«Моє покоління було з маскою ще зі школи»

«Під вечір, коли вже не було облавників, хлопці з лісу приходили до баби. Поки їм давали їсти, то вони бавилися зі мною. Садили мене на коня. Не знаю, звідки там кінь був, бо ховатися самим, а ще потім з конями – то є занадто тяжко… Але так було. Я був малим вершником зі зброєю в руках».

Його вибавили хлопці з лісу. Садили на коня, давали потримати зброю. До семи років Ігор Калинець уже багато знав. Слухав розмови дорослих. Його дуже вразило, як десь знайшли сховок, де воїни УПА самі себе постріляли. Кривава історія відбулася на його дитячих очах. Він разом з батьками саме переїхав із Ходорова Львівської області до села Городище. Його батько, Мирон Калинець, був зв’язаний із УПА. Переховувався. Думав, що у селі радянська влада швидше загубить його сліди. Майбутній поет, лауреат Шевченківської премії, політв'язень, шістдесятник Ігор Калинець уже в дитинстві пізнав, що таке підпілля.

ZAXID.NET разом із Міжнародним архівом Memory of Nations підготували серію публікацій про життєві історії очевидців визначних подій ХХ та ХХІ сторіччя.

Допитували з НКВД: «Скажи, де твій тато»

Оскільки батько переховувався, Ігоря виховувала мама Єфрозина Калинець. Мама і бабуся кожен крок або схвалювали, або повчали. Це було рівномірне, постійне пізнання світу. Але попередити хлопця, щоб нічого не казав про батька, не здогадалися.

«Приходили з НКВД і допитували мене: «Скажи, де твій тато?» І так далі. Я не був підготовлений, щоб сказати, що нічого не знаю. Я заплутався. Казав, що тато десь і часом приходить з хлопцями».

Коли закінчилася війна, Ігор Калинець з мамою і братом Борисом переїхали до Ходорова. Батько досі переховувався. Щоб загубити сліди, працював у млинах по всій Галичині.

Мешкали поблизу церкви і школи. До цієї школи Ігор і пішов вчитися.

«У школі вчив про Павку Морозова, Зою Космодем’янську та про інших, так би мовити, героїв. І це в той час, коли бачив ще живими героїв, які потім гинули у сховках. Отаке я мав виховання двома різними світами. Слава Богу, що я у тій двоєдушності не втратив свого істинного лиця. Хоч читав про Павлика Морозова, але знаходилися книжки, які вчили мене дечому іншому. Знаходив книжки на козацьку тематику. Вже у восьмому класі прочитав кілька романів Винниченка».

Зростав у роздвоєму світі

Кілька років Ігор прислужував у церкві. Спілкувався зі священиком, який дотримувався старих церковних правил.

«Моє покоління усе було з маскою, яку одягали в школі – піонер, комсомолець. І водночас справжнє обличчя було зовсім іншим. Я ріс роздвоєним. Але знав, що правильно і що маю одягнути маску для власної безпеки. Я приїжджав до бабусі на канікули в село. Вона у той час в стодолі переховувала четверо хлопців, вояків УПА. Це вже були 1950-1952 роки. Бабуся мені довіряла, і я приносив їм їжу. Вони мали різні брошури, самвидавні книжечки. Через багато років у таборі на Уралі я зустрів чоловіка, старшого на років 10-15 від мене. Він сказав: «Я вас добре пам’ятаю. Ви тоді в Городищі приносили нам їсти». Той хлопець був в українському підпіллі, і його засудили на 25 років».

Ігор Калинець не піддавався радянській пропаганді, хоча і був комсомольцем. Удома йому не перешкоджали. Знали, що все мине з часом, бо надавали йому іншу науку.

Читаючи заборонену літературу, вдавали з себе любителів пива

Після школи Ігор вступив на філологічний факультет Львівського університету. Там зустрів щирих друзів. Створили гурток, де читали заборонену літературу і говорили про політику.

«До нас потрапили кілька студентів, які вже відсиділи. Вони були заарештовані після вбивства Галана. Не мали ніякого відношення до Галана, але то була зручна хвиля для кадебістів, щоб заарештувати якнайбільше молоді і заслати до Сибіру. Їм пощастило, бо то були хрущовські часи. У 1950 році їх засудили, то в 1955 відпустили за амністією. Кілька з них вчилися зі мною. Ми приятелювали. У нас був невеликий гурток, де ми могли спілкуватися і читати. Ніхто не доносив, принаймні, із тих людей, що були в нашому товаристві. Тоді я прочитав багато заборонених націоналістичних речей».

Товариство діяло підпільно. Ніхто не здогадувався, про що говорила молодь.

«На нас дивилися не як на політичних хлопців, які щось там читають заборонене. Сприймали як тих, хто весело проводить час. Старші хлопці вміло маскувалися. Придумали польський уряд. Кожен мав свої звання. Влаштовували собі зібрання з пивом. Показували, ніби дуже любили пиво. Забавлялися так кілька років».

Через три роки на філологічний факультет поступила Ірина Стасів, майбутня дружина Ігоря. Вона якось прийшла на гурток. Cіла до дівчат і спитала: «Тут Калинець є?». Їй відповіли: «А от сидить перед вами». Ігор обернувся. Виявляється, вона запам’ятала його вірш в одній із публікацій.

Читав вірші і наступного дня про це вже знали в обкомі партії

Після університету Ігор Калинець працював архівістом у Львівському обласному державному архіві. Отримував, як каже, смішну зарплату.

У 1961 році до Львова приїхали поети з Києва – Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський. Для Ігоря це було революційне явище, щось нечуване – послухати їх. Зустріч перевернула уяву про письменницький світ і про те, як можна писати.

«Я вже працював в архіві. Ми бігали до університету, щоб послухати їх. Це були дві зустрічі у Львові. Потім вони їхали до Дрогобича, і я поїхав разом з ними. Зрозумів, що те, що я писав, це несерйозно. Підготував першу збірку «Екскурсії». Написав про львівські музеї, архітектуру, про художників. Закриту рецензію написав Іван Дзюба. Звичайно, ці вірші були анемічні, слабенькі ще. Тоді я почав писати про українські звичаї, традиції, церковні історії. Підготував книжечку «Країна колядок». Вона вже була кращою, ніж «Екскурсії»».

«Звільняйтеся з роботи, я вас тут терпіти не буду»

З віршами Ігор Калинець часто виступав у національному музеї. Наступного дня про це вже знали в обкомі партії. Дорікали, що у його творах немає нічого радянського, а все про старовину і традиції. Ігоря викликали до обкому партії разом з його директоркою Галиною Сизоненко.

«Мав пояснити, чому я такі вірші писав. Я відповів: «Пишеться так, бо таке мені ближче». Мене питали, де радянські вірші. Директорка архіву мене захищала. І не раз».

Пізніше Галину Сизоненко звільнили. Директором архіву став Олег Кущ.

«Він був на роботі в КДБ у Франківську, а потім у Львові. Сказав мені: «Звільняйтеся з роботи, я вас тут терпіти не буду». Кажу: «Ні. Звільняйте самі. Я не підпишу собі вирок на голодну смерть». А він: «Тоді я буду ставити вас в такі умови, що ви самі втечете». Дав мені щось найгірше робити. А в тому архіві найгірше і найліпше – то майже одне і те саме. Я сидів і працював там тихенько. Навіть щось опублікував у виданні «Архіви України». Той Кущ прочитав і сказав: «Ви знаєте, з вами можна працювати». Ще задумав якусь спільну статтю з двома підписами. І так вже я мав підтримку директора, поки мене взяли. Це ще перед ув’язненням».

Улітку 1965 року уже почалися арешти. Ігоря і його дружину Ірину постійно кликали на допити в КДБ. Тим часом вірші Ігоря Калинця переклали і видали чеською мовою у Празі.

«Я послав рукопис збірки «Країна колядок» у київське видавництво «Радянський письменник». Вони друкували комплектами по 10 невеликий книжечок. Усі поети мали провідні вірші – паровози, де було про Леніна, партію або російський народ. А в мене не було? за що зачепитися. Жодної теми. Чомусь у той рік, коли комплект мав вийти, вилетіла поезія Голобородька. Але вони використали його обкладинку з яблуками. І додали мене туди. Книжка вийшла у 1965 році. Під час слідства нічого не казав про це».

За зміст окремих текстів тієї збірки Калинця викликали на допити. Перший вірш у книжці «З Галича вітер цілющий, з Галича вітер державний…». І там було «Бандери дністрових лодій». Вимагали пояснити, що таке «бандери дністрових лодій». З італійської «бандера» – прапор, але в суспільстві це слово асоціювалося з прізвищем Степана Бандери.

«У збірці все було не те, що треба, а навпаки. Я щось наївно пояснював. Там був вірш і про Антонича. Мені говорили, що це вихованець Шептицького, буржуазний націоналіст. А я тим часом підготував ще більшу збірку для того ж видавництва. Назву вони дали самі «Вогонь Купала». І так воно якось пройшло, що я лишився на волі».

Дружину Ігоря Ірину звільнили з роботи в Будинку народної творчості. Утім, подружжя постійно приймало гостей. У тому числі молодих українців, які приїжджали з-за кордону.

«Ми забавлялися, були дуже легковажними. Влаштовували різні зустрічі, читали вірші, які не можна було читати, пили вино, танцювали. Нам привозили якусь літературу з еміграції. І це в той час, коли за нами стежили. Авто стояло то перед нашими вікнами, то перед вікнами Стефанії Шабатури. Мала вийти моя книжка «Відчинення Вертепу». Легко було відстежити. Кожне видавництво на рік видавало свій тематичний план. Книгарні чи бібліотеки ставили цифру, який тираж вони хочуть тієї чи іншої книжки. КДБ виявило, що така книжка має вийти у 1967 році. І її зняли з друку. Зрозумів, що видаватися в Україні вже не зможу. А тоді я багато писав. Робив невеликі збірки самвидав. Зшивав або мені роздруковували їх, робили обкладинки. Роздавав людям. І отакі книжечки робив до 1972 року».

Дружину заарештували першою

У подружжя гостював і Василь Стус. Його арештували у січні 1972 року. А також Стефанію Шабатуру, Тараса Мельничука і дружину Ігоря – Ірину Калинець. Хоча вона не мала жодного видання. А в серпні заарештували Ігоря. Звинувачували в антирадянськості. Адже писав на теми, які показували його як українського патріота.

«Був готовим до того і не робив з того страшної драми. Ми жили в атмосфері страху і КДБ. Та атмосфера весь час гнітила, і ми не були такими вільними. Хоча і влаштовували собі звичайне студентське чи молодіжне життя. Якщо б стати на дорогу тих, хто писав вірші про Леніна і партію, то це була б зрада університетським хлопцям. Якби почав писати вірші, то можна було стати перевертнем.

Знав, що це мене не омине. Вони 10 років попереджали. Не могли все життя це робити. Я спокійно це сприйняв. Тим більше, що Ірина вже сиділа. Мав лише одне бажання: як Ірина сидить, то дайте мені змогу бути з малою дитиною. Але я був готовий до арешту. Тим більше, що вже вийшло кілька книжок на заході. Наші емігранти у Великій Британії видали «Відчинення вертепу». Придумали видавництво в Бельгії «Література і мистецтво», бо маскувалися. Там одночасно видали мою і книжку Стуса «Веселий цвинтар». Я не знав цього. Про це хлопці з Британії розповіли вже після розвалу Союзу».

У тюрмі притуляв вухо до стіни, щоб почути дружину

Ігоря та Ірину засудили до 6 років ув’язнення в концтаборі та трьох років заслання. Дочка Звенислава, яка тоді була у другому класі, зосталася на вихованні в дідусів з бабусями.

Обоє спочатку були у Львові в тюрмі на Лонцького, але не мали ніякого контакту.

«Я прислухався, притуляв вухо до стіни, мріяв почути дружину. Але там було так багато камер, що знайомих чи рідних поруч не поселяли».

Ігор Калинець сидів у Пермських концтаборах разом із багатьма однодумцями: Іваном Світличним, Степаном Сапеляком, Миколою Горбалем та іншими.

«Я опинився на Північному Уралі. На тому Уралі тільки почалися політичні табори. Нові… Але то не було, так би мовити, продовження Мордовії. У Мордовії не було в тих таборах такої дисципліни, щоб можна було присікти ті всі політичні писання, які були в таборах, або передачі на волю. Вони, «совєти», вирішили зробити суворішими ті табори – такі, щоб у них взагалі всі були перестрашені. І то перевезли кілька таборів з Мордовії на Урал. Тих людей, які обслуговували ті табори, налякали, що їм привезли страшних головорізів, фашистів – ну, щоби ті були дуже пильними з нами. І так воно до якогось часу було. Але, коли ти живеш у таборі, потрапляєш до того товариства, тобі знаного, то, звичайно, не будеш сидіти тихо, як мишка, а починаються між людьми контакти, якісь розмови, а потім пішла і дія».

Щоб передати інформацію про табір, ковтали папір

Необхідно було назовні поширювати інформацію про те, що відбувається в таборі. За писаря, щоб доставляти інформацію з концтабору «на волю», у таборі якраз і обрали Ігоря Калинця. Тоді написане скручували в маленькі кульки, обмотували й передавали особі, яка мала виходити з в’язниці, або близьким, які навідувалися до в'язнів. Цю кульку ковтали і вже на волі «виймали» шляхом фізіологічного випорожнення.

«Діставали папір, який мають електрики на заводах. Витинали аркушики і на них писали кульковою тоненькою ручкою. Було 10 чи 30 таких аркушів. Складали їх докупи і робили маленький жмут, бо папір дуже тоненький. Ту кульку обгортали целофаном кілька разів. Запаювали. Вона була дуже маленька, можна було її ковтнути. Інакше нічого не могли вивезти з табору, бо вони заглядають і під язик, і у вуха, і в зад. Легко виявити. А як ковтнеш, то добре. Вийшов на волю. Далі пішов у туалет – і ті кульки виходили. Бабралися в тому, витягували, обмивали. Знімали одну або два целофани, бо запах лишався. Воно так просякає, що сильний запах. Як йшла на побачення мама чи жінка, то знову ковтали і везли, скажімо, до Москви. Там вже знали, чекали, обчищали і потім те дрібне письмо передавали через посольства і журналістів до Америки, наприклад. Багато інформації передали в такий спосіб. Я мав кілька написаних публіцистичних статей, але тільки одна прорвалася на волю. Інші ні, бо в Москві не пропустили. У них йшлося про права людини, а тут було про права нації».

Ігорю Калинцю у концтаборі було морально легше, ніж «на волі». Адже в ув’язненні було товариство опозиційно налаштованих людей. Натомість у суспільстві постійно треба було озиратися, маскуватися, щось недоговорювати.

«Там, у концтаборі, навіть вільніше дихалося, ніж людям на свободі. Ті письменники, кого підозрювали, не мали ні праці, ні спокою, їх постійно ганяли. Або вони були зламані духовно і творчо. Я не раз казав, що ліпше, аби він був у таборі серед нас. Чувся б добре морально і щось би ще писав. Я мав на увазі Чубая або іншого мого товариша Романа Харкавого, якому взагалі не давали ніякого ходу».

Найкращі роки у житті – на засланні

Заслання разом із дружиною Ігор відбув на Забайкаллі, у селі Ундіно-Посєльє (Балейського району Читинської області РРФСР). До того часу не бачив дружину шість років. Удвох стало легше.

«Ті роки заслання згадую як найкращі у моєму житті. Іншим – це був дуже важкий час в самотності. Пощастило, що в нас у районі був працівник КДБ, який майже співчував нам. Він допускав всю пошту. Ми нормально жили на засланні. На природі, гарні пейзажі. Мали свій город. Село не дуже забите. Можна було з людьми балакати на різні теми. Тим більше, там багато було колись вивезених людей. Вони не ставилися до нас, як до ворогів, хоч їх вчили, що ми вороги радянської влади».

За ці роки Ігор та Ірина весь час переживали за доньку. Не знали, як вона почувається в школі.

«Різне ставлення було до неї. Вчителі всіляко сприймали. Більшість розуміли і не осуджували її. Але були тяжкі моменти. Уже на засланні Звенислава приїжджала до нас. Була з нами ціле літо».

Відшукав поховання Богдана-Ігоря Антонича

1981 року подружжя звільнили. Ірина вийшла на волю раніше.

«До Львова не дозволяли повертатися, але Ірина настільки успішно воювала з КДБ, що вони її прописали. Коли я повернувся через півроку, то вона вже була прописана і навіть мала роботу. Працювала друкаркою в Будинку вчителя. А я вже попри неї і дістав пом'якшену можливість успадкувати і прописку, і помешкання».

Півтора року Ігор працював у бібліотеці на вулиці Володимира Великого. Тоді це була вулиця Артема. Але дуже хотів спілкування. Мріяв працювати у центрі Львова, де знайомі часто збираються на каву.

«Довідався, що Олег Кущ працює завідувачем спеціального відділу забороненої літератури в бібліотеці Стефаника. Я пішов до нього. Спитав, чи допоміг би влаштуватися. Він сказав, що це тяжко. Потім я ще раз пішов до нього. І врешті-решт Ірина позвозила в КДБ і сказала, що в бібліотеці є місце і чи міг би Олег Павлович помогти. І так я опинився в тій бібліотеці. Кілька років працював на найнижчій посаді. Витягував і запихав книжки. Там я мав перерву з 13 до 14 години і міг відвідати виставку чи піти на каву зі знайомими. У центрі міста вже почав відчувати себе людиною».

Після повернення з концтабору Ігор Калинець перестав писати поезію. Не міг бути радянським поетом.

«Для чого було знову писати те, що писав у шістдесяті роки і під час ув'язнення? Інакшої тематики не міг би собі знайти. Не хотів повторювати теми, і тому відрікся. Початок вісімдесятих досить ще був прорадянським. Непевні були часи. І арешти продовжувалися. Ми сиділи тихо».

Із творчого підпілля Калинці вийшли у 1986 році після Чорнобильської катастрофи. Зацікавилися пошуками могил. Віднайшли місце поховання Богдана-Ігоря Антонича. Ірина взялася видавати журнал «Євшан-зілля». Із 1987 року Ігор був співавтором цього журналу.

У 1991 році вийшли друком обидва томи Калинцевої поезії. Перший «Пробуджена муза» у Варшаві, другий «Невольнича муза» у Балтиморі. Того ж року, вперше після 1965-го, в Україні побачила світ збірка поезій Ігоря Калинця – «Тринадцять алогій». Її поет створив у в’язниці. За неї отримав Шевченківську премію.

У 1992 році з ініціативи Ірини Калинець створили Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою. Тут Ігор Калинець досліджував культуру української діаспори. Дружина Ігоря Ірина померла 10 років тому.

Текст створений на основі усноісторичного інтерв'ю для міжнародного онлайн-архіву Memory on Nations в межах проекту «Як ми боремося? Історії українського спротиву».

Це документально-просвітницький проєкт ГО «Пост Беллум - Україна», який висвітлює феномен українського громадянського суспільства через реальні історії українців та українок. З повним інтерв'ю можна ознайомитися на сайті архіву. Авторські права на архівні матеріали належать Post Bellum та Пост Беллум – Україна.