Московська передмова до Джидди

Головною геополітичною подією тижня стали, звісна річ, перемовини української й американської делегацій у Саудівській Аравії. Перемовини, які, за інформацією американців, пройшли досить конструктивно. В Україні, принаймні на неофіційному рівні, ситуація позиціонується ще оптимістичніше. І для оптимізму є причини.

По-перше, у фразі «Україна готова до миру» немає ні краплі брехні. Спитайте будь-якого українця – він вам скаже те саме. (Звісно, на наступні питання відповіді можуть бути різними, але миру хочуть усі, це факт.) По-друге, в очах світової спільноти усе повернулося на круги своя – агресори, які хочуть воювати далі, у Кремлі, а не на Банковій, як це намагалися продати Трамп із Маском ще пару тижнів тому. По-третє, відновилася військова співпраця зі Сполученими Штатами Америки, що, як я вже писав, є – на щастя чи на жаль – основним чинником виживання демократичних країн, які межують зі силами зла.

Звісно, знайдуться й песимісти, які в напівконспірологічних роздумах шукатимуть у всій цій саудівській історії ознаки майбутньої капітуляції. Але знайти їх буде дуже важко – і ось чому. Варто перемотати час трохи назад, буквально на кілька годин до початку перемовин у Джидді. І ми натрапимо на унікальну подію – найбільший за всю історію повномасштабної російсько-української війни удар українських дронів по території Росії. Передусім по столичному регіону. Цей рекордний масштаб визнала навіть російська сторона – визнала у своєму стилі, заявивши про те, що всі чи майже всі БПЛА були збиті. Але важливо не це, врешті-решт, брехня росіян уже нікого не дивує. Важливою є саме кількість дронів, запущених по території країни-агресора. І збіг у часі з переговорами на Близькому Сході.

Збіг, який насправді ніякий не збіг. А чітко і заздалегідь спланована операція. Але навіщо була потрібна ця мегаатака перед початком переговорів про мир? Для того щоб нагадати про головний постулат Заходу, який, до речі, не відкидав і Дональд Трамп (попри всі його несподівані й часто контроверсійні заяви після повернення на посаду президента). Постулат, який звучить просто і неприємно для Росії – «мир через силу».

Ця ідея упокорення агресора з’явилася аж ніяк не сьогодні, але з порядку денного її ніхто не знімав. Навіть, повторюся, Трамп. Оскільки, за великим рахунком, це єдиний дієвий засіб завершити війну так, щоб не завдати шкоди в довгостроковій перспективі ні Україні, ні Європі. Це – зупинка війни, але така, щоб у Кремля надалі не виникало бажання ні її продовжити, ні розпочати нову, десь поруч із Євросоюзом чи взагалі проти однієї з країн Європейської Унії. Ось що таке – мир через силу, про який говорили і «Велика сімка», і Трамп, і Зеленський.

А атака величезної, справді колосальної кількості українських безпілотників по Росії, насамперед – по Москві, це і є демонстрація цієї сили. До того ж, зверніть увагу, в який момент це було зроблено. У момент, коли допомога Сполучених Штатів Україні була призупинена. Що це, як не демонстрація того, що Збройні сили нашої держави здатні проводити подібні операції навіть без допомоги такого важливого, ключового навіть партнера. До того ж, як говорять люди «в темі», саме безпілотна складова української армії є чи не найменш залежною від допомоги з-за океану. За великим рахунком, це ситуація, протилежна до ППО – там ми будемо безсилими проти російських ракет, якщо Захід перестане постачати нам озброєння, а тут ми можемо зробити все самі.

І ще один важливий момент. На переговорах, які розпочалися в Саудівській Аравії, переговорах, присвячених майбутньому миру – американці жодним чином не заїкнулися про нічну дронову атаку України на Москву. Тобто спочатку Сили оборони України завдають дуже серйозного удару по іншій стороні військового конфлікту, а потім делегація США, як ніде нічого, заявляє, що Україна прагне і готова до миру. Що це може означати? Тільки одне. Ця атака є частиною мирного процесу. Так, хай як це дивно звучить – найбільший за увесь час повномасштабної війни наліт українських дронів на російську територію є сигналом до завершення війни. Бо інакше – більш ніж прозоро натякають дії України і красномовне мовчання Сполучених Штатів щодо цих дій – може бути й гірше. А «гірше» є чим зробити, бо Україна зараз є одним із лідерів у світовій галузі військових безпілотників. Поразка Росії на Чорному морі це вже більш ніж упевнено проілюструвала.

Отже, повертаючись до переговорів України і США – чому це не була передмова до капітуляції нашої держави. (Хоч і маємо визнати, що це аж ніяк не та перемога, якої б ми всі хотіли – з кордонами щонайменше 23.02.22 чи взагалі 1991 року.) Бо Україна паралельно заявила про бажання миру і завдала найпотужнішого удару по території Росії. Продемонструвавши, що вона готова до більшого. До речі, ніхто не знає, чи насправді готова – але в цей геополітичний покер із підняттями ставок, як виявилося, можна грати удвох. І на один «Орєшнік» знайшлися сотні безпілотників, шкоди від яких значно більше.

А Росія після 11 березня опинилася в дуже цікавій ситуації. З одного боку, треба підтверджувати свій блеф про бажання миру, бо Україна уже використала цей козир на свою користь. З іншого, – маємо більш ніж прозорий дроновий натяк на те, що Україна «может повторіть». (І, між іншим, якщо росіяни під Києвом та на Харківщині змогли повторити під час нинішньої повномасштабки хіба звірства Червоної армії, вчинені на окупованих територіях Заходу України, Польщі та Сходу Німеччини, то Україна справді може повторити і навіть перевершити цю свою дронову атаку. Це не якийсь там інсайд, це розуміння процесів, що відбуваються.)

А ще ж є, м’яко кажучи, критична ситуація в російській економіці, де за два перші місяці дефіцит федерального бюджету сягнув 2,7 трильйона рублів. Для порівняння – за увесь 2024 рік (12 місяців, ушестеро більший відрізок) цей дефіцит становив 3,5 трильйона. До речі, Кремль поступово почав скорочувати чи відверто скасовувати частину виплат для військових. Цікаво, чому? А ще, за чутками, при(зу)пинився процес вербування зеків, а в деяких регіонах навіть тих, кого вже завербували, відправили назад у колонії.

Словом, та короткострокова ейфорія, яка з’явилася в Росії після скандалу в Білому домі, московсько-джиддськими переговорами (наполягаю, що правильно говорити саме так, бо ці дві події є частинами одного глобального цілого), зникає, як роса на сонці. А залишається тільки нерозуміння – і що ж робити далі? Воювати до останнього рубля – що з кожним місяцем стає все реальніше? Отримувати нові, анонсовані Трампом у випадку відмови від миру, санкції проти нафтової галузі, єдиної, що ще сяк-так тримає Росію на поверхні? І – переживати чергові масовані, рекордні дронові атаки на Москву? Тут можна лише нагадати, що протиповітряна оборона Російської Федерації забезпечується не розвинутими західними технологіями. Та й взагалі велика кількість тамтешніх систем ППО свого часу були відправлені на фронт чи в окуповані українські регіони (де частину з них, включно зі суперсучасними С-400, уже знищили)…