«Люблю я Львів, та дивною любов’ю...»

Галичанам докоряють за недіалогічність їхньої постави, за невміння зрозуміти психологію Сходу. Проте не в цьому полягало і полягає їх завдання...

Моя любов до Львова починалася... з дитячих ревнощів. Як тодішній дрогобичанин, я всією душею увібрав у себе тугий жаль Дрогобича за втраченим 1959 року статусом обласного міста, а ще більше - образу за те, що місто перевели у підпорядкування сусідньому «ривалю». Уже сам факт, що Дрогобичем керує місто, перші згадки про якого датуються десь на півтора століття пізніше, викликав у мене, хлопчака, обурений протест. Відгомін цих ревнощів залишився донині, хоч уже й викликає усмішку.

Справжня любов до Львова почалась у студентську пору разом з юнацькими побаченнями та молодечими пригодами моїх друзів із політехніки. Стан закоханості буквально закарбовувався на фасадах будівель і в таємничих поворотах вуличок. Молодечі мрії проникали у кожну шпаринку архітектурних оздоб і вмощувались там назавжди. Так Львів став містом моєї романтичної юності, в якому я люблю і заплутаність вуличок, і стихійну мозаїчність архітектурних стилів, і той фантастичний факт, що я завжди можу відновити в ньому якусь давню юнацьку мрію...

Отож, Львів я люблю, але йому ж докоряю за те, чого він зробити не зумів. Це означає не напівлюбов, а, радше, наявність двох почуттів водночас: великої закоханості й великої сердитості. Я гордий, що живу у місті, без якого уже з ХІХ століття немислимим було б національне відродження України. Проте вже з середини 1990-х років я з болем констатую: «Львів оп'ємонтився до краю...»

* * *

Львів - це безсумнівна столиця Галичини, яка уособлює в собі історичну роль цього краю (тільки хай не читають ці рядки професійні історики, яким до снаги розбити будь-яку узагальнювальну теорію!). Для мене козацька Січ і Львів (Галичина) - це порівняно невеликі «супутники» давньої гетьманської України, що в різний час були ініціаторами «припливів» національного духу. Так Місяць, обертаючись довкола Землі, викликає в океані припливи і відпливи і запускає енергетичні процеси на нашій планеті. Січ і Галичина функціонально подібні, бо їхнє завдання - надати архімедівську точку опори для геополітичного переполюсування України (в першому випадку - на Схід, в іншому - на Захід). Ця думка знаходить своє кумедне підтвердження в переконаності комуністів червоної України, що якби не «бандерівська» Галичина, то Україна ніколи б не поривала з Росією та спокійно упокорилася їй у «співдружності братніх народів». А свого часу Польща була переконана, що якби не ворохобне козацтво Січі, Україна так і залишилися б сумирною у складі Польської Корони.

Утім, для уточнення характеру Львова важливо додати: Січ (ширше - Схід) і Львів (ширше - Захід, зокрема Галичина) лише запліднюють, тоді як виношує плід центральне осердя України - земля стародавніх полян з її вершиною Києвом. Саме в цій землі й міститься головне лоно, в якому періодично визріває синтеза України. Знаковим символом цієї закономірності є Тарас Шевченко, який задав тональність української душі на більш ніж століття.

Ці функціональні відмінності визначають головні риси своїх носіїв. Так, галичанам часто докоряють за недіалогічність їхньої постави, за невміння зрозуміти психологію Сходу. Проте не в цьому полягало і полягає завдання галичан. У роки деспотій і тоталітарних режимів, на які таким багатим було ХХ століття, їм треба було бути «твердошиїми», щоб витерпіти переслідування і не зрадити ідеї, якою вони мали запліднити Україну. Діалогічність у той історичний момент зробила б їх надто «м'якотілими». Бути діалогічним і здатним поєднувати непоєднуване - це місія Києва (поки що ним не завжди усвідомлювана).

Все, що сказане вище про Галичину, повною мірою стосується і Львова. З одного боку, душу сповнює невимовна гордість, коли дивишся на старших львів'ян (однаково чоловіків чи жінок), які винесли на своїх плечах усі тягарі війни й повоєнного лихоліття: оберегли «ковчег» своєї віри - Церкву, не випустили з рук знамено патріотизму, опиралися як могли усім посяганням на самобутність їхнього духу. Їхня «твердошиїсть» - це запорука перемоги, яку вони здобули заслужено і звитяжно.

З іншого боку, інколи бере відчай, коли бачиш, як ця твердість переконань часом перетворюється в ідеологічну негнучкість, а то й у догматизм. Серед львів'ян надто багато тих, хто «знає, як треба», і я вражено спостерігав, як ця риса збереглася навіть у галицьких поселенців на просторах Америки чи Австралії. Увійшовши в роль українського П'ємонту, Львів довго не помічав, що його надмірні ґонори стали вже недоречні. А за кількістю стереотипів, які майже не відповідають реальності, Львів дасть фору й самому Донецьку!

З одного боку, тут марно говорити про вину чи відповідальність - такою є природа того, що запліднює. Докоряти галичанам за ідеологічну негнучкість, яка так дошкуляє в делікатних процесах національного будівництва, так само немудро, як бідкатись щодо «м'якосердя» мешканців Центральної України, що ним так часто зловживали непрохані господарі нашої землі. Господь кличе до життя і «твердошиїх», і «м'якосердих», і щасливим є той народ, в якому обидва людські типи вправно поєднуються. З іншого боку, можна і треба відстежувати той момент, коли місію виконано, коли слід говорити про деградацію духу й занепад колись високої ідеї.

Уже наприкінці радянської епохи стало помітно, що характер львів'ян почав мінятися. Це відбилося навіть на мові: чимало молодих львів'ян з тих пір викидає «мусор» (а не сміття), «гладить» сорочку (а не прасує), шукає на ринку «клубніку» (а не полуниці чи давні діалектні «трускавки»). Стійкість їхньої львівської «породи» уже залежить від того, живуть вони гуртом у себе вдома чи вкраплені в громаду інших регіонів. Скажімо, у Києві багато молодих галичан покинули «українізувати столицю» й стали двомовними, легко переходячи на мову співбесідника. Як на мене, причина в тому, що львівська «порода» бере «тайм-аут» - давня її форма поволі руйнується, тоді як нова, з якої колись почнеться черговий енергетичний підйом, ще не сформована. 

Я не пророк, отож мені не вдасться відгадати нову пасіонарну ідею Львова. Проте доволі легко переповісти, чого тобі у нинішньому Львові бракує.

Новий пасіонарний підйом Львова немислимий без чистоти віри, щирості й правди. Галицька молодь 1930-1940-х років просто випромінювала ці чесноти. Кажу це не як свідок, а як вдячний нащадок: без цих чеснот їй вистояти було б неможливо. Над нинішнім же Львовом наче пролягла плівка заідеологізованості. Тут у певних колах існує задана «норма українськості», і, як це часто буває, дотримуються її здебільшого формально. Скажімо, усім зрозуміло, що корупція роз'їдає українську державність й унеможливлює «український прорив». Проте рівень цієї корупції у місті, що претендує на звання «П'ємонту», чи не найвищий в Україні. Вдаються до неї навіть колишні борці за національну справу! Пояснення можна реконструювати так: «Ми - щирі українці, але звідусіль оточені неприхильним середовищем і мусимо якось рятуватися, один одного підтримувати». Так зникає з нашого життя головний його стрижень - правда, і за фасадом патріотичності зручно вмощується лукавство.

Та сама корупція стає лакмусовим папірцем, на якому перевіряється й чистота нашої віри. Львів - бастіон водночас і незламного українського греко-католицизму й відродженої української православної автокефалії. Львів - місто традиційної воцерковленості. То ж як тоді пояснити, що на канонічній території цих двох церковних «бастіонів» буяє згадана корупція? Чи не живемо ми за подвійними стандартами (річ, здається, немислима для «золотої когорти» 1930-1940-х років)?

У нинішньому Львові мені дуже бракує висоти духу. Можна на пальцях перелічити тих, які ладні жертвувати своїми меркантильними інтересами заради якоїсь високої ідеї. Це може бути наслідком масової еміграції, яка позбавила місто найдинамічнішої частини його населення, а також того, що за хвилею масового ентузіазму початку 1990-х (і, зрештою, Помаранчевої революції) неминуче наступає період розчарованої заземленості. Проте небезпеки цього періоду величезні, бо до невидимої, проте відчутної влади в місті приходить сірість. Її впізнаєш у несмаку оздоблення приватних котеджів, у кічовості здеградованого народного умільства, у занапащених, а то й узагалі спалених дерев'яних церквах (по Галичині); у зашкарублості ксенофобського мислення й у нездоланній юдофобії, що роз'їдають наше громадське й церковне життя. Здається, куди не глянь - бракує елегантності стилю, зате досхочу примітивності. Відчувши свою силу, сірість стає агресивною, нападає тісно зімкнутими рядами. Вона ревно охороняє ідеологічні «норми», бо за їхньою лукавою формальністю їй легше сховатися. І вона душить живий дух, бо він завжди непідконтрольний: його прояви негайно ж виходять за береги нормативності.

Згадаймо, перш ніж прийняти Івана Франка, як благочинну й оздоблену рушниками «норму», львівська сірість поїдом їла його за «вільний дух розкутого ума». Перш ніж помістити Митрополита Андрея на свій нормативний іконостас, сірість мордувала його звинуваченнями у «зраді українства» й «таємній пропольській діяльності». Хто згадує сьогодні отих безликих «орлів», що довбали ребра українським прометеям?

Буяння лукавої й агресивної сірості, яке шкідливе саме по собі, стає згубним для формування національного та релігійного обличчя молоді. Адже молодь від самого Бога отримує велику місію: цуратися нещирості, горнутися до краси й гармонії, шукати правду, відшкрябуючи з народного тіла нарости лукавства. І якщо всі згадані недуги стоять за «нормами» українства та церковності, то молодь шукатиме правду деінде.

Отже, від Львова я очікую висоти духу. А для цього ми маємо звикнути жити в умовах свободи, тобто саме у тому, за що Львів так довго боровся. Бо у свободи немає ідеології, вона є нормою для самої себе. Маємо усвідомити, що в її умовах треба не стільки боротися з небажаним (крайні випадки тут не розглядаємо), скільки культивувати бажане. Це складніше, але природніше і чесніше. Бо нас самих довго хотіли «підстригти» під іншу гребінку, знищити як «аномалію» - чи ж мали б ми тепер брати ножиці в руки самі? Дбаймо лише про те, щоб ми жили у правді, свободі, добрі та красі, а все решта зробить за нас Дух, сповнюючи наші уми новими ідеями, а серця - новою енергією творення.

Втім уже сьогодні маємо у Львові чимало прикладів такого культивування. Уже більше десяти років засіває культурологічну ниву журнал «Ї», згуртовуючи довкола себе особливе інтелектуальне середовище. То тут, то там спалахують ініціативи окремих доброчинців, які тихо і скромно працюють на інтереси громади. Іноземців вражала тепла сімейна атмосфера на перших імпрезах «Галицького лицаря». Незрівнянним є особливий дух «Дзиґи», «Цукерні», «Світу кави» та кількох інших львівських кав'ярень. Гуртуються ентузіасти, шанувальники Львова, які чи не єдині можуть зупинити навальний наступ на місто з боку егоїстичного бізнесу. Зрештою, нарощує свої впливи добре знаний мені Український Католицький Університет, роль якого у майбутньому преображенні Львова може бути неоціненною. І це лише поодинокі приклади...

Отже, Львів найближчих кількох десятиліть буде іншим - у чомусь, напевно, разюче іншим. Одне в ньому буде незмінним: у ньому завжди знайдеться критична маса тих, хто закоханий у Львів, і це почуття зробить їх пасіонаріями, які чутливо прислухатимуться до голосу Провидіння і повертатимуть Львову його непроминущу славу.

Довідка ZAXID.NET

Мирослав Маринович - перший віце-ректор Українського Католицького Університету, український дисидент часів СРСР, правозахисник, філософ, публіцист.