«Номер нуль»
Культура

«Номер нуль»

Уривок з нового роману Умберто Еко

19 червня 2015 1225 0

Після п’ятирічної перерви українською перекладено ще один роман Умберто Еко. До того ж, зовсім свіжий, виданий письменником у січні цього року. Йдеться про книгу «Номер нуль». ZAXID.NET пропонує уривок з українського видання, яке здійснило видавництво «Фоліо». Переклад - Юлії Григоренко. 

Вікіпедія визначає його жанр як нуар. На відміну від попередніх творів письменника, події в ньому відбуваються у недалеку епоху - у Мілані 90-х років ХХ століття. Головний герой - редактор газети, створеної, щоб друкувати наклепницькі статті про бізнесменів і псувати їм репутацію. Однак, окрім теми продажної журналістики, Еко згадує і недавні політичні події в Італії - замах на Папу Римського, діяльність масонської ложі «Пропаганда № 2», операцію «Гладіо», проведену НАТО, і невдалий державний переворот…

Умберто Еко (нар. 1932 р.) - відомий італійський письменник, вчений і філософ. Його перший роман «Ім’я рози», опублікований у 1980 році, одразу ж став супербестселером. У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки: «Ім’я рози», «Бавдоліно»,  «Таємниче полум’я цариці Лоани», «Празький цвинтар», «Маятник Фуко».

І

Субота, 6 червня 1992, 8-ма ранку

Цього ранку вода з крана не текла.

Кхи, кхи, ніби немовля двічі відригнуло, а потім-нічого.

Я постукав у сусідчині двері: у їхній хаті нічого не зламалося. Може, ви головний вентиль перекрили? -  питає. – Хто, я? Та я гадки не маю, де він є, адже мешкаю тут недавно, додому повертаюсь лише увечері. Святий Боже, та хіба ж від’їжджаючи на  тиждень не перекривають воду та газ? Я- ні. Оце так недбалість, впустіть, дайте-но я покажу.

Вона розчинила дверцята під мийкою, щось відкрутила і вода потекла. Бачте? Ви закрили ручку вентиля. Даруйте, я такий неуважний. А, ваш брат  -  single.  Exit до сусідки, вона вже теж англійською розмовляє.

Нерви мої в порядку. Полтергейсту не існує, хіба у кіно. І я не сновида, бо навіть якби й був, то все одно не знав би про той вентиль, інакше б відкрутив його, прокинувшись, адже у душі вода протікає, а так можна всю ніч очей не стулити, слухаючи як падає крапля за краплею, як у отій Вальдемоссі.

Я  й справді часом просинаюся, підводжуся з ліжка та йду причиняти  двері у лазнечку та двері між спальнею та сіньми, щоб не чути того бісового крапання.

Як на мене, справа не у електроконтактах(адже ручку вентиля, - і це випливає з самого слова – повертають рукою) і то не через мишу, бо якби вона б там і прошмигнула, їй би не стало сили повернути ту штукенцію. Вентиль -  залізне коліщатко, як робили колись(у цьому помешканні все виготовлялося щонайменше років п-ятдесят тому), та ще й зіржавіле. Отож, без руки не обійтись. Такої, як у людини. І у мене немає громозводу,який би прислужився, щоб залізти у розчинене вікно, як орангутанг з вулиці Морг.

Поміркуймо. Кожен наслідок має свою причину, принаймні так кажуть. Відкидаємо, що це було диво, адже не бачу причини Богові перейматися моїм душем, тим паче, що у нього й з Червоним морем клопоту вдосталь. Отже, у цілком природнього наслідку є цілком природня причина. Учора увечері, перед тим, як злягти спати, я випив пігулку «Стилнокса», снодійного, запивши її склянкою води. Тому на той час вода ще була. А сьогодні уранці вже   її  не було. Таким чином, Ватсоне, вентиль повернули уночі -  і повернув його не ти. Хтось -  чи їх було декілька -  вчора побували у моїй оселі і, боячись, що мене розбудить не стільки шум, який вони зчинили(а хода у них була дуже м’яка), як не перекритий до кінця душ, який навіть їх роздратував, а,може, вони ще й дивувалися, чому те крапання мене не будить. Тим часом, незворушні, зробили те, що зуміє зробити навіть моя сусідка -  перекрили воду.

А що тоді? Книжки   - у своєму звичному безладі, якби їх тут сторінка за сторінкою переглянули секретні служби хоч півсвіту, я б нічого не помітив. Перевіряти шухляди чи шафу біля вхідних дверей  даремна річ. Якщо вони хотіли щось знайти, то на сьогодні лишилася лише одна річ – попорпатися у комп’ютері. Може, щоб не гайнувати часу, скопіювали все, що там є й повернулися додому. І вже на цей час, передивившись документ за документом, вже знають, що у комп’ютері не було нічого, що їх би зацікавило.

А що вони сподівалися знайти? Очевидно  - тобто, немає ж іншого пояснення – що шукали вони щось, що стосувалося газети. Вони ж не дурні, мабуть збагнули, що я, певно, занотовую все, що ми робимо у редакції, -  а, отже, якщо я у курсі  справ Браггадочо, я ж мабуть все десь записав. А зараз мабуть вже збагнули все, як є: що я все записую на дискету. Певна річ, що допіру вони навідалися й у мій офіс, але дискет там не знайшли. Таким чином, вони саме доходять висновку(щоправда тільки зараз), що я, певно, ношу їх при собі у кишені. Оце ми телепні! -  кажуть вони про себе – тепер ще й у кишенях у піджаку доведеться порпатися. Телепні? Падло. Якби хитрунами були, то не скінчили б тим, що роблять таке брудне діло.

Тепер вони повторять спробу, принаймні допоки не вкрадуть лист, влаштують, щоб на мене на вулиці напали кишенькові злодії. Тому, перше ніж вони спробують знову, треба якнайшвидше відправити дискети листом до запитання, а потім, як буде на часі, забрати їх. Та що за дурниці мені на думку спадають, тут вже знайшовся один труп,  а Сімей вже накивав п’ятами. Їх же навіть не треба знати чи я знаю й що саме знаю. Про всяк випадок замок рушать мене та й по всьому. Не піду ж я заявляти у газету, що про ту справу нічого не знав, бо лише коли скажу, що нічого не знав, покажу, що знав про неї.

Як я втрапив у такий гармидер? Гадаю, у всьому винен професор Ді Саміс та те, що я знаю німецьку.

Чому мені спав на думку професор Ді Саміс та випадок, що трапився сорок років тому? А тому, що я завжди був переконаний, що це через професора Ді Саміса я так і не отримав диплом, а у цій халепі опинився тому, що так і не закінчив університет. Зрештою, Анна покинула мене по двох роках шлюбу, тому, що,  як вона сама казала,  я маю рефлекс невдахи, -  грець його знає, що я їй  колись наплів, щоб причарувати.

Я так і не отримав диплом, бо знав німецьку. Моя бабця родом з Південного Тироля, тому вона змалку навчила мене цієї мови. З самого першого курсу в університеті я почав перекладати книжки з німецької. На той час знання німецької мови вже вважали фахом. Читали й перекладали книжки, які інші  не розуміли(але які на той час вважали важливими творами), а платили за переклад на німецьку краще, ніж за французьку чи навіть англійську. У наш час мабуть те ж саме з тими, хто знається на китайській чи російській. Отож, або ти з німецької перекладаєш, або отримуєш університетський диплом -  перше й друге разом –зась. Та й коли перекладаєш  - сидиш удома у теплі-добрі чи  на свіжому повітрі,  у капцях, та ще й на додачу пізнаєш цілу купу усіляких цікавинок. То чому пертися на лекції в університет?

Знехотя я записався на курси німецької. Вчитися мабуть доведеться небагато, казав я собі, я ж і так все знаю. Світочем на той час був професор Ді Саміс, який створив таке собі, як казали студенти, орлине гніздо у чарівливій  бароковій будівлі, де, зійшовши сходами, виходиш у велику галерею. З одного боку була панорама інституту Ді Саміса, а з іншого -  актовий зал, як  пишномовно називав те місце сам Ді Саміс, аудиторія, у якій вміщалося з півсотні учнів. У інститут можна було заходити лише у в’єтнамках. Біля входу їх було вдосталь для асистентів та двох чи трьох студентів. Той, кому бракувало в’єтнамок, чекав своєї черги надворі. Все навколо було повосковане, гадаю, і картини на стінах -  теж. І обличчя у страшенно старих асистентів, які ще за доісторичних часів чекали своєї черги потрапити на кафедру.

У аудиторії було височезне склепіння та готичні вікна(ніколи так і не збагнув звідки вони у бароковій будівлі) і зелені вітражі. У слушний час: о першій чотирнадцять професор Ді Саміс виходив з інституту, слідом за ним, метр віддаля, ступав підстаркуватий асистент,  а за два метри – молодші асистенти, яким десь під п’ятдесят. Підстаркуватий носив професорові книжки, а молодші -  професорів програвач, -  у ті часи програвачі були ще громіздкі й скидалися на «Ролз Ройс».

Ді Саміс проходив десяток метрів від інституту  до аудиторії, ніби там не  десять метрів,  а всі двадцять: не прямував, а йшов по кривій, не знаю чи то параболою чи еліпсом, голосно промовляючи: «А ось-де й ми! От і ми!». Зайшовши в аудиторію, всідався на чомусь на кшталт висіченого подіуму -  щоб за кілька хвилин  почати свою розповідь передмовою: «І кличте мене Ізміїл». Освічене світлом, що проникало крізь зелені шибки вітражів, обличчя у нього ставало, ніби у небіжчика, який злостиво всміхався, а тим часом асистенти вмикали програвач. А потім заводив так: «На відміну від того, що нещодавно розповідав мій вельмишановний колега професор Бокардо…» - і на цілих дві години.

Через зелене світло я поринав у водянистий напівсон, теж саме, судячи з очей, відчували й асистенти професора. Вони вже знали, яка на них чекає мука.  Коли спливали дві години, поки ми, студенти, роєм вилітали з аудиторії, професор Ді Саміс прокручував назад плівку, сходив з подіуму, і, по-демократичному  сівши у першому ряду з асистентами, і вони укупочці ще раз прослуховували двогодинний запис до кінця, а професор тим часом схвально коментував кожен абзац, який, на його думку, був значущим. Варто зазначити, що курс стосувався перекладу Біблії, тієї, що Лютер переклав німецькою. «Сороміцька писанина» -  казали мої товариші-студенти з млосним поглядом.

Провчившись два роки, не надто часто відвідуючи заняття, я насмілився взятися за курсову про іронію у творах Г. Гейне.(мене  тішило, як він зі слушним цинізмом  ставився до  нещасного кохання -  я готувався до власних кохань ): «Ет, молодь, молодь! -  казав мені зажурено Ді Саміс – «враз кидаєтесь на сучасних письменників…».

Я збагнув, ніби після прозріння, що курсовій під керівництвом Ді Саміса -  торба. Тоді я згадав про професора Феріо, молодшого,  який зажив слави завдяки своєму блискучому розумові й який спеціалізувався на романтизмові на його околицях.  Але старші товариші мене застерегли, що співкерівником у курсовій буде все одно Ді Саміс, тож мені не варто офіційно звертатися до Феріо, бо Ді Саміс враз дізнається й заприсягнеться ненавидіти мене довіку. Я мусив ходити манівцями, ніби це Феріо особисто мене попросив писати у нього курсову, а тоді Ді Саміс ображатиметься на нього, а не на мене. Ді Саміс ненавидів Феріо, з тої простої причини, що посприяв його посаді на кафедрі. В університеті(та мабуть і зараз так само) все відбувається не так як у нормальному світі, а навпаки: не діти ненавидять батьків,а батьки ненавидять дітей.

Я гадав, що зможу наблизитися до Феріо під час щомісячних зібрань, які Ді Саміч влаштовував у своїй  актовій залі, на які приходило чимало його колег, бо професорові вдавалося запрошувати відомих науковців.

Але зазвичай все відбувалося так: враз після зібрання розпочиналися дебати, де головну роль перебирали на себе доценти, потому всі йшли, бо промовця запрошено у ресторацію «Черепаха» -  найкращий місцевий заклад, у стилі середини дев’ятнадцятого століття, у якій офіціанти досі були вбрані у фраки. Щоб дістатися з орлиного гнізда у ресторацію треба було перейти через  велику галерею, потім перетнути майдан з багатою історією, завернути за ріг величної будівлі, а тоді ще раз перейти майдан, цього разу невеличкий. Тепер, промовець-знаменитість, йшов галереєю в оточенні ординарних професорів, за метр від яких слідом ішли позаштатні викладачі, за два метри -  асистенти, а на слушній відстані -  найсміливіші студенти. Коли діставалися майдану з багатою історією, студенти виривалися на волю,  а за рогом величної будівлі застрягали асистенти, позаштатні викладачі перетинали меншенький майдан, але відкланювалися на порозі ресторації, куди заходив лише промовець та ординарна професура.

Таким чином, професор Феріо так і не дізнавсь про моє існування. А я тим часом розчарувався у товаристві й більше не відвідував занять. Перекладав як незалежний перекладач, утім, маєш братися за те, що дають, тож я взявся перекласти у  dolce stil novo тритомник про роль, яку зіграв Фридрих Ліст у створенні Zollverein, Німецького митного союзу. Тому цілком зрозуміло, чому я тоді перестав перекладати з німецької, але вже пізно було повертатися в університет.

Біда в тім, що цього ти не розумієш: й надалі живеш з переконанням, що одного дня доздаєш всі іспити й  отримаєш свій диплом. А коли живеш, плекаючи нездійсненні сподівання, то ти вже невдаха. А коли нарешті збагнеш, то змиряєшся.

Спочатку  я почав вчителювати: знайшов місце при одному німецькому хлопчикові, котрий був надто дурний, щоб ходити до школи у Енгадіні. Пречудовий клімат, самота, у якій можна було жити, тож я протримався цілий рік, адже платили дуже незле.  Згодом мати хлопчика, якось затиснувши мене у коридорі, дала зрозуміти, що не проти поступитися(мені). У неї вип.’ячувалася щелепа й над губою були ніби висики, тому я  гречно показав їй, що я  -  іншої думки. За три дні мене звільнили, бо хлопчина, мовляв, не мав успіхів у німецькій.

Я животів, письмацькою працею. Міркував над тим, щоб писати для газет, але знайшов вакансії лише у кількох місцевих газетах, для написання критичних статей на провінційні театральні спектаклі чи на вистави мандрівного театру. Ще  встиг за копійки пописати рецензії на аванспектаклі, підглядаючи за лаштунками за балеринами, перевдягненими у морячок, ходячи за ними слідом у  кав’ярню-молочну, на вечерю з кавою латте, а якщо за душею ще яка копійка є, то ще й з яєчнею з маслом. Там у мене трапились перші сексуальні стосунки зі співачкою, в обмін на простеньку нота точку -  для газети у Салуццо, але їй і того було вдосталь.

Я не мав батьківщини, мешкав у різних містах(я приїхав у Мілан лише тому, що Сімей мене позвав), я займався коректурою щонайменше для трьох видавництв(університетських, але їх очолювали видатні редактори), для одного з них я рецензував статті для енциклопедії(я мав перевіряти дати, назви творів, тощо). Робив все те, що колись Паоло Віладжіо назвав страхітливою культурою.  Невдахи-самоучки завжди мають більший обшир знань, ніж успішні, адже щоб стати успішним -  треба вивчити щось одне, а не марнувати час на те, щоб вивчити все, тому втіха бути ерудитом залишається для невдах. Щобільше знаєш, то більше відхиляється від правильної течії твоє життя.

Кілька років свого життя я присвятив тому, що читав рукописи, які редактори(часом навіть відомі) мені давали, бо ніхто з них не хотів читати рукописи, які їм присилали. Платили п'ять тисяч  лір за рукопис, тож я цілими днями вилежувався у ліжку, читаючи, як очманілий, потім розписував відгук про обидві течки,  вихлюпуючи найкращі свої саркастичні зауваження й знищуючи незграбного письменника, у редакції всім відлягало від серця, вони писали нерозсудливому автору, що, на превеликий жаль, мусять відмовити йому, тощо. Читання рукописів, які ніколи не надрукують, може обернутися на справжню професію.

Тим часом трапилася історія з Анною, яка закінчилася тим, чим і мала закінчитись. Відтоді  я більше не міг(чи не надто завзято старався) серйозно поставитися до будь-якої жінки, бо боявся, що знов зазнаю невдачі. До сексу я  ставився як до терапії, заводячи кілька випадкових знайомств, коли не боїшся закохатися: одненька нічка й дякую, було добре вдвох, а також періодично, секс за гроші, щоб хіть не перетворювалася на одержимість(через балерин я став нечуттєвим до целюліту).

А тим часом мріяв про те, про що марять усі невдахи- написати одного дня книжку, завдяки якій я прославлюсь та забагатію. Щоб навчитися, як стати великим письменником я став навіть літературним рабом(ghost writer як кажуть у  наш час через політкоректність) у одного детективного письменника, який, у свою чергу, підписувався американським псевдонімом, щоб книжки краще продавалися, як актори у спагеті-вестернах,  італійських стрічках, де дія розгортається на Дикому Заході. Добре було працювати за двома завісами(Чужинець -  та чергове чуже ім'я).

Писати детективи для когось іншого було легко, досить  наслідувати стиль Чендлера чи  у найгіршому разі Спілейна. Але коли спробував нашкрябати щось своє, то зауважив, що, описуючи когось чи щось, писав, посилаючись на літературні твори: не вмів написати просто, що той чи той гуляли погожою та ясною дниною, а писав, що  «він ішов під небом Каналетто». Згодом я згадав, що так само писав Д’Анунціо: пишучи про те, що така собі Костанца Лендбрук мала якусь рису, він писав, що вона скидалася на створіння Томаса Лоуренса, Елену Муті, зауважуючи, що у її зовнішності було щось від молодого Моро, а Андреа Спереллі згадував, що образ подібний до портрета невідомого добродія з Галереї Боргезе. Тож, щоб прочитати якийсь роман, треба було погортати сторінки якогось історичного видання, яке продають у газетному кіоску.

Утім, якщо Д’Аннунціо був поганеньким письменником, не треба думати, що я теж маю таким стати. Аби позбавитися вади постійно цитувати, я вирішив більше не писати.

Коротше кажучи, життя моє не було блискучим. А коли стукнуло п’ятдесят, я приїхав у місто на запрошення Сімея. А чому ні? Треба ж було й це спробувати.

То як же мені зараз вчинити? Показуючи носа на вулицю, я наражаюся на небезпеку. Я мабуть почекаю тут, щонайбільше вони зараз чекають, поки я вийду з дому. А я не виходжу. На кухні є кілька пакунків з крекерами й слоїки з м’ясною консервою. Відучора лишилось ще й півпляшки віскі.  Прожити день –два вистачить. Я накрапую собі кілька крапель(згодом ще кілька крапель накрапаю, по обіді, бо якщо пити зранку  -  дурнішаєш)і  намагаюся згадати цю пригоду з самого початку, навіть не переглядаючи дискету, бо все пригадую, принаймні наразі, дуже ясно.

Страх вмерти збурює спогади.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук