«Народний фронт» причаївся
IQ

«Народний фронт» причаївся

Шельмування як елемент сучасної політичної культури та його наслідки

Василь Расевич, 25 березня 1951 1

Дивні діла відбуваються в українському політичному просторі. Ще зовсім недавно назва «Народний фронт» не сходила зі шпальт інформаційних видань, а прізвище Яценюк крутилося ледве не на рівних з іменем Петра Порошенка. І тут раптом таке затишшя. Здавалося б, для чого повертатися в минуле: «здувся» «Народний фронт», отже, туди йому й дорога. Але не все так просто. По-перше, історія з технологією «розбещування» цієї політичної сили є показово важливою для актуальної української політики. По-друге, «Народний фронт» є співвідповідальним разом з БПП і самим президентом за «упокорення» парламентаризму в Україні. І тому не менш важливим буде не дати відсидітися цій політичній силі у підпіллі, щоб знову під новою личиною вистрілити на наступних парламентських виборах. Тим паче, що НФ не виправдав сподівань своїх виборців.

Коротко про не таку давню історію

Вже під час минулої президентської кампанії виникало передчуття, що задекларовані цілі і наміри Петра Порошенка розбіжні з тим, до чого він насправді прагне. А прагнув він повного контролю над політичною системою в Україні. Під виглядом необхідності в умовах війни зосередити всю владу в одних руках Петро Олексійович почав рухатися в напрямку вибудовування власної авторитарної вертикалі. Він хотів не тільки контролювати парламент, але й впливати на обрання спікера та прем’єр-міністра. Єдиною перешкодою для осягнення поставленої мети став Арсеній Яценюк, який весь час був на Майдані (про його революційну риторику можна довго сперечатися) і досить непогано справлявся з обов’язками прем’єр-міністра у важкий перехідний період.

Сила технологій від Порошенка першою і вдарила по Яценюку. Вдарила тому, що рейтинг Яценюка став рости, а Порошенка не дуже. Тоді як Порошенко підбирав слова, щоб випадково не сказати «Росія – агресор», Яценюк нічого не загортав у папірчики і висловлювався досить однозначно. До всього додалися зовсім прохолодне ставлення з боку США до Порошенка і майже відкрита підтримка ними Яценюка. Такого команда Порошенка стерпіти не могла. Розпочалася справжня кампанія інформаційного і не тільки знищення Яценюка. Тепер, оглядаючись в минуле, упізнається особливий, ніби перенесений з бізнесу, почерк Порошенка: підступний, несподіваний і брутальний.

Нагадаю кілька історій. Одразу після обрання президентом Порошенка його команда почала працювати в напрямку підготовки нових парламентських виборів з метою отримання «ручних» Верховної Ради та уряду. І хоча суспільство сприймало діяльність президента Порошенка і прем’єра Яценюка як нероздільний тандем, план Петра Олексійовича кардинально відрізнявся від громадських очікувань. І вже повною несподіванкою для суспільства і особливо для Арсенія Яценюка стала інформація, яку той почерпнув з телевізійних новин про сепаратні переговори Петра Порошенка з УДАРом і ВО «Свобода» щодо розвалу коаліції, а отже і щодо підстави розпуску Верховної Ради. Погодьтеся, не поінформувати про цей план чинного тоді прем’єр-міністра було вершиною політичного цинізму.

А далі більше. Яценюк явно розраховував, що на парламентські вибори піде однією командою з Порошенком. Вороття назад у «Батьківщину» у нього не було, оскільки на президентських виборах він відкрито підтримав кандидатуру Порошенка. Його наївне сподівання про об’єднання політичного потенціалу з новим президентом не виправдалося. Порошенко вирішив влаштувати політичний похорон Яценюкові. За кілька місяців до парламентських виборів Порошенко оголосив, що йде на вибори зі своїм іменним блоком. Для Яценюка це означало б не тільки васальне упокорення, але й прощання з прем’єрськими амбіціями, якщо взагалі не з політикою.

Але йому напрочуд швидко вдалося створити нову політичну силу – «Народний фронт» – і навіть з мінімальною перевагою перемогти БПП. Це вже потім в ряди БПП масово влилися «мажоритарники», серед яких були колишні «регіонали» та місцеві феодали, які правдами і неправдами пробралися у парламент. І тоді БПП став «старшим братом» для НФ. Проте знову доля дала Яценюкові шанс. Знову українське суспільство стало понад політичними технологіями і підтримало людину, здатну скласти хоч якусь противагу авторитарним замашкам Порошенка. І знову Порошенко мусив на певний час змиритися з прем’єром Яценюком. Але тільки на певний час.

Спікеріада і коаліціада як методи концентрації влади в одних руках

Затяжний період з обранням спікера та підготовкою тексту коаліційної угоди засвідчив, що провідні політики не те, що не довіряють один одному, вони сприймаються навзаєм як карткові шулери. А тому захотіли прописати на папері всі можливі комбінації, щоб уникнути політичного шахрайства. Нагадаю, що Коаліційна угода називалася «Європейська Україна» і передбачала достеменне реформування української держави. За нею мали бути реформовані аж шістнадцять державних та суспільних сфер. Забігаючи наперед, скажу, що складається враження, ніби учасники коаліції після того, як її підписали, більше до неї не заглядали.

У частині реформ документ вийшов надзвичайно цікавим, але все знівелював пункт «Регламент коаліції». Положення регламенту просто зацементували монопольне право на «істину» двох найбільших фракцій, перетворивши інших учасників коаліції на звичайних статистів. Їм нічого не залишалося, як або слухняно підкорятися диктату БПП та НФ, або ж вийти зі складу коаліції. Коли ситуація дійшла до того, що майбутні рішення узгоджувалися тільки між двома фракціями і в категоричній формі потім доводилися до решти учасників коаліції, то угода посипалася.

Положення про регламент Коаліційної угоди не тільки вбивали український парламентаризм у зародку, але й програмували політичні середовища на часті і затяжні конфлікти. І тоді малим фракціям, а тим більше «Народному фронту» потрібно було відразу бити на сполох. Бо коаліції вже не було, а голоси «добиралися» за рахунок олігархічних фракцій, які перебували в опозиції. Але тоді НФ не вистачило політичного розуму та сміливості, щоб запобігти втягуванню себе в конкуренцію із президентським середовищем.

Замість того, щоб зайняти принципову позицію, команда Яценюка долучилася до конкурентної боротьби за контроль над державними фінансовими потоками. Із цього моменту «Народний фронт» та й сам прем’єр Яценюк стають однаково відповідальними разом з Порошенком за консервацію старої системи в Україні. Саме через це новопризначений уряд Арсенія Яценюка сформували за квотним принципом. Це означало, що прем’єрові могли просто не підпорядковуватися ті міністри, які зайшли в уряд за квотою Порошенка. І саме тому уряд роздирали чвари, як ззовні, так і зсередини. Удари на Яценюка посипалися з усіх боків, а він просто чіплявся за прем’єрське крісло з надією втриматися на політичному Олімпі. Йому здалося, що найважливішим у цій ситуації є вберегти свою квоту. Серйозна підтримка з боку американців, яка була продиктована необхідністю противаги Порошенкові, танула на очах. І зрештою, коли команда Яценюка перестала хоч чимось відрізнятися від людей Порошенка, Петро Олексійович «з’їв» ненависного прем’єра.

Брудне політичне цькування

Зараз, напередодні президентських виборів, важливо пригадати методи, якими люди Порошенка боролися проти Яценюка. Постійне шельмування Арсенія Петровича в парламенті стало для депутатів БПП звичним явищем. Було дивно спостерігати за суголоссям брудних спічів на прем’єра не тільки з боку колишніх «регіоналів», але й депутатів від БПП. Пригадуються обливання брудом Яценюка в унісон депутатами Мусієм, Капліним, Богомолець та Шурмою. Огидні політичні перформанси Капліна, бійки в залі Верховної Ради між НФ та БПП.

Але вершиною цинізму соратників по коаліції стали примітивні випади Олега Барни. Буквально всі медіа облетіла картинка, коли Барна під час виступу Яценюка за трибуною ВР підходить до нього, перериває промову, намагається вручити букет квітів, напевно, на знак прощання, а потім, обійнявши і вхопивши за причинне місце, намагається його винести. Такі сцени були нічим іншим, як моральним приниженням не тільки прем’єр -міністра країни, але й просто людини.

Ні для кого не є таємницею, що президент Порошенко закликав в українську політику колишнього президента Грузії Михеїла Саакашвілі, щоб постійно «тролити» Яценюка. В чому пізніше сам Саакашвілі й зізнався. Але його тодішні нападки нікому не робили честі і виставляли Україну на загальне посміховисько. І знову ж, така політична боротьба здавалася Порошенкові не тільки прийнятною, але й, напевно, дотепною.

На окрему згадку заслуговує також поведінка тодішнього голови фракції БПП, а потім генерального прокурора України Юрія Луценка. Людини не тільки без юридичної освіти, але й без класу, яка весь час вправлялася в дотепах про Яценюка. Чого вартий тільки його пост «Біжи, кролик, біжи». Взагалі, коли топові політики та державні діячі публічно оперують прізвиськами для пониження один одного, це найбільш яскраво свідчить про рівень політичної культури в суспільстві.

Зрештою, Яценюкові, який до всього втратив американську підтримку, нічого не залишалося як відійти і почати зализувати рани, з надією повернутися колись у велику українську політику і поборотися за найвищу посаду в державі. Відтоді Яценюк як зіницю ока мусив берегти свою квоту в уряді. Для цього в нього залишився тільки один важіль впливу на Порошенка – погрози розвалити коаліцію. Але подібний результат тоді нікого не задовольняв, бо популярність і «Народного фронту» і БПП дорівнювала статистичній похибці. Хоча були моменти, коли Порошенко був готовим піти ва-банк і ледве не розпустив Верховну Раду.

Спільна відповідальність за систему

У лютому 2018 року, коли президент ще мав право розпустити ВР, а це за рік до нових парламентських виборів, відбулась його прес-конференція. Раптом на телеекранах для брифінгу з’явилися очільник парламенту Андрій Парубій та прем’єр-міністр Володимир Гройсман. Їхні обличчя були напруженими, вони очікували якоїсь серйозної заяви. Говорили про те, що ВР не можна розпускати, бо в неї на порядку денному ще багато важливих законопроектів. Напруга спала лише тоді, коли хтось шепнув Парубієві, що президент не розпускатиме парламенту. Якби це сталося, то, подейкують, Верховна Рада була готова прийняти закон про імпічмент президента.

Як бачимо, практично в жодній із перерахованих політичних дій українських топ-політиків не йшлося про державний резон. Ледве не всі вони стосувалися хитромудрих, а деколи й просто брудних, технологій, щоб узурпувати владу або ж когось усунути від неї. Цим БПП та НФ перетворили себе на заручників неіснуючої коаліції. І якщо навіть завдяки Яценюкові Арсену Авакову вдалося втриматися на посаді міністра внутрішніх справ, це не врятувало Україну від ситуативної угоди між ним та Юлією Тимошенко. За цей час Аваков перетворився на самостійного політика, зі своїми парамілітарними націоналістичними формуваннями. З ресурсом МВС у своїх руках. На політика, що може кинути виклик Порошенкові і піти на ситуативну угоду з Юлією Тимошенко. Політика, сильнішого і більш самостійного у своїх рішеннях від Яценюка. І в цьому також полягає загроза українському суспільству, що виходить від виплеканого «Народним фронтом» політика. Навіть коли це стосується бажання «захистити результати вибору українців».

Під час цієї президентської кампанії Арсеній Яценюк обмежився легкою промоцією себе для наступних парламентських виборів і зручно вмостився на березі річки, яка має понести мимо політичний труп його заклятого супротивника. І вже від українців залежить, чи зрозуміють вони, що сформована Петром Порошенком система, збудована в чотири руки з Арсенієм Яценюком. І що роль стороннього спостерігача – це тільки чергова хитрість і не більше.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук