Навіщо нам реформа місцевого самоврядування?

З часів УРСР склалася традиція, коли всі важливі економічні питання вирішували без зайвих свідків, тихо і полюбовно, натомість на розгляд громадськості виносили питання «культури і мистецтва». Нова українська влада, навіть та, що протиставляла себе партійній номенклатурі, перейняла цей принцип. Традиція імітації політичної діяльності перекочувала в націоналістичне і демократичне сьогодення, в якому «активісти» й «лідери» займаються на публіку висадкою саджанців, відкриттям бібліотек, покаранням порушників, «допомогою малоімущим», підтримкою ансамблів чи футбольних команд та «геополітикою». А економічні й фінансові питання вирішують подалі від електорату та журналістів.

Варто визнати, що електорат і журналістів така ситуація загалом влаштовує, інакше б поява в мережі «звітів» депутатів львівських міської і обласної рад викликало хоча б якесь обговорення, окрім «лайків» у соцмережах. Людям, виявляється, подобається така «відкритість» обранців, які (якщо вірити їхнім звітам) останні кілька років тільки те й робили, що надавали адресну матеріальну допомогу, приймали громадян, готували звернення «наверх», допомагали організовувати толоки та концерти і, звичайно ж, «брали активну участь у Революції Гідності». Депутат міської чи обласної ради балотувався для того, щоб брати гроші з бюджету і роздавати на свій розсуд своїм же виборцям? Чи, може, він мануальний терапевт, психолог, ортопед, щоб звітуватися кількістю «прийомів громадян»? Треба бути депутатом, щоб допомагати організовувати конкурс краси у райцентрі?

Чомусь відсутні у звітах такі формулювання як «в результаті голосування за … було виділено N гектарів землі», «проголосував за звільнення від пайової участі … через що міський бюджет недоотримав … гривень, але непрямі інвестиції склали…». Читаючи звіти, складається враження, що їх писали вихователі дитячої художньої школи, а не люди, які останніми роками розпоряджалися немалими бюджетами, комунальною власністю і землею. Про такі чудеса, як «втілено систему електронного обліку … земель», «утеплено … комунальних об’єктів для економії енергоресурсів» чи «розроблено програму економічного розвитку … району» взагалі мова не йде.

Які, для прикладу, протести і вуличні акції можна пригадати за останній рік у Львові? Лише ті, які пов’язані з видимими неозброєним оком об’єктами: базар, сквер, забудова, пам’ятник. Тут з організацією народних мас усе гаразд, в деяких випадках навіть є кволі спроби підвести під це економічне обґрунтування. Натомість речі більш абстрактні (зокрема кошти на рахунках) нікого не цікавлять. Хтось чув про протести чи пікети через звільнення «Епіцентру» від пайового внеску до бюджету міста? Може, блокували Ратушу за витрачання грошей на купівлю квартир для працівників прокуратури? А за виділення землі для «суддівського будинку»? Невже бюджет всіх влаштовує? Натомість коли на площі Ринок з’являється група «обурених» черговим будівельним котлованом, до них зразу ж примикає кілька депутатів міської ради, які перетворюються на народних трибунів. Як ці товариші допомогли людям до того (голосуванням чи роботою в комісіях) – нікого не хвилює.

Така ситуація свідчить не лише про давно відому істину, що патріотизм на місцевому рівні обмежується «вишиванкою». Гірше те, що економічний цинізм «обраних» цілком влаштовує тих, хто їх обирає. Люди звикли, що «на місця» хтось «виділяє» кошти. Тому і не шкода тих коштів, якщо хтось «там» між «низами» і «верхами» трохи ними скористається для власного збагачення. Головне, щоб це було ефектно і патріотично: пам’ятник побачать усі, а каналізацію для промислової зони – ніхто. Тому вже багато років поспіль «молоді реформатори», потрапивши в число депутатів, перетворюються на масовиків-затійників та садоводів-любителів.

Після Революції Гідності була надія, що громадськість отримає більше можливості для контролю за органами влади, а сама влада почне займатися економікою публічно, а садівництвом – приватно. Не так сталось як гадалось. Судячи з тих перформансів, які влаштовують зараз під стінами (а в особливо цікавих випадках – і в сесійних залах) міської та обласної рад, «вулиця» та «громадськість» давно стали знаряддям у вмілих руках, вдало відволікаючи увагу від справді цікавих речей. Тут навіть не застосуєш принцип «по плодах пізнаєте їх». Бо видимі «плоди» (як-от клумбочка чи гойдалочка) мають мало спільного з основним видом діяльності (переділом землі і залишків комунального майна, розпилом бюджету і погодженням будівництв).

Повертаючись до питання реформи місцевого самоврядування: чи справді проблема у малих повноваженнях? Якщо дати місту/області більше важелів впливу та грошей, чи зміняться принципи роботи депутатів і чиновників? У Львові регулярно проводять громадські слухання, і так само регулярно з’являються «обурені мешканці». Всі депутати у поті чола займаються «прийомом громадян», а громадяни з не меншою впертістю говорять, що «їх не питали». Таке враження, що якщо не оголосити цілодобове чергування, не провести пікет чи не увірватися до сесійної зали, ніхто й оком не поведе. Зате де мегафон і транспаранти – там журналісти, там сенсації і новини. І те, що колись можна було вирішити, маючи гроші та зв’язки, тепер треба вирішувати грошима, зв’язками і пікетом «обуреної громадськості».

З іншого боку, чи може бути інакше, якщо нема відповідальності за колективні рішення, а жоден депутат або чиновник не постраждав за свої дії? Безробітні можуть стати депутатами, «доробитиćі», «понести політичну відповідальність» і перейти «в бізнес» (зі стартовим, ясна річ, капіталом). Далі прийдуть нові і чесні, які запропонують свіжі прості відповіді на складні питання. І так до безконечності. За весь час незалежності система збоїв не давала.