Олег Вітик – оксамитовий бас із Потелича
Його прізвище могло зберегтися лишень у пам‘яті літніх меломанів, на нього натрапляють музейники, передивляючися театральні афіші другої половини п‘ятдесятих років – там у графі виконавця низки центральних ролей значитиметься нині, на жаль, мало кому відоме ім’я: Олег Вітик.
А ось і він сам із фотографій тих часів – у ролі верховного жреця Рамфіса із опери “Аіда” Верді, отця Варлаама з “Бориса Годунова”, Івана Сусаніна із однойменної опери Глінки. Але виразніше – романтичний Руслан із іншої опери Глінки за тим же Пушкіним – “Руслан і Людмила”.
Тут він фактично такий, яким закарбувався в душі тогочасних завсідників нашого улюбленого Оперного театру – високий і ставний, вродливий, розпогоджений, з відкритим для всіх небезпек чолом, із причаєним блиском в погляді. Володар високого баритонового басу був на ті роки провідним актором вимогливого колективу, і численні шанувальники оперного мистецтва, зачувши, що сьогодні співатиме саме він – Олег Вітик – намагалися у будь-що потрапити до театру, щоб послухати талановитого співака.
Олег Вітик з’явився у Львові в перший повоєнний рік – із невеличкого прикордонного села Потелича, де він народився 10 травня 1927 року. Невеличкого – але ж із віковою славою: майже шість сторіч тому Потелич був містечком із Маґдебурським правом, щільно розбудованим суспільним устроєм, багатим на ремісників і купців, людей мудрих і грамотних, та й співаків також!
Пишу це, посилаючись на видану кілька десятиріч тому монографію ленінградських дослідників під тією ж назвою – “Потелич”, а в ній ви надибаєте унікальні кольорові репродукції із давньої потеличської церкви Святого Духа: на потрісканих фресках представлено міщанський хор, де кожен учасник тримає в руках ноти. Фрески несподівано оригінальні, свіжі, повні здорового народного глузду і гумору, віри в неперехідну цінність людини, незалежно від її стану, звання чи роду.
Місто предивньої величі, Неперебутні дива:
Горда міщанка з Потелича
Господу славу співа!
Нині та церква дбайливо відреставрована – проте значна частина давніх фресок втрачена назавжди…
Так от неподалік тієї церкви у садочку перед хатою часто вечорами засиджувалася родина Вітиків – а село повне особливої музики, пахощів, місячного сяйва. Всього того, що аж тішилося, коли в притихле небо злітали давні пісні. В родині співали мало не всі, а Олегові сестри мали просто унікальні голоси, мені особисто приводилося їх чути пізніше на родинних сходинах. Які з пісень збереглися в їхніх душевних скарбницях? Та хоч би така небуденна “Ой у полі билинонька”, “Летіла зозуля…”
Та перемандруємо із того повоєнного Потелича до Львова, де Олег Вітик вступає на навчання до Музичного училища. Не згадую про бідоцтво і нестатки, така доля була чи не всієї тогочасної молоді. Але ж прагнення знань, прагнення утвердитися в цьому житті стати корисним рідному народові – зауважмо, що це виношувалося і як своєрідна доктрина. Треба було зберегтися, розвинутися, не зрадити, бути гідним у подальшому житті.
Педагоги, керівники студентської самодіяльності відразу звернули увагу на оксамитний бас юнака, і він стає незмінним учасником концертів, виступає не тільки в стінах училища. Зацікавлений долею юнака досвідчений педагог Б. Шишкін сам завів Олега до консерваторії: послухайте лишень, голос направду унікальний! А співав Олег на вступних екзаменах наснажений підспудним чуттям, зболений і потужний “Степ” Якова Степового на слова Микити Чернявського.
Звісно, було й мороки, і праці за трьох – та невдовзі прийшли справжні успіхи: Олег навіть став Сталінським стипендіатом, а згодом одержав спеціальну стипендію імені патрона консерваторії Миколи Лисенка. Можна ще багато говорити про роки навчання, про довгі вечори, проведені в гостинному мешканні співачки світової слави Соломії Крушельницької, яка взяла юнака під свою опіку, про її поради, настанови, розповіді про світову велич української пісні. Відтоді у репертуарі – знаменита “Дубинушка”, складний Шубертів “Приют”, і особливо успішний – “Коваль” Станіслава Людкевича на слова Івана Франка.
Відтоді – і братання із колегами із аспірантського гуртожитку на Академічній, дружба із молодим тоді Дмитром Павличком – невдовзі співатиме пісні на його слова, зокрема написані разом із композитором О.Білашем “Колоски”, “Два кольори”, інші.
На високу сцену Львівського оперного театру Олег Вітик потрапив ще із студентської лави. Ми вже згадували чільні партії основного репертуару, де був задіяний перспективний співець.
І раптом… Зрештою, може й не зовсім раптом – але безжально й невблаганно: зчавило груди!.. Так ішло: дні коли все наче як слід – а потім невблаганна рука хапає за горло.
Мусив прощатися із найдорожчим – із сценою, ролями, славою. Надалі – довгі роки праці співаком-педагогом. Час від часу приходили ж дні, коли голос звучав на повну силу, коли міг не тільки розповісти, а й показати, в чому таємничий чар мистецтва співу.
Нас доля зводила на товариських вечорах, на родинних зустрічах. Та й на відпочинку нам якось довелося бути разом: це на острові за козацьким селом Боровицею, де Олег виспівував над притихлим Дніпром Шевченкових «Гетьманів», де переповідав щемливу легенду про Почаївську Божу Матір…
1999 рік – загострення хвороби й трагічний фінал. Попрощатися з видатним співаком на Личаківському кладовищі зібралася вся творча еліта Львова. У печальних споминах думки мимоволі формувалися строфами:
Боже, які вже тут докори –
З нами ж бо знаки Різдва:
Син твій із Львівської опери
Давній хорал доспіва.
Міст між віками прокладено,
Щоб не згубитись в путі…
Церква напахчена ладаном,
Ноти немов золоті…
Ні, цей неординарний співак не загубився в безмірі минулого. А ми зобов‘язані знайти час для щемливих спогадів, для того, щоб розшукати в радіоархівах збережені записи його голосу – бо це ж славні сторінки нашої історії, свідчення високого таланту дітей цього краю, щедрого обдарування сина преславного Потелича, наснаженого ще прадавніми співами його далеких попередників.
Ми використовуємо