Нова «публічна політика», або Нові виклики для старої

В останні роки не тільки в Україні, але й у світі виборчі кампанії часто перетворюються на шоу. Популісти і майстри «вистав» перемагають професійних політиків. Так переміг Дональд Трамп, так переміг Володимир Зеленський. Людям не цікаво бачити політичні дебати, вони хочуть шоу. Частково це наслідок залежності загальної маси населення від телебачення й Інтернету. Серйозні дискусії не в моді, а ось «стадіон так стадіон» збирає мільйони глядачів. Але одна річ вибори, а інша річ, коли такі методи стають звичкою для керівників міст, органів влади чи держави.

Після Майдану більшість органів влади в Україні, незалежно від рівня, стали раптом відкритими. Міські ради, обласні адміністрації, міністерства та навіть окремі управління і відділи зареєстрували свої сторінки в соцмережах, де почали комунікувати з людьми. З одного боку, тут нічого дивного, просто використання сучасного інструменту комунікації. А з іншого – органи влади почали забувати, що це тільки інструмент. Сторінки перетворились на майже офіційні рупори і майданчики для конфліктів, де треба отримати побільше лайків. Замість інформування з’явилися пости в соцмережах і дебати навколо них. Замість роз’яснень і обговорення – конфлікти у коментарях; замість зростання охоплення аудиторії – її звуження.

У своїй основі будь-який орган влади – це «машина рішень». Можливо, неефективних, поганих, нелогічних, але також рішень. Ці рішення ухвалюють люди, які здебільшого не мають професійної освіти і йшли туди працювати, бо «так вийшло». Щоб відповідати новим трендам, працівники реагували на ті запити, які їм писали, не вникаючи в суть. Наприклад, що таке smart city, демократія участі, урбаністика, ревіталізація, мурали та багато інших питань? ОМС та ОДА почали «щось впроваджувати». Робили не тому, що розуміли чи бачили користь, а через бажання визнання, щоб заручитися позитивними коментарями і задля великої кількості лайків. Така діяльність дедалі більше віддалялась від класичних методів планування, обговорення та реалізації. З’явилась залежність від соцмереж і думки окремих «експертів». «Фейсбук-урядуванням» можна спокійно назвати популістські рішення запровадження кількох електронних сервісів, що не вирішують проблему, але є в тренді. Органи влади для створення позитивного іміджу пішли на поводі в соціальних мереж, що замінили справжніх експертів і стратегів.

Чи важливою є нова дорога? – Так. Чи важливим є ремонт і закупівля нового обладнання в школі? – Так. І такі питання не треба обговорювати в соцмережах у форматі «робимо/не робимо». Їх однозначно потрібно робити. А зараз виходить так, що ми робимо ямковий ремонт біля кількох будинків, бо мешканці написали про це у Фейсбуку, чи закуповуємо набір функціональних меблів для одного з класів, бо батьки написали про це в найбільшій спільноті міста. Безумовно, все це треба робити, але має бути баланс і розуміння послідовності того, що робимо. Орган влади, замість вироблення стратегії і плану робіт, реагують на пости у Фейсбуку. Фактично, влада реагує не на проблему, яка виникла, а на реакцію, що пов’язана з нею. Тому першим і найпростішим способом впливу на владу стали соцмережі.

Така ж тенденція перекинулась на політику і дедалі більше проявляється в останні тижні. Для чого йти на роботу у Верховну Раду, просиджувати поза зоною знімальних камер, якщо можна зняти влог, написати пост і втішатися тисячами коментарів. Верховна Рада як ексклюзивне місце творення політики втратила свою актуальність. Мало кому цікаво дивитись виступи депутатів, міністрів чи службовців, якщо не бути в курсі справи. Куди простіше прочитати та/або поширити пафосний пост когось з них й активно обговорювати (можливо, твій коментар навіть згадають в новинах на одному з каналів). Сторінки політиків від інструменту інформування перейшли до майданчиків для політичних дискусій та обговорення. Для чого їхати на округ і зустрічатись з мешканцями, якщо можна написати про те, який я хороший, і щось запитати в людей. Чи видно роботу? – Ніби, так.

Не сприяла змінам і остання виборча кампанія. Одним з етапів кампанії Володимира Зеленського було залучити потенційних виборців до роботи команди, дати їм відчуття участі в процесі. Люди заповнювали анкети волонтерів, поширювали програму серед родичів, боролись з фейками. Це дозволило мобілізувати нового виборця, який не ходив на вибори або втратив надію, і заразом показати, що від нього теж багато залежить.

Але люди не розуміють, що в такий спосіб вони не впливають на реальне ухвалення рішення в майбутньому. Ці виборці у своїй більшості не знають про петиції, бюджет участі, консультації з громадськістю, громадські слухання тощо. Відсутність обізнаності – це не особлива риса виборця Зеленського, так є з більшістю людей. Тому партії та депутати збільшили активність у соцмережах, розуміючи, що там можна викласти перелік пунктів щодо якоїсь реформи і сказати, це ми робимо чи зробимо, отримати сотні перепостів та коментарів, тисячі лайків і на цьому – все. Для чого писати постанови, законопроекти, роз’яснення, ініціювати нові рішення, проводити адвокаційні кампанії? Для цього всього є громадські активісти та РПР. Замість формування політики ми бачимо роботу SMM-менеджерів і не завжди вдалу.

Найгірше в цій ситуації – це те, що зараз така ініціатива виходить від команди Зеленського. Перед інавгурацією вони запустили відео-петицію, яка не має жодних юридичних наслідків, але є дуже натягнутим опитуванням щодо розпуску ВР. На виході ми отримали майже 805 тис. переглядів, 98 тис. вподобань і 2,8 тис. дізлайків та 6,5 тис. коментарів. Мільйона переглядів відео не набрало, але ВР розпущена. Проте люди думають, що вони долучились до цього. Подібний механізм хочуть використати з «Референдумом про прямі переговори». Не має значення, це буде референдум чи інформаційне опитування. Головне – показати людям в найближчі 2 місяці виборчої кампанії, що їх хочуть слухати, що вони можуть впливати. І не важливо, що немає ніяких юридичних підстав чи наслідків, головне – створити видимість залученості.

Руслан Стефанчук, представник президента у Верховній Раді, розповів виданню LB.ua, що потрібно змінити систему петицій на народне вето. До цього спонукає думка, що петиції не мають реального впливу. Петиції – це інструмент, за допомогою якого громада може пропонувати реальні зміни і виносити їх на розгляд депутатів. У містах, де влада цьому не опирається, це стало ефективним елементом управління. Але якщо петиції заберуть на рівні президента, то їх не буде і на інших рівнях. А ось народне вето – це спроба показати залученість до процесу та перекласти частину відповідальності на людей. Мобілізувати через соцмережі людей для підписання чогось, про що скаже президент чи інший топ-політик, прикрасивши це красивими гаслами, дуже просто. Кілька мільйонів підписників Зеленського зможуть блокувати будь-яке невигідне для його команди рішення. А виправдання завжди буде – це ж люди так думають. Голосувати «проти» простіше, ніж «за».

Опоненти президента, замість проведення роз’яснень та роботи з виборцями про те, що у нас парламентсько-президентська республіка, насміхаються і підігрують. Позиція «подивлюсь, як він все зіпсує, і потім ви ще згадаєте, що ми були праві» – деструктивна. Фактично, всі ті, хто називає себе опозицією, показують свою політичну імпотенцію і неспроможність формувати порядок денний по-іншому. Заяви, що ми відстояли в парламенті закон про вибори, викликають сміх. Бо парламентські партії захищали свої інтереси і можливість використовувати мажоритарну систему. Замість роботи й ефективності ми отримали заяви про неконституційність указу про розпуск ВР, подання в суд для піару перед виборами і все… ніяких законодавчих дій, всі готуються до виборів.

Парламент – це місце для формування політик, уряд – їх реалізовує, а президент – контролює. У разі відсутності реальної публічної політики ми отримаємо розвал інституцій і політичну кризу. Ніхто не буде спроможний зробити хоч щось.