Неповторний стиль Володимира Глухого

Ми з нею зустрічаємося доволі часто – у поштовому відділенні. Певно, це входить у її обов’язки – отримувати надходження, оплачувати рахунки, дбати про передплату. І то не власні – а для всієї чернечої обителі, десь вона у нашому районі розташована.

Звісно ж, вона – у чернечому одязі, змінному лишень  від пори року, спокійна, урівноважена, стримана. Але при зустрічах ми обоє усміхаємося широко й щиро – як і здавна, майже півстоліття тому, коли вона ще не була черницею, а весело й гінко гонорилася як актриса нашого Оперного, одна з найкращих балерин. Ще й до того – дружина вірного друга моєї творчої юності Володимира Глухого, характерного актора, одного з фактично незамінних тоді у Заньківчанському колективі.

Як легко він схоплював пропоновані йому завдання зіграти роль у телевізійних виставах, як своєрідно розробляв їх – а в ті часи ці міні-вистави регулярно з’являлися на блакитних екранах і мали добру славу. Я працював там редактором, режисерами були переважно Віктор Робочек чи Павло Тищук, ну а акторів підбирали переважно із близького нам заньківчанського гурту.

Із тих ролей Володимира Глухого варто пригадати роботу в телеспектаклі “Екслібрис поета” – про долю родини відомого поета Василя Бобинського, замордованого в сталінських катівнях. Автором драматичного сценарію був син Бобинського Борис, якому також довелося зазнати невільничих страждань – із п’ятирічного віку у спецзакладі як “син ворога” народу, пізніше – вже як повноправний засуджений. Матір окремо – у таборі для “дружин ворогів народу”…

Володимир Глухий зіграв у сцені, дія якої відбувається в тюремній камері. Провидіння  звело тут людей із протилежних світів – від життєвих покидьків до тих просвітлених, які поставили собі за мету удосконалити світ, зробити його більш справедливим, гідним святої правди. От Володимир Глухий і був одним із тих, кому випала нелегка доля – увірувати у торжество справи приреченої на поразку. Навіть більше – не просто увірувати, а й самому навернутися душею до неї.

Може, ще більший резонанс мала заньківчанська вистава “Маклена Граса” Миколи Кулика – вона “прозвучала як сполох, як поклик нового, прорив у ще незнаний театральний космос”… Варто відзначити, що ця вистава, славна ще з часів Курбасівського “Березоля”, стала справжньою перемогою творчого колективу заньківчан, набула своєрідного тлумачення, оригінального вирішення непростої теми. Тут увесь творчий колектив під проводом молодого на той час режисера Володимира Данченка спромігся на творчий подвиг. Звичайно ж, підсилений акторською грою насамперед провідної трійці – досвідченого Бориса Романицького в образі Граси та молодих Таїсії Литвиненко і Володимира Глухого – відповідно тринадцятилітня донька Граси і аж геть неадекватний Падур. Таїсія Литвиненко отримала премію як найкраща виконавиця жіночої ролі в театрах України... Про свою гру в парі із Володимиром Глухим вона згадувала із правдивим пієтетом: “ Я дуже любила цю роль, особливо першу сцену з Падуром, якого надзвичайно грав Володя Глухий. Йому беззастережно і щиро віддавали пальму першості у виставі. Досі бачу його неповторний жест, яким він перекидав через плече те, що колись мало вигляд шарфа... Він залишався аристократом і в собачій будці, яка стала останнім, трагічним притулком його музичного генія”...

Вистава зібрала багатющий “врожай” рецензій, і в кожній із них роботу Володимира Глухого відзначали як неперевершену. Буквально кілька рядків із твердження відомого театрального критика Юрія Шереха:

“У “Маклені Граса” справжня тема Куліша – тема людини – стає на повний зріст і в повній оголеності, без усякого тла часу й побуту...” 

Ролі такого плану відповідали іміджу, фізичним і духовним даним Володимира: делікатна людина, правдива і високоморальна, потрапила в умови виживання, в умови, які просто вимагали від неї бути гіршою за інших – озлобитися на весь світ, відповідно реагувати на ворожі прояви суспільства. Однак він береже в собі дивну неканонічну побожність і моральність, тягу до правди і краси в супротивних ситуаціях.

Але театральна дійсність вимагала часом виконувати передбачувані репертуаром ролі, хай і не завжди близькі за душевною структурою. Однак він брався і за них із усталеним запалом.

Добрий чорт (В.Глухий) у кінострічці «Пропала грамота»

У декого з читачів міг мигнути на устах і непевний усміх, коли ця невідповідність проступала яскравіше. Мені пригадується “Ніч на полонині” за Олександром Олесем – тут Володимир відтворював центральний образ легеня з опришківською душею і відтворював своєрідно, піднесено.

                               Країно див, розкішна мріє,

                               Зелена казко поміж гір,

                               Де вітром дух наш вільний віє,

                               На гори загнаний, мов звір!..

  Але це вже був час, коли він тяжко хворів, і з цим не вдавалося заховатися від публіки. Тож коли герой раптом проголошує тираду, що міг би “турові роги скрутити”, саме цей випадок ставав певною ілюстрацією до сказаного вище.

Любов Володимира Глухого до театру дивувала і зачаровувала. Він приходив на вистави, коли лише міг бути вільним, не відмовлявся від ролей другого плану, від участі у масовках – і так до останніх днів...

Шкодую, що не зміг вчасно довершити ось цього вірша – як відгук на його неперевершену роль у “Маклені Грасі”.

Може, тепер передам його дружині – їй ближче спілкуватися з ним, адже за плечима – кільканадцять років обительської служби.

Правда собачої буди

Володимиру Глухому – після перегляду

вистави “Маклена Граса”

за Миколою Кулішом

Я не скажу: це просто збіг, чи  принцип.

Це вибір? Ні, тут вибрали боги.

Все бачилось: коли б зіграти принца!.. –

Із сумнівом, що вищий від жаги.

 

Все мріялось – та це, напевно, іншим,

Твої шляхи на вищі небеса:

Чи знав хоч хто, що справді долю втішить

Ота подоба скуленого пса?

 

Тут мудра правда у їдкій огуді,

Тут оживають зболені слова:

І що той світ, коли в собачій буді

Вся правда світу скулена й жива.

 

Але ж і тут всевладне і зловісне

Знайшло тебе, де й доля б не знайшла:

Хіба з таким чия душа не трісне -

У захисті від розпачу і зла!..