Львів’янка з паризьким шармом

Безперечно, її можна було вважати окрасою нашого письменницького товариства. Вмінням володіти собою, поводитися гідно й невимушено, манерою бесіди Жінет Максимович (1929-1995) привертала загальну увагу.

Та ні, не було в неї геть нічого від записних красунь, претенденток на панське походження, навіть навпаки – урівноважений спокій із причаєним темпераментом, дещо хриплуватий голос – але скільки потаємного шарму було у всьому тому!

Тож якось так виходило, що вона вирізнялася як одна із найсвітліших особистостей, які мені випадало зустрічати в житті. Французька українка, жінка з видимим ореолом саме високої культури над чолом, мудра, дотепна, ставна, специфічно приваблива – вона понад усе це мала ще якийсь особливий шарм, про що вже згадувалося, що перевищував козирі писаних вродливиць, ставив її на чільне місце в товаристві, навертав до розмов цікавих і дорогих серцю.

Жінет Максимович – з родини переконаних українців, котрим остаточно набридли еміграційні заробітки, і вони після закінчення Другої світової війни вирішили повернутися на батьківську землю, аби продовжити служіння рідному народові. Отак Жінет і прислужилася: з університетської лави – арешт, ґрати, колючі дроти, каторга. Потрапила саме під ту єзуїтську “галанівську хвилю”, яка, здається, й була спровокована саме як привід до масових репресій. Тим більше, що наділений особливими повноваженнями суд і розправа були короткими і безжальними – семикратна відповідь начеб українським  терористам.

Жінет не любила розповідати про ті роки – але ж кожному зацікавленому і без того було зрозумілим, що доля молодих дівчат у північних таборах була ускладнена додатковими випробуваннями, утисками і сваволею незвиклих до правових обмежень сталінсько-беріївських карателів.

До себе в гості Жінет запрошувала не часто і не багатьох. Точніше, вона наче видавала абонемент: приходь, коли матимеш змогу, коли будеш неподалік, коли самота зачавить, коли… Тобто, коли захочеш.

Жила удвох із сестрою, жінкою подібного характеру і подібної долі. Самотні, особисте щастя поминуло обох: сестра була кравчинею, але своє життя цілком пристосувала до потреб Жінет, була начеб її ангелом-охоронцем.

Мене до них завела необхідність: наприкінці вісімдесятих я несподівано дізнався, що моя сестра не загинула в німецькому концтаборі, як нам гадалося. Землячки-однотабірниці розповіли мені, що вона після визволення поєднала свою долю з долею військовополоненого французької армії, поляка за походженням, і вони, вірогідно, перебралися до Франції. То було не надто складно, адже перебували в таборі неподалік німецько-французького кордону.

Я налагодив листування із французькими антифашистами, яким також випало перейти через гітлерівські катівні – тож на моє прохання саме Жінет перечитувала мені одержувані із Франції листи, а також перекладала мої.

От ми в її кімнаті. Якісь магічні напівсутінки, більше світла й не очікується. Столик маленький, на ньому щось із французьких делікатесів: сестри довший час підтримували зв‘язки із родиною, знайомими. Пляшка також із нетутешнім напоєм. Кава справжня. Десь із другої кімнати звучить  ледь чутна музика. З маленьких філіжанок і п‘ється маленькими ковтками, але так напій видається ще вишуканішим.                           

А розмова вільна й відкрита, розмова людей, уже давно споріднених душами, для яких свята правда цінується понад усе, а потреба залишатися самим собою за будь-яких обставин є очевидною.

Про свою роботу говорить захоплено: це переклади на французьку українських авторів за її ж вибором. Список уже вражає: Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Іван Франко, із сучасних – Олесь Гончар, Борис Харчук, Євген Гуцало, Григір Тютюнник, наші львівські – Роман Іваничук, Ніна Бічуя, Роман Федорів. Має ще повно творчих планів – але ж здоров‘я пошматоване в північних таборах…

Сидимо за кавою, розмова на цей раз – про Ольгу Кобилянську, її “Меланхолійний вальс”: Жінет щойно переклала його, але враження від повісті переповнюють душу – тож пропозиція: створити на основі повісті оперу! Варто додати, що Жінет викладала французьку в Консерваторії, то ж заразила проектом кількох колег – Юрія Ланюка, Ігоря Кушплера. На жаль, справа із оперою не вивершилася, все ж ми створили разом кільканадцять пісень, і вони звучали непогано, а присвячена Іванові Франкові та Ользі Рошкевич кантата “Два ручаї” була навіть відзначена премією ім. Л. Ревуцького.

Усе ж надійшли нові дні, які принесли сестрам справжню радість. Але разом із тим і скруту: припинилося фінансування її перекладацьких проектів, держава наче осоружний скинула із своїх пліч тягар видавничої справи. А тут ще й погіршення самопочуття, втрата перспектив на покращання житлових умов…

Я наведу витяг із книги Надії Мориквас – вони певний час були близькі, часто зустрічалися. Ось такі рядки:

У мене був якийсь ювілей… Я запросила Оксану Сенатович, Наталю Давидовську і Жінет Максимович… нікого з них уже немає…

Я тоді писала сценарії літературно-мистецьких передач для Львівського телебачення. В одній із них брала участь Жінет Максимович: перекладач, людина двох культур, народжена й вихована у Франції. “Коли мені було двадцять років, “папá” наполіг, щоб ми повернулися в Україну. Він завжди про це мріяв…

І тут розпочинається окрема тема – про екстравагантну студентку Львівського університету французького виховання, яка дивувалася вголос із радянських порядків… Давала нам уроки шляхетності, самоповаги…

Заслання не охолодило палкого серця Жінет: вона лишалася темпераментною особою, холериком, у творчості – також…

А мені говорила: “Надю, Вам обов‘язково потрібно хоч раз поїхати за кордон,  

хоч на кілька місяців: це розширить Ваш світогляд, відшліфує…

Прощалися з цією обкраденою життям і владою непересічною жінкою в залі консерваторії: жалоба і журба наче переплавлялися в незвичну музику, яка буде ще звучати й звучати…

І вже добрий десяток років імення Жінет Максимович для нас – тільки  спогад. Не лишень для мене – для багатьох із нас.