На захист журналістів, продавців та водіїв

Кухарі, яким обіцяли одну заплату, а потім дають іншу, мотивуючи «ми ще не розкрутились»… Кельнери, яким обіцяють «доберете на чайових»… Касири, продавці й охоронці, з яких вираховують недостачу... Ну як, спокусливі пропозиції?

Я не проти критики, у нас і справді мало що хвалити можна, але мене дивує інше. Чому ніхто з «критиків» не є послідовним до кінця? По-перше, якщо «хоронимо» львівський сервіс, то потрібно говорити не лишень про продавців, кельнерів, таксистів. Треба говорити про викладачів, лікарів, охоронців і т.д. А ще важливіше говорити про тих, хто за це відповідає, тобто власників. Ми ж живемо при капіталізмі... Магазин, ресторан, газета, телеканал, футбольний клуб, маршрутка і зубний кабінет мають власника. І тут виникає по-друге - а в чому справа, чому сервіс низький?

Тільки не треба називати всіх продавців гамадрилами, а всіх журналістів - неуками чи продажними. І не потрібно ідеалізувати Захід. Якість їжі і сервіс там також бувають не найкращі, але до наших масштабів їм далеко. Західні журналісти пишуть, «що відразу за Ужгородом закінчується листяний ліс і починається тайга». Це журнал Economist. ВВС у спортивному сюжеті плутає тренера національної футбольної збірної з тренером київського «Динамо», а журнал National Geographic сюжет про російську «деревню» ілюструє фотографією волинського села. А телесюжети про Україну - це завжди або якась індустріально-сільська бідота, або навпаки - гламур принцес мафії. Тобто, відсутність мінімуму навіть не позитиву, а середини, «нормальності». Завжди Київ, і ні на крок далі. Якщо всі ці образи тайги, ведмедів, мафіозі на мерседесах можна пояснити стереотипами, які хоче побачити чи прочитати західний глядач, читач, споживач чи замовник, то все інше - це просто недбалість та непрофесіоналізм.

Але Захід собі якось дає раду, бореться з цим. У нас чомусь виходить важче. Не хочу нікого виправдовувати чи засуджувати: люди у Львові живуть в умовах дикого первісного капіталізму, кожен дає собі раду як може, грає за правилами, які написали інші.

Почну з «продажних» журналістів, які підробляють на декілька медіа. Не говорю про «асів», скажу лише про тих, кого називають «середнім рівнем» і хто працює на гонорарах. Наприклад, на відомій львівській радіостанції заявляють: «Ми платимо 20 грн за сюжет. Він має бути готовим». Цифровий диктофон і цілий день біганини містом - це ваші затрати. Оптимістичний сюжет - 30 робочих днів і всі ваші напрацювання пішли в ефір. Зарплата в 600 грн - це нормально?

Класно сидіти на одній темі чи спеціалізації. Наприклад, спорт чи культура. Відповідно, якщо весь час писати про футбол, то зрештою в'їхати в тему. Хоча тренери-професіонали не поважають ні журналістів, ні те, що вони пишуть. Але більшість все-таки сидить на гонорарах, є людьми підневільними (ми тут вас всіх виженемо і наберемо нових), пише про все підряд, тікає до Києва...

Щодо продавців, кельнерів, перукарів, касирів супермаркету й охоронців. Ні, вони - не ангели. На площі Ринок відкривається нова кав'ярня (перед тим тут був продуктовий магазин, потім магазин одягу, тепер їжа). Проходить місяць після відкриття і на дверях оголошення: «Потрібні кухарі, прибиральниця...» і т.д. Ці оголошення - масове явище.

Кухарі, яким обіцяли одну заплату, а потім дають іншу, мотивуючи «ми ще не розкрутились», до того ж примушують мити посуду... Кельнери, яким обіцяють «доберете на чайових»... Касири, продавці й охоронці, з яких вираховують недостачу... Охоронець супермаркету, якому обіцяли і не дали 800 грн... Ну як, спокусливі пропозиції?

Продавець цілий день на ногах (часто без перерви на обід), а після закриття все прибрати, зробити касу, виставити товар на завтра. Робочий день довжиною в одинадцять годин і зарплата у тисячу гривень. Власники цих закладів живуть на віллах, катаються на джипах і відпочивають в Італії, але принцип «живеш - дай жити іншим» - це не про них.  У них коронна фраза «та я на її місце пів Львова приведу, та у мене в черзі стояти будуть». І правий, собака, будуть, тому що безробіття, тому що до Польщі виїхати - проблема, не здихати з голоду.

А маршрутки? Хто тільки не кляв водіїв... А чи знаєте ви, що шофер має вдень здати певну суму власнику (вона коливається від 500 грн і вище), повністю заправити свій автобус, зробити дрібний ремонт, і лише все решта - його. Це його від 100 до 180 грн. Працюють шофери маршруток позмінно. День в день не витримає ніхто. 22 робочих дні на місяць аж ніяк не виходить. Максимум, 15. Якщо витримаєте. Порахуйте їх заробітки, і ви, можливо, зрозумієте, чому вони такі «злі», чому на цій роботі так мало львів'ян, чому там завжди є вільні робочі місяця, чому кількість маршрутів постійно зростає?

Ми маємо право не купувати газету, перемикати канал, не відкривати сайт, не слухати радіостанцію і т.д. У нас - споживачів, читачів, слухачів - є вибір. Скільки може існувати газета, яку взагалі ніхто не купує? Кафе, де ніхто не заходить? Зубний кабінет, де навіть батько-власник лікує зуби в чужого лікаря, а не у своєї доньки? Пивоварня, чиє пиво нікому не смакує?

І ще одне, щодо культури обслуговування. Коли відкрили найбільший львівський супермаркет, всі касири вітались і усміхались. Це спрацьовувало. Хотілося зайти ще раз. А тепер згадайте тих кумедних хлопчиків, які бігають Львовом з чорними кульками і з усмішкою, звертаючись до вас, кажуть: «Ми хочемо вам запропонувати...» Можливо, не такі вже й вони невдахи.  Та згадайте, якими словами ви відповідали на їх звернення і що у вас було на лиці зображено?

Фото зі сайту www.ox.md