катастрофа.

Мистецький діалог не відбувається; театр не має справжнього глядача, глядач не має справжнього театру, а критикам немає до цього всього діла. За такої закритої системи, де кількість фестивалів прямує до нуля, відсутня можливість порівняння, а звідси - втрата критеріїв: ні глядач, ні навіть підростаюче покоління театрознавців (та й самі актори з режисерами) частенько не здатні адекватно оцінити театральні витвори.

Театральна освіта

Ключова подія у цій сфері театральної освіти на Львівщині - це заснування у 1999 р. на філологічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка кафедри театрознавства та акторської майстерності, котра у 2004 р. увійшла до складу новоствореного факультету культури і мистецтв. Це дозволило вивести театральну освіту на якісно новий рівень, адже, по-перше, дало можливість залучити до викладання провідні наукові кадри і ресурси університету, дати акторам щонайширшу, різносторонню освіту, чого бракувало на акторських курсах при музінституті ім. М. Лисенка (консерваторії), училищі культури, а особливо в часто сумбурних майстернях та робітнях при театрах. По-друге, вперше на Львівщині освіту стали здобувати режисери (саме театральні, а не «масових заходів») та театрознавці.

За час свого існування кафедра видала гори літератури, заповнила силу-силенну білих плям в театральній історії (та й в теорії), дала можливість кожному театру підготувати для себе молодь, омолодивши львівське акторство в цілому, - без сумніву, значення всієї цієї діяльності важко переоцінити і на відстані років воно, очевидно, буде ставати все помітнішим. Проте є в ній кілька тривожних сигналів, на які варто звернути увагу.

Незабаром грюкне 10 років від заснування кафедри, а цьогоріч минає 5 від першого акторського випуску. І що? Де ж ця яскрава молода генерація? Де гучно обговорювані акторські досягнення? І, здавалося б, майже кожен курс випускається з непоганою дипломною виставою, де принаймні 1-2 актори демонструють професійне зростання і певний рівень. І куди ж це дівається потім? Чому ці досягнення так і залишаються їхньою стелею? Як на мене, маємо тут принаймні три проблеми: брак «своїх» ролей; брак ролей в цілому; акторська неготовність до самобутньої гри.

З першими двома все досить зрозуміло: про відсутність стратегії розвитку акторів ми вже говорили. Що ж до третьої проблеми, то прослідковується вона надто часто і систематично, щоб списати її як тимчасове явище, що подолається в процесі акторського становлення. Педагогів майбутніх лицедіїв чомусь задовольняє, коли студенти з курсу в курс, з року в рік механічно копіюють і переймають їх прийоми і пристосування, тоді як найчастіше таке перенесення виглядає кричуще неорганічним і відразливим, - власне це і називається штампом.

У подальшій роботі з цими ж власне акторами штампи тільки закріплюються, а режисери, здається, не можуть або й не мають потреби працювати над очищенням від них.

Тому логічно постає питання: чи варто довіряти курс від початку до кінця одному педагогу? Можливо, доцільніше взяти за взірець, наприклад, Краківську театральну школу, де кілька викладачів можуть змінюватись навіть за семестр, де різні педагоги викладають сцени сучасні і класичні? Адже це дало б можливість акторам освоїти різні системи і підходи, подолати обмежену упередженість між театрами, зробити акторів більш універсальними та різносторонніми, і, нарешті, збільшило б шанси кожного студента знайти «свого» педагога, бути ним поміченим і максимально розкритись, адже один педагог навряд чи здатен знайти підхід до кожної окремої творчої особистості, що дуже важливо в акторській освіті.

Досі кожен театр виховував актора «під себе», укомплектовуючи його повним набором прийомів конкретного творчого колективу. Але, здається, всі театри вже задовольнили свої найнагальніші потреби в молоді, тож акторам тепер все частіше доведеться шукати щастя поза межами театру викладачів, де цей набір може виявитись незатребуваним і недостатнім. Тому на цей момент зміна системи викладання в бік універсальності і різнобічності здається доречною і навіть назрілою.

Що ж до режисерських випусків, то й тут ми не можемо спостерігати яскравих дебютів. Можна виділити більш-менш помітні, проте у всіх постановках режисерів-випускників присутня та проблема, що повсюди над режисером нависає «художній керівник постановки» - педагог, котрий, по-суті, є творцем і цензором вистави - обмежуючи простір творчості учня. За такого стану справ чи можна сподіватись режисерських проривів?

БОРГ

Страшне слово, написане в назві розділу - абревіатура, що розшифровується досить просто: Бюро Організації Глядача. Це певна кількість уповноважених людей, котрі за деякий відсоток беруться розповсюджувати квитки серед народу. Така схема залишилась у спадок з радянських часів і діє приблизно так: уповноважений, котрий зацікавлений у продажі максимальної кількості квитків, не морочить собі голову, звичайно, популяризацією і рекламою театру. Він просто йде в організації, де збуває квитки оптом: профспілки, що до свят закуповують культурну програму, школи і ПТУ, що організовують «добровільно-примусові» культпоходи тощо. Для цього певна кількість виручки йде відповідальній за таку організацію людині: голові профспілки, директору чи завучу. За такої схеми добровільно-примусового ходіння втрачається сенс ставити хороші вистави (публіку приженуть так чи так), втрачається «природний відбір» вистав глядачем, театр починає існувати незрозуміло для кого, без жодних стимулів. Крім того, БОРГ в таких умовах не зацікавлений у глядачі-театралі, котрий сам приходить до каси, адже кожна зіграна «на касу» вистава - втрачена можливість заробити.

За умов, коли приведеному добровільно-примусово глядачу переважно все одно, що робиться на сцені, а актори та режисери без уваги глядача позбавлені стимулу творити.

Такий стан справ можливо подолати лише докорінним реформуванням і осучасненням способів залучення глядача: не заганяння, а заохочення і популяризація театру; організація відділів маркетингу, реклами при театрах, розробка схем просування вистав як продукції до глядача і т.п. - змусити глядача захотіти прийти в театр! Але для цього треба проблему усвідомити і відмовитись від порочної практики, яка, здається, на жаль, задовольняє дирекції багатьох театрів...

Спілка театральних діячів (СТД)

Українське театральне товариство (УТТ), створене 1944 р., свого часу виконувало, до певної міри, функцію контролю, цензури і стримування інакомислячого мистецтва в радянські часи. З 1987 р. УТТ реорганізовано в СТД.

В чому ж полягає діяльність СТД Львівщини сьогодні? На жаль, вся помітна діяльність спілки обмежується врученням грамот, дипломів і звань до свят і ювілеїв, підтримки єдиного фестивалю «Золотий Лев», виданням свого друкованого органу «Театральна бесіда» та проведенням час від часу конференцій, про які згодом у тій-таки «Бесіді» буде відзвітовано: «Атмосфера конференції була творчою і усі відчули піклування Спілки про кожного зокрема, і поїхали натхненні на майбутні творчі здобутки».

Як було сказано, одного фестивалю для такого культурного центру як Львів замало. «Театральна бесіда» виходить невеличким тиражем і щораз рідше, і тому не може охопити театрального процесу і хоч якось вплинути на нього, бодай на рівні міжтеатрального спілкування. Так для чого ж існує і збирає членські внески така організація? Звичайно, можна відфутболитися відповіддю, що, мовляв, грошей бракує. Але ж є можливості і поза грошима: насамперед, СТД володіє інформацією! Чому б не скласти каталог акторів та режисерів Львівщини для можливого їх задіювання у кінопроектах та ін. (що є нормою для театрів на Заході)? Чому Спілка не має сайту, де були б викладені принципи і завдання її діяльності, її здобутки? Чому не ведеться співпраця з міжнародними організаціями: ITI (Міжнародний Інститут Театру), IACT (Міжнародна Асоціація Театральних Критиків), FIA (Міжнародна Федерація Акторів) та багатьма іншими? Чому, власне, не налагоджується контакт між театрами, не проводяться публічні обговорення прем'єр, ініціатором яких могла б бути СТД? І чому, врешті, сцена, що належить Будинку Актора і мала б давати змогу альтернативної реалізації, спроб та експериментів кожному з акторів усіх львівських театрів, стала камерною сценою лише театру ім. М.Заньковецької? Ці та багато інших питань без відповідей демонструють, що СТД Львівщини зараз - це аморфна театральна організація для своїх, і очікувати від неї вищезгаданої діяльності не доводиться.

Театрознавці

Театрознавці (зокрема, театральні критики) - це не паразити на тілі театру, що самоутверджуються на чужих вистражданих творіннях. Це люди, котрі знають театр, розуміють творчі процеси в ньому, здатні спрямовувати і стимулювати діяльність театрів, застерегти театри від імовірних криз, а в кризі підказати можливий вихід і шляхи розвитку. На сьогодні ж ми маємо ситуацію, коли критики як такі у Львові фактично відсутні (лише історики та теоретики), оскільки не помітно ознак їх життєдіяльності.

Для львівських театрознавців існує, на жаль, лише наукова діяльність - історія та теорія театру, і набагато важливішою з цієї наукової висоти видається, до прикладу, роль, зіграна актором років 50 (100, 200) тому, аніж занепад, а то й відмирання театру зараз і тепер, в цей конкретний момент. Жодних спроб обговорення прем'єр, гастрольних вистав, репертуарної політики, усних рецензій перед театральними колективами не дочекаєшся. Критична думка існує лише в кулуарах і не втілюється в конкретну форму. А те, що висловлюється у згаданих професійних виданнях, змушує думати про існування офіційної думки СТД чи кафедри театрознавства, що відсіює відмінні - важко уявити, щоб «Просценіум» чи «Театральна бесіда» надрукували критичний матеріал про роботу наприклад Ф.Стригуна, Т.Литвиненко, Б.Козака, В.Кучинського та ін. Про класиків та академічні театри - або добре, або ж нічого. Компліментарність та псевдотолерантність театральних аналітиків обертається потуранням несмаку та бездарності. До того ж більшість львівських театрознавців на сьогодні працюють на факультеті культури і мистецтв, тому питання, чи може факультет очолювати режисер чи актор, хоч-не-хоч узалежнюючи від себе підлеглих критиків (в тому числі і його творчості!), залишається відкритим.

Наслідки цього всього очевидні: львівські театрознавці існують сьогодні «в собі» і своїй науковій діяльності, полишаючи театр на милість Божу, без жодного впливу як на глядача, так і на власне театри (і зв'язок театр-глядач), не виконуючи своєї функції стимулятора, каталізатора та модератора театрального процесу.

Глядач

Є кілька типів глядачів, залежно від мети, з якою вони йдуть до театру. Одні йдуть, щоб відчути себе культурними людьми, і це, по-суті, не глядачі, а гості, що прийшли з візитом ввічливості: не головне, яка вистава, головне - відчути причетність, поставити галочку в культурній програмі, хоча далі за поверхове розважання чи нудьгування на Шевченківських вечорах така культура не йде. Інші приходять «людей подивитись і себе показати» - це теж не глядачі, це - тусовщики: важливо теж відчути причетність, але вже до певної соціальної групи - інтелектуалів-неформалів чи поважного порядного панства (залежно від театру). Ще інші йдуть на імена: чи то Ступка приїхав, чи Віктюк з новою постановкою навідались, чи гастролери з Чуріковою і Янковським на чолі і т.п. Це вже гості з візитом престижу: не біда, що нічого у виставі «не вкурили», зате ж скільки грошей на квитки вивалили, а потім можна буде казати «Бачив я того-от... Нічого особливого!»

Але є ще один рідкісний і вимираючий вид істинних глядачів - ті, котрі шукають «ЩОСЬ!» Переважно й самі не знають що: чи то емоції, думки, враження, проблемні запитання, просвітлення, збурення, гармонії - кожен свого, але того, заради чого й існує всяке мистецтво - контакту, діалогу митця з глядачем, без якого театр - це модний клуб, мавзолей, телевізорозамінник, але не мистецтво. І кожен з попередніх типів недо-глядачів - це потенційний істинний глядач, тільки треба вміти переконати його, що в театр варто ходити і з інших причин. А тим часом театрам це, здається, й байдуже (ходять - то й ходять!). Колись у театральних вестибулях стояли книги відгуків, де кожен міг написати свою думку про виставу. А тепер хіба який актор запитає знайомих «Ну як?», щоб задовольнитись стандартною купою компліментів. І все. І навіть рецензії в пресі не дочекаєшся. А глядачі часто-густо взагалі не розуміють про що йдеться у виставі і до чого вона (крім хіба «Неаполь - місто попелюшок»), тому що не розуміють знакової системи театру і не відчувають природи театральної гри.

З дитинства глядача водять в театр за ручку - з батьками чи вчителями. І от настає момент, коли людина стає самостійною, починає вирішувати важливі питання, пов'язані зі становленням особистості і т.д. І тепер сама, без принуки, чи прийде вона в театр? Що може запропонувати він їй в цей момент життя? Адже в жодному з львівських театрів немає жодної вистави для підлітків: про їх проблеми, поставленої зрозумілою і близькою їм мовою, в сучасній, актуальній для них естетиці. Так людина перестає ходити в театр. І цей глядач втрачений. І чи стане йому, відвиклому, в старшому віці духу забрести знов до театру - це ще питання.

Львів театральний - 1: творча кома

Фото зі сайту www.kurbas.lviv.ua