Нам не потрібне дешеве історичне кіно, – Володимир Горянський

Актор Володимир Горянський справляє враження дуже стриманої людини, хоча на екрані грає більше комедійних ролей. При спілкуванні з ним розумієш, що насправді ця людина – це вир емоцій. За роки роботи на сцені Театру драми та комедії він зіграв Гітлера у виставі «Майн Кампф», Подколесіна в «Одруженні», Мессіра Ніча в «Комедії чарівності гріха» і ще ряд інших ролей.

В кіно для нього етапною стала роль Кості-психіатра у серіалі «День народження Буржуя». Також відомими є його роботи у фільмах «Дунай. Дунай. Дунай», «Дурдом», «Два в одному», серіалах «Під дахами великого міста», «Дух землі», «Зцілення коханням».

Про театр, кіно, плани на майбутнє Володимир Горянський розповів в інтерв'ю ZAXID.NET.

- В багатьох інтерв'ю ви говорите, що в дитинстві (Володимир Горянський народився в Стаханові на Луганщині - ZAXID.NET) театр був для вас засобом, що дозволяв відірватися від не надто яскравого життя у шахтарській родині ...

- Театр... Я взагалі дитина театру. Моє життя, скільки я себе пам'ятаю, завжди було пов'язане з театром. Для мене театр - це щось дуже близьке, зрозуміле, це творчість, пошук. Театр - це особливий світ, колектив, атмосфера. Тому він мене завжди «повертає», і тому я зажди до нього повертаюся. Зараз я остаточно повернувся до театру. Зараз театр - це спосіб не відірватися від дійсності, а засіб, який допомагає щось зрозуміти в ній, змінити її. Відірватися - це досить умовно. Ми граємо не для себе, а для глядача, який в театрі хоче отримати якусь інформацію. Ми не завжди відриваємося від дійсності. Іноді навпаки - ми показуємо, що в ній треба щось змінювати.

-  Тоді де для вас більше реальності, де ви реальний...

- Я завжди говорив, що частіше доводиться грати у житті. В театрі є можливість показати життя, яким воно повинно бути, справжнє життя. Наше суспільство дуже далеке від ідеального, в театрі можна показати ідеальний світ. Іноді за дві години спектаклю ми показуємо ціле людське життя. Така концентрація емоцій, почуттів мені, як людині і акторові, дуже цікава. І глядачу не обов'язково розуміти, як актору вдається втілити все це в життя. Людина повинна прийти до театру, а вийшовши після вистави, має зрозуміти, якою вона  вийшла з театру. Якщо ці дві години пролетіли для глядача, як десять хвилин - це одне сприйняття. Якщо людина вийшла після вистави збентежена - ми чогось досягли. От ми об'їхали всю Україну з виставою «Допомогти так легко», у Львові також були. Перед виставою ми зустрічалися із глядачами, журналістами, розповідали, що ми будемо показувати. Я всім казав: гарантую, що після цього спектаклю ви вийдете з театру трохи іншими, кращими. Краще розумітимете одне одного. І це дійсно відбувалося, глядач виходив іншим. Це тонкий процес.

- Всі актори, зокрема Маша Єфросініна, Ірма Вітковська, казали, що вони самі змінилися після роботи у цьому проекті. Ви відвідували дитячі будинки у межах цього туру, як ця робота вплинула на вас?

- Найголовніше - це те, що ми більше дізналися про цю проблему - про безпритульних дітей. У будь-якому випадку, я - точно. Бо знаєте...ця проблема є, але ти живеш, і воно якось далеко, ти не задумуєшся, а коли починаєш вникати, то розумієш, що це все поряд. Це величезна соціальна проблема, на яку не можна закривати очі. Те, що ми могли зробити, актори, публічні люди - це зібрати гроші, зіграти п'єсу на цю тему. Ми відвідували дитячі будинки сімейного типу, і знаєте, я за будинки сімейного типу, бо дитина повинна рости в сім'ї. В кожному місті, де ми були, це питання було піднято, думаю, що певною мірою цей проект змінив ставлення влади до цього питання.

- Розкажіть про театральний Київ, чим він живе, яким є рівень постановок?

- Хочу сказати таку річ - телебачення зараз робить для театру велику послугу, воно певною мірою саме себе поглинає. Поглинає цими нескінченними шоу, розважальними, неглибокими, цією руйнівною енергетикою. Люди хочуть живих емоцій. Глядач все більше повертається в театри Києва, у нас всі зали повні. Щодо постановок, є дуже достойні спектаклі в нашому театрі, і в інших. Театр розвивається.

- Ви сказали, що «остаточно повернулися в театр». Над чим зараз працюєте?

- Зараз ми працюємо над виставою «Три сестри» Чехова. Є й інші плани, але це плани, про них ще не говоритиму. Театр на Лівому березі для мене багато значить, «я почався» тут. Це мій улюблений колектив, який створив неповторну атмосферу для роботи, це особлива мова, нічим не подібна до інших театрів. Ми маємо взаєморозуміння з режисером Едуардом Метницьким. Я просто вирішив приділити більше уваги театру. Театр - це накопичення. Кіно, серіали - це інше, тут інша мотивація. Я хочу повернутися в театр. Я потребую глибини матеріалу, ролей. Розумієте, не все ж «мило» грати. Те, що я роблю на екрані, телебаченні, мені внутрішньо не відповідає. Не відповідає яскравості, тому матеріалу, що я роблю в театрі.

- Можливо, вам заважає образ такого собі простакуватого комедійного героя, який закріпився після серіалу «День народження Буржуя»?

- В кіно мені з цим дійсно не повезло, там використовують лише мій потенціал комедійного актора. В театрі у мене різноманітні ролі - трагічні, трагікомічні. Я - трагікомік.

- Знаєте, зараз багато акторів каже, що театр - це щось вічне, а кіно для них - це заробіток, мовляв, це не творчість. Невже кіно, як мистецтво, в Україні вмерло?

- Зараз у нас такого кіно, як ви кажете - мистецтва, немає. Воно якось там рухається, живе. Я говорю про кіно, як телевізійний продукт. Росія зараз у цьому плані пішла дуже далеко, є багато серйозних робіт. Вони знімають і кіно багато, і серіалів. Нам до кіно - з великої букви - потрібно зробити ще дуже багато.

- А Муратова, ви часто знімаєтеся у її фільмах. В останньому - «Мелодія для шарманки» - також ...

- Це виключення, одиничні випадки. Хоча потихеньку все змінюється. В цьому фільмі головні герої - діти, які шукають свого батька і на всьому шляху їхнього поїзда їм трапляються різні люди. Я граю одного з цих людей. У фільмі задіяно багато відомих акторів, які з'являються навколо цих дітей.

- Щодо серйозних ролей у кіно. Близько п'яти років тому ви знялися у фільмі «Дунай. Дунай. Дунай» австрійського режисера Горана Рейбича. Тоді ви говорили про відмінність на Заході і в нас у ставленні до акторів, професійному підході. За цей час щось змінилося?

- У нас багато що змінилося з точки зору організації процесу, ми наблизилися до цього рівня. Картина чим була цікава - що у ній знімалися зірки країн, через які протікає Дунай - Австрії, Румунії. Німеччини, Угорщини. Це було дуже цікаве спілкування. Річка - це символ, який об'єднує людей, думки. Вважаю, що мені пощастило знятися у цього режисера, отримати цей досвіт роботи на Заході.

- Але в нас і масового україномовного серіалу немає. Росіяни приїжджають знімати серіали, а наших практично немає?

- Все регулюється податками. Росія зняла податок на кіновиробництво. У них ще нічого не було п'ять років тому. Що нам заважає зняти цей податок? Чому у нас нескінченно знімають Богдана Хмельницького? Нам потрібно знімати нормальне проблематичне кіно середнього рівня. Непотрібно нам цих дешевих історичних картин, які працюють у зворотному напрямку, бо вони неякісні, бідні. Історичні картини потребують великих затрат. Якщо ми не можемо вкласти цих грошей, то краще вкладати їх у середній рівень. Чому західне кіно завоювало цілий світ - бо у них високий рівень середнього кіно. От і все. Необхідно створити середовище, у нас є багато студій, величезних, з павільйонами, і це знімається під замовлення Росії, бо це дешевше знімати в нас. Чому Мінкультури їм нічого не замовляє?

- У вас вийшов диск «Негромкий вальс»? Плануєте розпочати кар'єру співака?

- Співака - це досить голосно сказано. Жодних співочих амбіцій у мене не має. Це спроба... знаєте, як раніше казали: «Співають артисти театру та кіно - Міронов, Гурченко, Караченцев». Зараз цього практично немає. Це намагання повернути ці традиції, і все.

- Щодо вашого продюсерського досвіду з виставою «Нас поміняли тілами». Чи щось робитимете у цьому керунку?

- Ні, у мене немає часу.

- Вас досить часто показують на усіляких світських заходах. Вам цікаво бути людиною тусовки чи це частина вашої роботи?

- Я не люблю тусовок, не є людиною світською, але мені доводиться з'являтися на таких акціях. Бувають і цікаві вечірки. Ходжу з дружиною. Тим більше, зараз з'являються різноманітні Fashion Week, і вона мене завжди тягне, бо цим цікавиться - у неї своя студія дизайну. На українському тижні був її показ

- Ви щось демонстрували?

- Ні, я ні.

- Нещодавно ви відвідували Lviv Fashion Week? Наскільки я знаю, ви часто приїздите на Львівщину, бо дружина звідси. Які у вас враження від Львова?

- Так, ми часто приїжджаємо. Зустрічаємося великою родиною В Славське покататися на лижах їздимо. Я люблю мандрувати. А Львів - чудове місто. Я його завжди порівнюю з Віднем. Ви згадували фільм «Дунай». Коли йшли зйомки - мені довелося там жити три місяці. Я Відень знаю дуже добре. Львів мені дуже нагадує це місто. Ще би трішки доглянути, більше любові до цих будівель, архітектури... Львову залишилося зовсім трохи, щоб бути гарним європейським містом. Мені надзвичайно місто подобається. І публіка тут прекрасна.