Момент моральної ясності

Скількох протестувальників повинен вбити режим, щоб втратити шанси на місце у Раді ООН з прав людини? Скількох дисидентів він повинен кинути у в’язницю? До скількох актів міжнародного тероризму він повинен підбурити?

Межа є невидимою, але Сирія, занадто відкрито перейшовши її, тепер змушена зняти свою кандидатуру на виборах до Ради 20 травня.

Це добре, що Сирії там не буде, так само, як і те, що членство Лівії у Раді було призупинено.

Але що робив просякнутий кров’ю режим Муаммара Каддафі в органі, що мав би захищати права людини? Що відрізняє його і Сирію від Куби, Китаю та інших диктатур, які становлять більшість у Раді та нахабно оцінюють дотримання прав людини іншими? Чому вільний світ мовчав? Напередодні виборів такі запитання стають нагальнішими, ніж коли-небудь.

Щось дуже важливе і дуже сенсаційне відбувається на арабо-мусульманському Близькому Сході. Народи регіону вирішують перестати жити в страху, і ризикуючи життям і здоров’ям, позбуваються однієї начебто непохитної диктатури за іншою.

Цим вони одночасно розривають неписані угоди, які Захід уклав за ці роки з диктаторами, угоди, які обмінювали свободу народів на фасад стабільності.

Але в той час, коли народні маси на Близькому Сході беруть участь у демонстраціях на вулицях за свободу, вільний світ на чолі зі Сполученими Штатами реагує в класичний спосіб Realpolitik, калібруючи свою відповідь відповідно до очікуваних шансів кожного режиму на виживання.

Це можна зрозуміти. Після стількох років підтримки Хосні Мубарака,важко було визнати його корумпованим диктатором, яким він завжди був. Переконавши себе, що Башар аль-Ассад є реформатором, Білий дім, бажаючи вести діалог з режимом і надалі, не міг сказати те, що сирійці вже знали: що він є варваром-тираном і вбивцею.

Але мовчання та розгубленість коштували дорого. Для людей на вулицях, для мільйонів людей, які перетнули власну невидиму лінію між страхом та свободою, це було сигналом, що Америка не з ними, що світовий маяк свободи байдужий до них.

В умовах невизначеності щодо майбутнього режимів багато хто наполягав на тому, що Вашингтон повинен зробити вибір між двома дуже різними альтернативами - активним діалогом та заморожуванням відносин. Це помилка. Діалог з диктаторським режимом і діалог з його народом - це дві різні речі, те саме стосується і заморожування відносин. Сполучені Штати підтримували зв’язок та субсидували диктатуру у Каїрі, і Америку люто ненавидять єгиптяни. Натомість Сполучені Штати не можуть ще більше заморозити відносини з аятоллами у Тегерані, а іранці Америку люблять.

Коли Рональд Рейган проголосив Радянський Союз "імперією зла", прихильники діалогу Заходу з СРСР були нажахані, але в усій імперії зла ці слова правди Рейгана додали сміливість дисидентам та спричинили сплеск надії для сотень мільйонів, що відчайдушно намагалися позбутися кайданів пройнятого страхом суспільства.

Рейган не припинив потім переговори з Кремлем. Але в той же час його адміністрація заохочувала до боротьби все більше число радянських і східноєвропейських дисидентів - і результати, починаючи з падіння Берлінського муру у 1989 році, сколихнули світ.

Можливо, на сучасному Близькому Сході немає ніяких "імперій зла", але режимів зла є більше, ніж достатньо. Давно вже настав час розпочати їх делегітимізацію. Що ж повинен зробити диктатор, щоб втратити повагу міжнародного співтовариства або щоб викликати санкції проти себе?

Тут не треба спрямовувати у країну військовий контингент – обирати ще одного потенційного ворога США. Треба не тихо, а голосно і якомога чітко заявити, що ті, хто порушує права людини щодо свого народу, не можуть бути нашими партнерами у побудові світу, безпечного для прав людини.

Можливо, необхідно обміркувати переваги та недоліки діалогу з диктаторським режимом, але немає ніякої необхідності для обмірковування діалогу з його народом.

Для тих мільйонів, що перетинають або збираються перетнути лінію, що відмежовує страх від свободи, ми можемо надіслати простий, але захоплюючий сигнал про підтримку і солідарність: ми з вами. Жоден диктатор не є законним представником свого народу. "Права людини" не є фразою, яку можуть цинічно та безглуздо повторювати найбільші їх порушники у світі, що засідають у гротескно названій Раді з прав людини, а реальним та універсальним критерієм пристойності. Ми з вами.

В цей момент моральної ясності, коли від вільного світу вимагають перестати закривати очі на тиранію, безперечно, було б доцільно підтвердити у повний голос прагнення арабських і мусульманських народів жити у свободі, право обирати власні уряди, мати гарантоване право на інакомислення, і більше не жити під дулом пістолета..

Принаймні, ми, що ніколи б не обрали нічого іншого для самих себе, зобов’язані багато в чому їм і самим собі.

Натан Щаранський, колишній радянський політв’язень, є головою Єврейського агентства і автором опублікованої у 2004 році книжки "На захист демократії. Сила свободи, шо долає тиранію і терор".

Автор: Натан Щаранський [Natan Sharansky] Назва оригіналу: A Moment of Moral Clarity Джерело: The International Herald Tribune, 17.05.2011 Зреферував Омелян Радимський