На своїй, Богом даній землі

На початках незалежності, коли почалася приватизація, керманичі лякали простий народ словом «реституція». Мовляв, прийдуть поляки чи угорці, і повиселяють вас, дорогі українці, з ваших квартир. Тому беріть швидше ордери і оформляйтеся, ну і нам не заважайте робити те саме із заводами та шахтами. Так і влада, і суспільство дійшли (що цікаво – практично мовчки, без всяких дискусій) до консенсусу. Він полягав у тому, що все починається з чистого листа. Україна – спадкоємиця УРСР, в якій всі блага і були створені. Тому всі громадяни колишньої УРСР отримують той шматок майна «республіки», до якого зможуть дотягнутися.

Ідея, слід визнати, дотепна і обґрунтована. Вона жива і донині, підкріплена специфічним уявленням про суверенітет. Але за все треба платити - тому в нас і досі бояться Сороса, бояться, що Кнесет Ізраїлю скупить всі чорноземи і так далі. В цьому немає нічого дивного, бо не можна жити з двома протилежними ідеями в одній голові, це називається шизофренія. Не можна починати свою незалежність з ленінської кімнати і отримати на виході «як в Європі». Так не буває.

В нас специфічне ставлення до спільного майна як до нічийного. Яке можна або зламати/підпалити, або «забрати, щоб ніхто не вкрав». Здається, реституції таки не буде, тому можна вже вимикати дурника. Бо процес «доїдання» «радянського» добра перетворюється на маразм. Чому є свіжі приклади в «найбільш європейському місті України» – Львові.

З радянських фільмів нам відомо, що до Жовтневої революції експлуататори жили в палацах, а прості люди були позбавлені елементарних речей – шкіл, лікарень, закладів культури. І лише з приходом до влади більшовиків добрі піонери повісили злих поміщиків, а в їхніх садибах облаштували бібліотеки, дитячі садочки і санаторії.

З отриманням незалежності ми взнали, що це неправда, що піонери не були аж такими добрими. І взагалі це варварство – перетворювати палац в Підгірцях на туберкульозний профілакторій. Тому немає нічого поганого в тому, щоб старі «палаци» продати, бо лікарні мають виглядати як лікарні. Бути сучасними, просторими, обладнаними.

І в цьому, мабуть, полягає та логічна пастка, в якій живе більшість населення. Якій (більшості) навіть невтямки, що багато лікарень, шкіл, дитячих садків - це не колишні панські маєтки. Ці споруди, доведені «до ручки» міцними господарниками від Союзу і аж до наших днів, з самого початку будувалися для громадських потреб. Переважно тими самими експлуататорами.

Наприклад, лікарню на Кульпарківській, 95, яку ніяк не «оптимізують» сучасні патріоти, збудували кляті окупанти саме як заклад для душевно хворих в другій половині ХІХ століття. А визволителі лише дообладнали і продовжували використовувати за призначенням.

Назва села Заклад біля містечка Миколаїв (куди хотіли перереєструвати лікарню на Кульпарківській) походить від «Доброчинного закладу-інституту для сиріт та убогих» графа Станіслава Скарбка (того самого, який збудував театр ім. Марії Заньковецької).

Корпуси медичного університету імені Данила Галицького на Пекарській збудовані в кінці ХІХ століття як приміщення медичного відділу Львівського університету.

І навіть ще одна мрія всіх оптимізаторів – обласна клінічна лікарня, хоч і задумувалася як колегія, майже всю свою історію від кінця XVIII століття була лікарнею.

Так. Виявляється, громадські об’єкти можуть виглядати як палаци. Не всюди, виходить, жили вороги українського народу (вони ж донедавна – експлуататори народу трудового). Деякі лікарні працювали за Австрії, за Польщі, за СРСР і навіть під час гітлерівської окупації. Але можуть не пережити процес наповнення обласного бюджету розвитку українськими патріотами.

З цієї перспективи ідеї «передати непристосовані приміщення ефективним менеджерам», щоб не тягнути в світле майбутнє «радянську» спадщину виглядають не такими вже й переконливими. А от існування практики, коли колективний орган, укомплектований членами якоїсь партії/партій, керує народним майном – це і є атавізм, залишок совка. Особливо, коли «спільне» означає «нічийне», що в наших умовах перетворюється на «можна продати». Навіть якщо всі члени носять вишиванки.

Звісно, патріотам це до лампочки. По-перше, вони переважно не місцеві. По-друге, їхні діти, швидше за все, вчитимуться за кордоном, а працюватимуть, в найгіршому випадку, у Києві.

Є ж купа сіл, в яких вже нема ані колгоспу, ані колишнього панського маєтку, ані навіть дорадянської назви. І нічого, живуть якось люди.

P.S.: І правильно роблять ті, хто не накопичує земних багатств «на своїй, Богом даній землі» – невідомо ж, коли буде наступний великий переділ і на яких умовах.