«На культурі можна і треба заробляти»

З Павлом ми зустрілись біля театру Заньковецької у Львові – він щойно вийшов із лекції про сучасну культуру. Зупинятись на каву не схотів – запропонував посидіти просто неба на лавці навпроти львівського «Вернісажу». Днями у галереї УКУ на Козельницькій, 2 відкрився урбаністичний проект його «Я галереї» «МОХ».

Павле, що таке урбаністична культура?

Хм… Фонетика досить агресивна – «урррррбаністична культура». В багатьох людей урбанізм асоціюється далеко не з квітучим містом, у якому хочеться жити, а з трагедією. Людина прийшла на певну територію, зайняла її, інтегрувала в неї виробництво та інфраструктуру, що вбиває природу й створює доволі непривабливі умови для життя. Проте з середини двадцятого століття існує й інше розуміння урбаністики – культура існування в місті, життя та взаємодії. Можливість жити в місті комфортно й безпечно. Урбаністична культура не закінчується на рівні міста, вона переходить у передмістя, в околиці, які ми називаємо рекреаційними зонами.

Ви організували у Львові проект, який розповідає про мальовничість урбаністичних руїн…

Виставка «МОХ» - це доволі складний проект, який лише зачіпає урбаністичні питання – життя і смерть будинку в місті. Я живу в Києві і щодня пересуваюсь через усе місто. Перш ніж відкрити «Я галерею» на Подолі, я шукав у цьому районі приміщення. Виявилося, що найпривабливішими для культури є напівзакинуті та індустріальні будівлі, де дешевший квадратний метр площі. У великих промзонах варто створити творчі кластери.

У Нью-Йорку на Мангеттені є Сохо – в минулому потужний індустріальний район. Усі виробництва звідти виїхали, руйнувати будівлі було заборонено, щоб зберегти архітектурне обличчя району, тож міська влада здала закинуті будівлі за копійки художникам, скульпторам тощо. Вони обжили район, почали залучати купу інвестицій. Згодом, щоправда, митцям довелося втекти з Сохо – стало занадто пафосно й дорого. Тепер там бутіки, бари, ресторани.

У Києві в такому місці – на Видубичах - відбувається «Гогольфест», але мистецьке життя там активізується лише на час фестивалю. Біда ще й у тому, що люди не можуть бути певні, що їх не виженуть за рік-два. Те, що зробили Влад Троїцький та господар заводу, де проходить «Гогольфест» - це величезна справа, зразок демократичного ставлення до культурних процесів. Та чи є в когось упевненість, що це надовго?

Для створення культурного кластеру треба переселити індустрію кудись за місце, віддати територію приватним власникам, які спроектують на ній житлові комплекси, офісні центри, а на додачу до цього – щось культурне. За таких умов культурний кластер може розвинутись.

Які шанси створити культурні кластери у Львові?

Львів – туристичне місто. Тут, на відміну від Києва, життя більш зосереджене в центрі. Для того, щоб привчити людей вибиратись на творчі події за межі центру, потрібен час. Людина, що звикла відвідувати місця в межах десяти-двадцяти хвилин пішки, мусить звикнути до думки, що потрібно кудись їхати. В Києві таких проблем немає – там активність поза центром: на Подолі, Печерську, Арсеналі… Рано чи пізно Львів теж до цього дійде.

До того ж, урбаністична культура – це не лише великі мистецькі проекти. Всі ці пікніки на районах, барахолки – теж вагома її частина. «Кочові ринки» в Парижі, які переїжджають із бульвару на бульвар – антикварні, букіністичні… Цікавим прикладом є барахолка на Подолі. Її почало спонтанно проводити хіпстерське середовище. Львову такі заходи більш притаманні, ніж Києву. Важливо, щоб такий проект не застигав на місці, щоб він рухався, й низи спонукали верхи сприяти його розвитку.

Чим іще Київ у плані урбаністичної культури відрізняється від Львова?

Маркером суспільства є архітектура – те, як воно ставиться до неї, дбає про неї. В Києві є бог – «квадратний метр». Реклама, що затуляє фасади будинків, білборди, що не дозволяють роздивитись міста. Бум реконструкцій: спочатку переробили Майдан, потім площу Льва Толстого. Просто вирили котлован, побудували під землею торгівельні центри, прикрасили незрозумілими скульптурками й видали це за реконструкцію. Щоб і з-під землі тягнути бабло за оренду квадратних метрів.

Київ – місто добрих і неуважних людей. Вони настільки зайняті своїми проблемами, що їм не вистачає часу на культуру й саморозвиток. Важливо постійно залучати нових людей до культури, виховувати нових спеціалістів у цій сфері, а головне – споживачів культурного продукту. Адже більшість людей має дуже поверхове уявлення про цю сферу. В будь-якій цивілізованій країні відсоток людей, орієнтованих на культуру, не перевищує 3%. В Україні цей відсоток ніхто не підраховував, але, якби підрахували, результат би нас шокував. Навряд чи й піввідсотка набралося б! Це результат відсутності різнобічної культурної політики, співпраці держави й приватних ініціатив.

Державі зараз не до того…

Зараз час змін, ми в дуже непростій ситуації, у кризі. Однією зі складових якої є криза гуманітарна. Всі говорять про ідентичність, але наша ідентичність – це сучасні ми з нашими культурними маркерами, з нашим ставленням до себе, до міст, до митців, із нашим споживанням. Називаємо себе патріотами й носимо вишиванки, але зневажаємо своїх художників і скульпторів. Це збочений патріотизм, спрямований на знищення сучасності.

Хоча й споживачі сучасної культури так само сповнені стереотипів. Вони думають, що сучасне мистецтво – це те, з чого можна поржати, щось веселеньке. Як те, що робить Forbes: намалюємо олігархів і посміємося з них. Це дуже низька ідеологічна платформа, вона свідчить про слабке розуміння мистецтва, його тлумачення як чогось суто розважального. Сучасний художник не повинен перетворюватись на блазня, а легкі жанри – затуляти високу культуру.

Які мистецькі проекти можуть розбудити суспільство, спровокувати його на цікавість до високої культури?

Це неможливо передбачити – як і те, буде проект успішним чи провальним. Це може зробити система мистецької критики та аналітики, яка передбачає, що спрацює, а що ні, що випереджає свій час, а що повторює минуле. Зараз такої системи оцінки немає – як хтось зробить, так воно й відбувається. А як реагує суспільство? Коли даєш людям культурну поживу, вони її споживають. Але система культурних орієнтирів досить невизначена. Наприклад, хтось поважає мою думку, тож, прочитавши це інтерв’ю, може скористатись моєю системою оцінок і цінностей. А комусь не сподобається, що очкарик розповідає щось нудне. Багато хто в нас орієнтується передусім на персоналії. Також багато хто мислить локально – наприклад, живе в Сумах і не бажає рипатись за межі свого міста. Максимум – це щось лайкнути в інтернеті про події в інших містах. А коли немає бажання, то ніякі можливості ситуацію не врятують.

Ви були куратором проекту «Родичі Ворхола» в Москві й казали, що він завершився успішно. Де ще за межами України запитаний зараз український культурний продукт?

Тиждень тому ми завезли до Тулузи на фестиваль FIAT роботи Миколи Малишка, українського скульптора, який дуже вдало вловив хвилю цінностей сучасного мистецтва. Нашими партнерами в цьому проекті стали мерія Тулузи, Французький інститут в Україні та посольство Франції. Жодна українська державна інституція, попри запити Тулузи – до речі, міста-побратима Києва, - до нас не долучилась. За перші три години виставки її відвідали шістсот людей. Ми почули купу компліментів на адресу творчості Малишка. В Україні, натомість, до таких постатей ставляться доволі спокійно, а приватні колекціонери, які могли б допомогти проекту грішми, їх зазвичай ігнорують. Самому ж робити проекти закордоном важко й дорого – перевезення, супровід, розмитнення…

Заробляти на культурі в Україні можна?

Не тільки можна, а й потрібно заробляти! В усіх країнах культура заробляє, то чому в Україні має бути на дотаціях? Вона не має ходити з простягнутою рукою до дядечка-олігарха і просити: подайте копієчку, я зроблю все, що ви хочете, я ж культура! Бідна й нікому не потрібна культура, що живе на пожертви з грошей, які в нас раніше вкрали – це збочення. Культура має високо тримати голову. В Англії свого часу The Beatles принесли більше грошей, ніж виробництво металу! Слід прагнути, щоб культура заробляла, щоб письменники мали великі гонорари, музиканти були завалені концертами, художники не мали відбою від колекціонерів, а театральні постановки відбувались з аншлагом!

Виставки, лекції, «Я галерея», видавництво, креативна група… Ви встигаєте спати?

Цього тижня – не дуже, бо постійно в переїздах. Прокидаюсь о шостій, коли поїзд приходить, і засинаю десь о дванадцятій. Пара годинок на сон не завадила б. Але з народженням донечки я стараюсь більше приділяти увагу родині та змінюю систему управління проектами. В офісі буваю рідко, десь годину на день, решту проблем вирішую на зустрічах та в інтернеті. Стараюсь виховувати менеджмент, який дає раду проектам самотужки. Люди, які працюють над нашими проектами, виконують свою роботу до останньої етикетки.

Ваша група «Гуд:мов» свого часу потрапила до Книги рекордів Гіннесса за кліп «Коротка розмова» - найшвидше відзнятий і випущений у прямий ефір…

Цей хід придумав менеджмент. Валерія Бородіна домовилась із каналом М1 про ефір, усе вийшло цікаво й легко. Але цей рекорд уже хтось перебив.

Ви не плануєте повертатись до музики?

Якщо надумаю, то музика буде дещо відмінна від тієї, яку робила група «Гуд:мов». Я не дуже серйозно ставлюсь до себе як гітариста, я більше такий собі song writer. Ще мене трохи зупиняє той факт, що деякі мої пісні були пророчими. За два роки до Революції Гідності я написав пісню «Вулкан», яка за змістом практично повторює те, що відбулося. А десять років тому я написав пісню про Україну – «Не мовчи», зі словами «не мовчи, коли відповідь є». Потім була Помаранчева революція. Можливо, треба міняти тему.