Не «всьо пропало»

Скандал із ракетними двигунами, які могли колись бути українськими, а стали північно-корейськими, вкотре нагадав мету російської агресії на Донбасі. Це не Крим, не сухопутний прохід на Крим і не міфічна «Новоросія». Це факт існування держави Україна. Бо для більшості росіян існування нашої держави і надалі залишається історичним непорозумінням, а сама країна трактується як «недодержава». В англійській мові для цього поняття є спеціальний термін – failed state. Очевидно, що ані ті, хто придумав історію з «дніпровським слідом ракетних двигунів», ані керівництво України не є закінченими ідіотами. Тому й виправдання в стилі «ми не продавали» були як самі розумієте до чого дверцята. Ясно, що не продавали! Питання в тому, чи могли не впильнувати. Чи не могло так трапитися (напередодні візиту американських військових на День Незалежності України), що українці не в стані дати раду зі своєю зброєю? Куди ж їм у такому разі летальну американську?

Це лише один епізод, але є й інші. Не такі однозначні. Є, наприклад, депутат Мельничук і стрілянина на будівельному майданчику. Це теж до питання контролю обігу зброї. Є Саакашвілі і питання контролю за кордоном, яке роздувається до гротескних масштабів. Є маса інших випадків, коли не треба вигадувати хитромудрі схеми, бо все давно готове для російської інформаційної атаки.

І тут не обов’язково палитися як Пилип-з-конопель (тобто як Юлія Тимошенко та її некерований фейсбук-акаунт). Не треба навіть голосити за «дружбу народів». Навіть про «головного ворога на Банковій» можна промовчати. Достатньо періодично волати про «перезавантаження влади» (яка об’єктивно на це давно заслужила), і справа потихеньку зрушиться.

Бо ідеї, які Росія просуває на Заході про «неспроможність київської влади», в самій Україні активно пропагують усі кому не лінь, деколи за гроші, а деколи і просто так. Більше того, сама влада не проти пограти в цю боротьбу нанайських хлопчиків, так простіше – пояснювати свої провали «рукою Кремля», а всіх опонентів називати «платними агентами». І взагалі – не критикуйте, бо Путін нападе. Одним словом, корупціонери та антикорупціонери гідні один одного. Така от неприємна «вилка». Особливо для тих, хто не займається політикою професійно.

Але є одне але. Російський месидж українським союзникам про «недодержаву» хоч і нагадує формою кричалку для внутрішньо українського вжитку, але суттєво відрізняється змістом. Тому що те, що ми очікуємо від держави (законність, порядок, доступна медицина тощо) об’єктивно мало хвилює когось, крім нас. Це для нас демократичність та відсутність корупції може бути метою, а для союзників – це не більше ніж засоби, які зроблять Україну а) прогнозованою, б) обороноздатною, в) не проросійською. А це тонка грань між метою і засобом, яку в нас рідко коли бачать. Щоб дати комусь зброю чи гроші, реципієнт має гарантувати керованість та відсутність хаосу. Росія до недавнього часу, навіть без вільної преси і з переслідуваннями опозиції, всіх влаштовувала. Було неприємно, але прогнозовано. Схоже і з Україною – летальну зброю давати можна тим, хто в стані її контролювати, а не в кого велодоріжок більше. І гроші виділяти тим, хто їх потім поверне, а не проведе медичну реформу. Добре, звичайно, якщо і реформи будуть, але ж гроші головне.

Чомусь західних інвесторів у нас прийнято уявляти виключно гуманними меценатами. Або модними керівниками фондів з інноваційним підходом. І вони прийдуть, і зроблять нам тут «план вітрина». А якщо не прийдуть? Або прийдуть, але не модні, і зовсім не гуманні. Це ж можуть бути і серйозні хлопці, які в стані копати корисні копалини з високими ризиками. На то в них і приватні армії, і інтереси в різних африканських країнах. Можуть і урожаї збирати без ексцесів з місцевими тітушками. Або наймати наших тітушок і керувати ними через своїх інструкторів. Варіантів багато. Якщо земля не вартує нічого (а зараз так воно і є, пам’ятай, чужинець, тут господар українець), то просто треба певну кількість солдатів для охорони периметру. І якщо в цьому буде економічна логіка, значить – буде й охорона.

Нікого не буде цікавити пенсійний вік чи стан районних лікарень, якщо не буде звідки отримати прибуток. А прибуток можна отримати і в латиноамериканській системі координат, з корупцією, кумівством та іншими українськими радостями життя. Тому порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Нам навіть рятувальне коло дають, просто в руки пхають. Але гребти до берега треба самому.

Восени нас чекає чергова хвиля народного обурення, «вільні мікрофони», «розруха і зрада» з кожного динаміка. Тим більше, що людям це подобається. Та й відверто працювати на ворога не потрібно. Мудрий Гройсман буде гасити цей натиск підвищенням пенсій чи новим розрахунком субсидій. Паралельно добудовуючи нашу вертикально-інтегровану модель економіки. Зрештою, олігархічна система теж може бути досить життєздатною – в нас багаті чорноземи і достатньо корисних копалин.

Що далі від Революції Гідності, то важче відрізнити, де робота на ворога, а де на власну кишеню. Де боротьба з корупціонерами, а де з політичними конкурентами. Де бажання змінити систему, а де – влаштуватися в існуючу. Де апеляція до Заходу, а де просування російської тези про «недодержаву». Де українські опозиційні ЗМІ, а де інформаційні агенти Кремля.

Це якесь вічне прокляття – обирати між поганою Україною і відсутністю навіть такої. Бажання зберегти Україну, хоч з червоними директорами, хоч із комсомольцями, хоч з міцними донецькими господарниками, але з вірою в краще майбутнє. Або це такий український win-win: хто хоче Україну – матиме Україну, а хто хоче владу і ресурси – матиме владу і ресурси. Тому буде і парад військової техніки, і підтримка заходу, і корупційні скандали, і потуги зробити соціально-орієнтовані реформи в бідній країні. Як казав один із архітекторів цієї системи, «маємо те, що маємо».