Маск прийде, порядок наведе
IQ

Маск прийде, порядок наведе

Про технологічний прогрес і «державницькі» традиції

Назар Кісь, 7 лютого14860

На початках індустріальної революції мрійники в наших широтах вважали, що залізниця та інші прояви технічної модернізації змінять світ на краще. Що зникнуть тиранія і несправедливість, настане свобода і всезагальна ситість. Але тирани навчилися вивозити незгідних у вічну мерзлоту за допомогою парової тяги, а ситість відклалась до кращих часів. Промислова революція принесла терор в промислових масштабах.

Зараз надії на технічний прогрес як панацею все ще популярні. І той прикрий нюанс, що в соцмережах можна не лише «арабську весну» розігнати, але й з виборами в США з Москви підсобити, все одно нікого не бентежить. Маск прийде, порядок наведе. Чи «цифрове урядування», он-лайна карта або інше ноу-хау.

Вогнепальна зброя, яку привозили європейські бізнесмени в екваторіальну Африку, могла б захистити чорношкірих від вивезення на плантації. Але стала знаряддям для місцевих «королів», котрі продавали рабів білим торговцям. «Сильна держава», яка мала б, за нашою логікою, захистити «народ», цього не зробила. І не тому, що не змогла. В Конго була така сильна держава, що вирішила продавати своє населення і захоплених в полон сусідів в рабство централізовано. Бюджет наповнювався, престиж ріс. В тих регіонах, де «держави» було менше, ловити людей і вести на корабель було не так вигідно. Тому і втрати від работоргівлі серед населення були не такими катастрофічними. Спільним для обох випадків було те, що не було власне громадян. З державою чи без – населення завжди страждає. Громадяни, котрі здатні впливати на політику, мають шанс захиститися.

В нас чомусь прийнято вважати, що Україна – унікальна, народ особливий, третій шлях і все таке. А те, що ми читали про Африку, нас не стосується. Але від об’єктивної реальності не втечеш.

Економічний розвиток залежить від політичного і навпаки. Доступ до економічних ресурсів може сильно залежати від доступу до політики (як у нас), а може і не залежати (як у «розвинених країнах Заходу»). З одного боку, є цілком природне і логічне бажання тих, хто «в темі», закріпити своє панівне становище. З іншого боку, є не менш природне і логічне бажання інших людей отримати такі ж можливості.

Що менша конкуренція, то дешевше оцінюється робоча сила (привіт, «Фуджікура»), то повільніше впроваджуються інновації, то більша еміграція. Що більші повноваження держави в економіці, то менше є бажаючих вкладати кошти у виробництво, яке може бути «віджатим» або конфіскованим чи виявиться просто збитковим в умовах існування дотаційних «державних» монстрів та олігархічних монополій. З іншого боку, що більше інновацій, конкуренції, то захищеніші права – то менше шансів у верхівки втримати владу.

В Україні на всіх рівнях, від спиртзаводу до кіоску, якщо є «політична воля» – буде бізнес. Тому й існує така зацікавленість виборами з боку підприємців. Нема такого мецената, який не хотів би стати народним обранцем.

Але й нащадки комсомольців не пальцем роблені, тому доступ до політики обмежений відповідним виборчим законодавством. Лише загальноукраїнські партії можуть брати участь у виборах рівня вище сільської громади. Жодні громадські ініціативи, рухи чи об’єднання ніколи не змінять власний райцентр, поки не інтегруються в існуючу політичну партію. Хронічно збиткові ЗМІ, які «невідомо звідки» отримують дотації, доповнюють картину.

Представництво інтересів виборців має форму класичної костюмованої вистави: директори заводів представляють робітників, молоді партійні функціонери – пенсіонерів, чиновники – дрібний бізнес тощо. Потім населенню пропонують голосувати за надання коштів на реконструкцію двох лавок в парку, а паралельно виділяють два гектари під забудову вузькому колу обраних. Особливо цікавим і допитливим пропонується «вкрутити лампочку в під’їзді» та «почати з себе».

Реформа місцевого самоврядування (децентралізація), безумовно, розширила коло тих, кому надається доступ до економічних ресурсів. Тепер не король і його свита розпоряджається всіма земельними наділами королівства, а місцеві феодали. А щоб купці й міщани отримали такі самі можливості, їм самим треба стати феодалами (тобто вступити в партію).

Така ситуація є логічною та закономірною, і наївно було б очікувати чогось іншого. Ніхто ж не віддасть свого добровільно. Сумно те, що практично відсутні рухи за рівний доступ. Нема рухів за зміну виборчих правил, за скасування партійної монополії, за відкритий реєстр комунального, державного і відомчого майна та земель. Є лише – за заміну одних «управлінців» на інших, тобто за право ексклюзивного доступу до ресурсів. Ніхто не хоче руйнувати такий корисний апарат. Ніхто не впроваджує ринок землі аборигенам, якщо є можливість стати вождем і розпоряджатися нею самому.

І в цьому наша схожість із країнами третього світу. Де політика – це не «впливати», а «порішати». Де новаторам має платити «держава», паралельно дбаючи про знедолених. Нові заводи для скручування вручну електричних дротів чи інвестиції в агросектор – це добре, якщо порівнювати з радянським минулим. Але це та сама централізація влади і ресурсів, просто технологічно вищого рівня. І ситуація не зміниться, доки замість самореалізації, права і рівного доступу до ресурсів люди будуть боротися за можливість самому «реформувати» (тобто експлуатувати) радянські рудименти.

P.S. Хоча є речі, в яких ми попереду. Ідея безумовного базового доходу, яку лише починають вивчати на Заході, в нас вже втілена на практиці. Сотні тисяч чиновників, мільйони пенсіонерів і десятки мільйонів тих, хто оформив субсидії, отримують державну підтримку, бо демократія.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук