Модернізація війною
IQ

Модернізація війною

Війна на Донбасі показала решті українців образ новітнього ворога

Василь Расевич, 22 січня 2015 7192 24

Хоч би як старалися українські історики показати, що ніяких особливостей у формуванні політичної української нації нема, що ніякого запізнення у суспільній модернізації не було, рано чи пізно нам доведеться поговорити і про «сплячку», і про модернізаційні стрибки.

Не буде, напевно, великим інтелектуальним відкриттям і те, що локомотивами для спізнілої української національної модернізації ставали великі війни. Відомо, що війна та гонка озброєнь є головними рушіями технічного прогресу.

Ми знаємо, що мобільний зв’язок, Інтернет та багато інших технічних винаходів первинно були розроблені для військової сфери. Але війни не тільки пришвидшували наукові відкриття, сприяли індустріальному розвиткові, але й виступали в ролі потужного суспільного модернізатора.

Дві останні світові війни, попри велетенські людські та матеріальні втрати, каліцтва і страждання дозволили українцям зробити справжні стрибки у формуванні модерної політичної нації. Але ще більш важливою у цьому плані є сучасна війна, що точиться на Донбасі.

Коли доводиться воювати…

Сучасна війна на Донбасі не просто відтяла частину не цілком лояльного до України населення, вона показала решті українців образ новітнього ворога, яким є російський тероризм, донбаський сепаратизм та олігархічні клани на Сході держави. Висловлюючи таке твердження, розумію, що з морально-етичної точки зору називати велику частину співгромадян ворогом – не дуже коректно. Але як можна кваліфікувати поведінку людей, котрі ненавидять державу, в якій живуть, вважають її тимчасовим непорозумінням і тісно співпрацюють із агресором на її знищення?

По-людськи можна зрозуміти тих громадян, що стали заручниками ситуації і страждають, не маючи ані найменшої можливості вплинути на перебіг подій. Але не можна (і не треба!) розуміти тих, хто зі зброєю в руках разом з іноземним агресором воює проти нашої держави.

Вигуки різних «сердобольців» про те, що Донбас має право на відокремлення, що це справжня громадянська війна і що страждають мирні люди – не знаходять відгуку в українському суспільстві. Чому? Відповідь до моторошності проста – тому що війна на Донбасі є частиною плану якщо не цілковитого знищення, то упокорення України. Що мається на увазі? Україна весь період незалежності, майже 22 роки, цілковито перебувала у фарватері Росії. Росія ставилася до України, як господар до корови, яку він не хотів годувати, відпустив на певний час попастися, але не на волю. І коли та стала задивлятися на сусідське обійстя, де було вдосталь фуражу, де стояла добре збудована стайня і, головне, сусідська ферма була просто молочною, а не м’ясо-молочною, то він почав дубасити її, заганяючи назад у свій перекошений хлів.

Може, це не найбільш коректна метафора, але суть її цілком зрозуміла. Коли Україні набридли корупція, злодійство, беззаконня, коли вона зрозуміла, що своїми силами їй не впоратися, що їй знадобиться підтримка європейської спільноти, тоді вона проголосила курс на євроінтеграцію.

Саме цього не бажала Росія та її сателіти – донецько-луганські олігархи. Після того, як стало зрозуміло, що державний апарат насильства не справляється з протестним громадянським рухом, в хід пустили найбільш цинічні методи. Анексували Крим та розпочали повномасштабну війну на Донбасі. План був простим. Якщо навіть не вдалося б реалізувати його повністю, тобто взяти під контроль весь Схід і Південь України, то принаймні відкрити велетенську рану, яка кровоточила б десятиліттями і, головне, ніколи не дозволила б Україні реформуватися та вступити до ЄС. Таку стратегію Кремль уже кілька разів апробував. Так було створено анклав неспокою у Придністров’ї, щоб контролювати увесь регіон і не допустити виходу Молдови з російської сфери впливу, розпочато війну проти Грузії з утворенням двох маріонеткових квазі-держав.

В українському варіанті Росія прорахувалася. По-перше, сподівання на проросійські настрої на Сході й Півдні України виявилися дуже перебільшеними. По-друге, за основу для своїх стратегічних планів Росія обрала постулат, що ніякої окремої української нації не існує, а отже, ніхто цю «недо-державу» боронити особливо не буде. По-третє, попри масовану інформаційну роботу протягом років для формування образу України як новітньої фашистської, нацистської та антисемітської держави, Росії не вдалося переконати в цьому міжнародну спільноту. В російські казки повірило тільки значною мірою населення Донбасу.

Що гірше, еліти Донбасу не тільки погодилися на такий план, вони усіляко підтримали його, намагаючись ще й шантажувати при цьому Київ. Шантаж не вдався, а наступ захлинувся. Значна частина населення Донбасу, не розуміючи того, до яких катастрофічних наслідків це може призвести, фактично викликало вогонь на себе. Припускаю, розрахунок був на те, що Росії вдасться вдруге провернути історію з Кримом – цього разу на Донбасі. І якщо з Криму, не відчуваючи серйозної підтримки від місцевого населення, українцям довелося відступити без бою, то на Донбасі це обов’язково мало закінчитися війною. На Донбасі треба було вже боронити кожен метр української землі, щоб згубна гангрена не поширилася на решту областей.

За кого війна?

Дуже часто доводиться чути, що за «той» Донбас, може, і не треба було воювати, не вартують «вони» крові наших найкращих патріотів. Але, якщо поглянути на ситуацію без упереджень, то насправді українське військо і добровольці не так за Донбас воюють, як намагаються зупинити ворога й не пропустити його далі вглиб країни. Воюють не за те, щоб упокорити нелояльне до України населення Донбасу, а для того, щоб зберегти державу і забезпечити їй мирну європейську перспективу.

Безумовно, що війна – це трагедія. Але коли вона почалася і триває, то іншого виходу, ніж захистися й відбити агресію, нема. А тепер трохи про стражденне населення Донбасу. Чи був у Донбасу інший, окрім війни, вибір? Був. Якби фінансово-промислові та політичні еліти Донбасу не приєдналися до ворожого антиукраїнського плану на початку конфлікту, а чітко маніфестували свою позицію, сформулювали вимоги (без шантажу) до Києва, то проблему можна було б розв’язати у цілком легітимний спосіб.

Якби у найскладніший для країни час еліти Донбасу не шантажували Київ, погрожуючи відокремленням і вимогою сплати «данини» у вигляді щорічних дотацій в сумі 15 мільярдів довоєнних гривень, а висунули ідею децентралізації адміністративно-політичної системи в Україні, то й до кривавої бійні не дійшло б. Якби донецькі олігархи не рядилися в шати захисників «трудового народу Донбасу» і не озброювали його, нацьковуючи проти української держави, намагаючись взяти реванш за усунення від корита в Києві, то до війни також не дійшло б.

І головне, що такого поганого зробила Україна «народу» Донбасу, щоб він так легко повірив у всі нісенітниці російської та донецької пропаганди? Чим так провинився Київ і що такого він натворив, окрім того, що усунув злодійський режим донецького походження від влади в Україні, щоб викликати такий праведний гнів і ненависть у населення Донбасу, котре повірило в оповідки про «фашистську хунту», «каратєлєй»?

Насправді донецьке волання «Почуйте Донбас!» було не чим іншим, як закликом змінити правила гри, відмовитися українцям від планів євроінтеграції, визнати державну неповноцінність України і капітулювати перед Росією. За словами «Почуйте Донбас» чулося: «Не отруюйте нам життя, ми хочемо в Росію, ми ненавидимо Україну, дозвольте нам піти!».

Але оскільки Росії депресивний і дотаційний Донбас був непотрібним, то й вимога Москви до нього в реальності була зовсім іншою: «Ми вас візьмемо тільки за умови, що ви нам в зубах принесете труп Української держави». Саме через це в решти українського суспільства так кардинально змінилося ставлення до населення Донбасу. Бо, ставши в одні лави з ворогом, ти сам перетворюєшся на ворога. Тут хотілося б якомога толерантніше та коректніше сформулювати думку, особливо з огляду на страждання мирного населення в зоні конфлікту, а не виходить…

Регіон, куди так і не сягнула українська влада

Тепер трохи про політику Української держави у східному регіоні. Центральна влада в Києві ні разу за всю історію незалежності не була обділена кадрами зі Сходу і Півдня. Навіть навпаки, саме звідти рекрутувалися прем’єр-міністри, головні міністри та президенти. Крим і Донбас завжди були тими особливими регіонами, від яких столичний Київ мусив по-своєму відкуплятися: дотаціями, преференціями у держзамовленнях та навіть майже повним невтручанням у внутрішні справи цих регіонів.

Якщо чесно, то там української влади по-справжньому ніколи й не було. Пригадаймо тільки часи президентства Ющенка, коли йому та його міністрам годі було навіть поткнутися на Донбас. Донбас і Крим були справжньою вотчиною олігархів та регіоналів. А завдяки своїй чисельності ці регіони могли так «корегувати» внутрішню та зовнішню політику України, що ні про який розвиток та євроінтеграцію не могло бути й мови.

У цьому плані вони були вірними союзниками Росії, бо ніколи не дозволили б українцям в демократичний, легітимний спосіб вирватися з її сфери впливів. Ні приєднання до НАТО, ні вступу в Європейський Союз ці регіони ніколи не дозволили б. Кожного разу спрацьовували б або старі пропагандистські стереотипи, або страх втратити роботу через закриття збиткових підприємств. Тим більше українцям так і не вдалося б подолати кланово-олігархічну систему, бо там її «батьківщина», там серце Кощієве.  Саме в цьому плані (а не в людському) Крим і Донбас виявилися справжнім баластом для України.

Цікавим є також феномен нарікань на Україну, обурення недолугою українською владою водночас з тим, що державою управляли вихідці з Донбасу. При цьому жодного дисонансу це в головах жителів Донбасу та Криму не викликало. У них чомусь витворилося паралельне сприйняття реальності: донецьке і українське. При чому все українське автоматично набувало негативного забарвлення.

На днях довелося почути думку, що громадяни України вперше за всю історію взагалі не переймалися результатами парламентських виборів. Навіть попри недолугу змішану систему виборів, без Криму і значної частини Донбасу, результат більше не страхав. Та частка регіоналів, яка пройшла в парламент під виглядом «Опозиційного блоку»,  вже не може робити політичної погоди, не може зупинити ані реформ, ані руху України в Європу. Та й вона потрібна для функціонування демократичного парламенту.

Але в чому ж модернізаційна функція цієї війни? І як би цинічно це не звучало, відповідь – у консолідації нації, у спільності викликів та цілей на майбутнє і навіть у наявності спільного ворога.

Відомий політолог Карл Дойч свого часу висловив тезу про те, що ніщо так не об’єднує націю, як спільний ворог. Дуже шкода, що до цього колективного ворога долучилася велика частина співгромадян.

При побіжному погляді це може скласти враження, що в Україні триває громадянська війна. Так можна було б стверджувати, якби перед тим не було анексії Криму, якби війна не почалася із зовнішньої агресії Росії проти України, а Донбас не став зручним плацдармом для реалізації плану на знищення української держави. А насправді поки що маємо війну за незалежність України.

PS. У другій частині піде мова про модернізаційну роль Першої та Другої світових воєн, про те, до чого це призвело, та про потребу укладання нового суспільного договору.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 24

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Тарас Смолій 29 січня 2015, 12:12

    Все начебто так, та тільки українська влада, яка сьогодні править балом насправді не робить конструктивних кроків для стабилізації ситуації, яка склалась. Не проводить обіцяних реформ, не відмежовується випаленою землею від антиукраїнських закликів, належним чином не бореться (на мою думку) із агентурою ФСБ, а тільки підтримує їх, тим, що думає про свої маркентильні інтереси, що в свою чергу на руку кремлівським поплічникам.
    Та й Петро Олексійович (на мою думку) виявився не таким вже й професіоналом. Хіба тільки гроші на так-звану війну в західних сусідів клянчити. Від Арсенія Петровича, який так вихваляв європейські цінності, і якому більшість з Нас повірила (на мою думку) залишився цинічний меркантильний політик!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Тарас Смолій 29 січня 2015, 12:44

    А взагалі на даному етапі Україна має всі шанси, якщо признає дотаційні регіони Криму та Донбасу окупованою чи/або непідконтрольною територією. І замість того як воювати, чітко відмежується від "другого мнения", то можливо, при належному фінансуванні та правильному розприділенню наявних ресурсів (сировина для будівельних матеріалів та інші корисні копалини), але для того (я так думаю) потрібно ще не одне поколіняя політиків. А доки у нас будуть посткомуністичні цинічні та маркентильні політики, які працюють на публіку, а не на результат, і менталітет та комплексний підхід до поставлених задач не зміниться у Наших з Вами головах, про зміни у кращий бік годі й думати!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Христина Гнатик 26 січня 2015, 14:17

    Класний текст Василя Расевича! Василю, давайт естрінемося на каві! З Повагою, Христина Гнатик.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Yuliya Pavlyuk 25 січня 2015, 09:50

    Виважено про роль і вину Донбасу у всьому цьому.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук