Злочинці, стукачі, сексоти і громадянське суспільство

Ось уже двадцять років суспільство незалежної України рухається від однієї до другої морально-етичної кризи. Наша проблема лежить не так в соціально-економічній площині, як у морально-етичній.

Повноцінне і зріле суспільство нормально живе і функціонує не тільки завдяки чинному законодавству, але, перш за все, через дотримання неписаних правил і принципів. Без цього аспекту ніщо не зупинить розгулу злочинності і бандитизму, навіть страх бути засудженим до тривалого ув’язнення не стане цьому на заваді. Тільки при взаємодоповнюючому функціонуванні державних органів влади та громадянських інститутів можуть бути забезпечені стабільність та добробут членів суспільства.

Історична традиція. Нація одного класу

Попри певну епатажність назви цієї статті мова йде аж ніяк не про пікантні особливості українських неписаних законів, а радше про історію відносин на лінії: українці – влада, українці – держава. Ні для кого не є таємницею, що українці майже завжди вважали владу чужою і ворожою, такою вони її вважають і до тепер. Не варто далеко шукати прикладів, достатньо тільки заглянути до шкільних підручників з історії і ми побачимо, що споконвіку «чужа» влада тільки те й робила, що намагалася закабалити селян, тобто українців. Ті селяни, котрі покірно сприймали цей гніт, українцями не були і за незалежну Україну не воювали. Так само як і визискувачі за означенням не могли бути українцями, бо багаті, поміняли конфесію на однакову з королем, бо… мали владні повноваження. Таким чином, українськість редукується до одного соціального прошарку, а всі решта стани і навіть етно-конфесійні групи виключаються із цієї «стрункої» концепції.

Історики можуть заперечити, що це тільки один підхід характерний так званій народницькій школі в українському історіописанні. З ними можна було б погодитися, якби саме ця концепція не стала нашим національно-історичним каноном, якби саме її не поклали в основу шкільної програми. А, як відомо, історія у нас і надалі залишається засобом виховання майбутніх патріотів. Отже, наші майбутні патріоти мають рівнятися на національних героїв з минулого, мають їх наслідувати.

Але якщо уважніше придивитися до тих історичних персонажів та рухів, які позитивно марковані в нашому минулому, то майже всіх їх характеризує: антидержавність, класова (національна, бо мова йде про націю одного класу) нетерпимість, ненависть до всіх неправославних християн, юдеїв та мусульман. Всі ці характеристики і підходи так або інакше «зашиті» у шкільних програмах з історії. Це при тому, що сучасна Україна – це суспільний конгломерат, де ніхто не сміє вказувати, наприклад, кримським татарам, полякам, або євреям, що вони мають якесь «неправильне» походження. А от шкільна програма з історії, яка стосується усіх без винятку шкіл, чомусь вказує на «неправильність» предків сучасних кримських татар, римо-католиків та юдеїв. Я дуже співчуваю вчителям історії в кримсько-татарських школах, коли вони пояснюють своїм учням тему «Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького». На кого мають взоруватися кримсько-татарські діти в цій історії? Як мають почуватися діти з протестантських сімей або ті ж римо-католики? Та візьмімо навіть менш екстремальний випадок – сучасних греко-католиків. Переглянувши радянський пропагандистський фільм «Богдан Хмельницький», вірні греко-католики мали б зробити кардинальний вибір: або відмовитися від своєї уніатської традиції, або зненавидіти козаків. Наразі вдається балансувати, приховуючи окремі історичні факти, але на неправді довго не протримаєшся.

Досить часто доводиться чути нарікання істориків, а ще частіше політиків на те, що українська історія – це історія суцільних поразок і страждань. Певно, що так. Коли б за історичний канон взяти, до прикладу, історію німецького селянства, або французького, то це також буде історія неуспіху і поразок, бунтів і навіть воєн. Бо така суспільна природа. І навіть коли 1917 року в Росії до влади формально прийшов робітничий клас, то навіть він не обійшовся без «старих кадрів», а згодом сам не структуризувався на обтяжену владою управлінську еліту та робітничий люд. Проблема в радянській ідеологічній доктрині існувала і з селянством, і навіть з «трудовою інтелігенцією». Тобто тепер уже в іншій формі, але суспільство знову поділилося на експлуататорів і експлуатованих, на тих, хто матеріальних благ не виробляє, але споживає. Соціального визволення не сталося. Таким чином, українська селянсько-козацька і знову селянська національна ідея була просто приречена на поразку.

Таке трактування свого історичного минулого закріпило в суспільній свідомості чіткий образ українця: гноблений селянин, переслідуваний православний священик і… соціальний бунтар-повстанець. Гетьманів також не завжди враховуємо, бо вони часто зраджували з «чужою» владою «свій» народ. Козацька старшина також або сполонізувалася, або зрусифікувалася, ніби воно могло бути інакше, ніби існувала хоча б якась українська влада. Навіть якщо спробувати оцінити такий підхід до історії за морально-етичними мірками, і як би нам при цьому не було шкода нещасних селян, все одно доведеться зважати на відносини між владою і населенням. Наші особисті симпатії можуть бути на боці всіляких напівлегендарних героїв минулого – Олекси Довбуша, Устима Кармалюка, Максима Кривоноса, Северина Наливайка, Івана Підкови та інших, але державницької традиції на цих особах не збудувати. Вся їхня діяльність була антидержавною та антисистемною.

Боротьба за національне визволення

Пропоную поглянути на цю проблему ще й під таким кутом зору. І росіян, і австрійців, а тим більше поляків ми вважаємо окупантами. Чому? А може, була українська держава, яку вони загарбали, знищили і окупували? Наскільки мені відомо, Галицько-Волинську державу дуже важко назвати українською, та й її занепад стався не у одномоментному відкритому бою, де протоукраїнці програли битву протополякам, потрапивши в кормигу до останніх. Запорізьку Січ також зі всіма натяжками годі кваліфікувати як українську державну формацію. Коли відбувалися поділи Речі Посполитої, то також ділили не Україну. І найголовніше, в основі тогочасних держав лежав не національний, а династичний принцип. І навіть тоді принцип легітимності влади мав бути суворо дотриманий. Таким чином, територія Східної Галичини потрапила до володінь Габсбургів на підставі того факту, що колись входила до володінь угорської корони.

Принцип ототожнення української нації виключно із селянством (і то тільки з його бунтівною, соціально-активною частиною) та із священиками (національна церква) дуже звужує поняття української нації. Поза цим колом залишається вся провідна верства русько-української етно-конфесійної групи в Середньовіччі та в ранньомодерний час. Поза цим процесом залишаються всі руські урядники в Російській та Австро-Угорській імперіях, поза цим середовищем опиняється також весь український партійно-бюрократичний апарат радянської доби. Хто ж має право належати до цієї історичної нації? Селянські повстанці, запорозькі козаки (бажано – не реєстрові), гайдамаки, члени УВО, ОУН та воїни УПА. При всій повазі до названих історичних формацій їх все-таки доведеться проаналізувати з позиції їхнього державотворчого потенціалу.

Селяни-повстанці протестували не тому, що хотіли утворення своєї національної держави, вони добивалися послаблення соціального гніту та розширення своїх прав і свобод. Запорозькі козаки і держава поняття майже не сумісні. Те, що їм довелося запровадити чіткі принципи внутрішнього співжиття, було продиктовано бажанням вижити і не стати жертвою свого ж побратима. Жили вони, як правило, з грабіжницьких походів. Їм не залежало, у якому напрямі здійснювати ці походи: проти татар, чи на мирні містечка Волині й Поділля. При цьому варто все ж зазначити, що певну солідарність козаки відчували тільки з однією етно-конфесійною групою – православними русинами. Правда, якщо ті не були особливо маєтними і погоджувалися долучитися до їхнього руху.

Члени УВО і ОУН самі себе вважали терористами-революціонерами. Вони обрали собі як засіб досягнення мети тактику революційного терору та прикликання національної революції. Їхній світоподіл чітко відмежовував польську владу від українських патріотів. Означення чинної влади як польської (загарбницької), розв’язувало руки молодим націоналістам, щоб застосовувати проти неї будь-які засоби, оскільки для них вона була чужою і нелегітимною, вона була головною перешкодою на шляху до самостійної України. Всі українці, хто не поділяв методів терору і допускав можливість участі в роботі державних органів, іменувалися хрунями і зрадниками. Їх також трактували як ворожий елемент, оскільки своїми діями віддаляли прихід національної революції. А тому також часто ставали жертвами українського революційного терору. У цих тонкощах тактики ОУН було годі розібратися звичайним українцям. Тому, коли члени ОУН Д.Данилишин і В.Білас вчинили грабіжницький напад на пошту в Городку, їх затримали і побили до напівпритомного стану українські селяни, маючи їх за «звичайних» грабіжників. Думаю, що величезне здивування в українських селян тоді викликав вигук Дмитра Данилишина: «Ми є члени української організації. Ми боремось за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати!» В 1932 році селяни ще не розуміли, що нападом на державну пошту можна виборювати Україну, але через кілька років ця думка їм вже не здавалася такою абсурдною. Популярність ОУН набирала на силі.

Члени ОУН воювали з польською владою, вони готові були покласти свої життя в цій боротьбі. Вони готувалися до репресій і тортур, у випадку затримання і ув’язнення їх цією владою. У стані такої перманентної боротьби проти держави і за свою державу прийшла Друга світова війна. Відтепер влада справді відповідала означенню – окупаційна: і перший, і другий раз. Оскільки німецька окупаційна влада не погодилася надати навіть формальних ознак українській державності, то досить швидко українські націоналісти перестали трактувати її як союзницьку.

Правова свідомість, соціалістичне будівництво та українське націєтворення

Прихід радянської влади 1944 року також не був сприйнятий ОУН як визволення, а як чергова окупація. Тих українців, хто погодився на співпрацю з новою владою, жорстоко переслідувала ОУН. З іншого боку, репресивно-каральна діяльність радянської влади на заході Україні вкотре закріпила переконання, що влада і українці перебувають на різних полюсах. Не допоміг навіть подальший період «соціалістичного будівництва», в яке активно включилося місцеве українське населення.

В 70-80-х роках місцеві українці дедалі частіше опинялися на високих керівних посадах, масово вступали в лави КПРС, ставали високими офіцерами в органах внутрішніх справ, суддями. Проте влада у масовому вимірі й надалі вважалася «москальською», тобто чужою. А тому діяли неписані правила, що державне і колективне майно – нічийне, його можна красти, і це не вважається крадіжкою. Вважалося, що влада є несправедливою до українців, а тому можна приймати незаконні рішення, і навіть виносити не правові вироки, особливо якщо за це якось було віддячено.

Вже давно місцеві хлопці з навколишніх сіл одягнули міліцейську або прокурорську форму, а то й суддівську мантію, влада все одно залишалася для місцевих українців чужою. Проголошення державної незалежності України супроводжувалося справжньою ейфорією, але не викликало серйозних системних змін в українській владі. Більшість старих/нових чиновників трактували владу як вигідне джерело для особистого збагачення. Не зникла, а навпаки, просто розквітла корупція. Зник страх бути покараним «чужою» владою, але не з’явилося нової правової свідомості. З’явилося хибне переконання, що своя, українська, влада не має карати українців, що закони існують для всіх, окрім мене і моєї родини. Тобто виникло просто перверзивне уявлення про державну владу не як ефективний управлінський механізм, не як засіб контролю або форму справедливого судочинства, але як засіб легкої наживи.

Українці так довго йшли до своєї державності, що забули, для чого їм держава. Вони забули, що таке соціальні гарантії, забули, яка насправді має бути функція у правоохоронних та судових органів. Колись мій добрий колега, проходячи повз міліцейський відділок, постійно порівнював українську міліцію з українськими козаками. В цьому щось є. Можливо, й не без того, що в своїй національно-історичній традиції ми залишили лише повстанців, розбійників, анархістів, але в ній не знайшлося місця для людей творчих, відповідальних і будівничих.

Глорифікація криміналу і смерть громадянського суспільства до народження

А до чого тут сексоти, стукачі та громадянське суспільство? Дуже просто. В суспільстві, де громадяни не асоціюють себе з владою, зовсім іншого звучання набувають звичні поняття і терміни. Правоохоронці – мєнти, гебня, вєртухаї. Добровільні інформатори правоохоронних органів – стукачі, донощики. У нас не може діяти програма захисту свідків, оскільки симпатії суспільства не на боці влади, а на боці тих, кого ця влада намагається впіймати.

Період сталінських таборів та брежнєвських в’язниць для політв’язнів далеко позаду. То чому цей зеківський жаргон дедалі більше запановує у нашому суспільстві? Напевно, не останню роль у цьому зіграла глорифікація кримінального світу в чисельних романах, фільмах, серіалах. Відверті бандити, вихідці з кримінального світу настільки збагатилися, що можуть поставити на службу власній справі цілу кіноіндустрію. Вони замовляють і фінансують цілі саги про баронів злочинного світу, історичні епопеї про «Соньку Золоту Ручку», оспівують бандитизм в Одесі і Петербурзі. І ніде ані найменшого осуду злочинним діям, навпаки, кримінальна романтика просто ллється з екранів. Діти більше не бавляться у «наших і ворогів», вони тепер всі діляться на «бригади». Тепер не потрібно відсидіти кілька років на зоні, щоб оволодіти кримінальним жаргоном. Справжньою школою жаргону є телевізор. І все це подається під виглядом або народних месників (чим вам не історія про Олексу Довбуша?), або успішних осіб, які «зробили самі себе». А отже – новітній приклад для наслідування.

Можна припустити, що це – перехідний період, що ніхто не хоче зв’язуватися з правоохоронцями, оскільки вони не справедливі, корумповані, зрадливі тощо. Але чому тоді взагалі не діє принцип громадського контролю? Чому, якщо громадянин або громадянка стали свідками нищення чужого майна, його викрадення, вони не спішать про це поінформувати міліцію? Чому в нас не прийнято робити зауваження, коли стаємо свідками недбалого ставлення міліціонерів або чиновників до своїх обов’язків? Чому у нас кожен веде свою індивідуальну війну за справедливість, але нехтує можливістю об’єднатися в більшу групу? Питання риторичні, й всі відповіді на них є поясненням, чому у нас досі не сформувалося громадянське суспільство. А може, це історія чергової нашої невдачі, яка скоро поповнить наші підручники з історії?