Опозиція: іспити перед літніми канікулами

За місяць до настання політичних «літніх канікул» цілком можна робити певні висновки про діяльність опозиції «за звітний період» – від початку роботи нового парламенту до донецького перформансу в межах акції «Вставай, Україно!» та з’їду партії «Батьківщина».

Якщо коротко охарактеризувати цей час, то напрошується висновок: говорити доведеться не про реальну роботу опозиції, а про імітацію – і роботи, і самої опозиції. Тому що реальний коефіцієнт корисної дії такої опозиції наближається до нуля.

Зрештою, це засвідчують дані соціологічних досліджень: рейтинг жодного з лідерів опозиційних сил не перевищує рейтинг чинного президента. І це вперше в історії України на четвертому році перебування на посту глави держави президент має підтримку понад 20% виборців (для прикладу: восени 1997 року Леонід Кучма мав близько 11% підтримки, у березні 2008 року Віктор Ющенко мав близько 7%).

У 1997 році структурованої опозиції ще не було: частина суспільства ностальгувала по комуністичних часах, частина вірила у їх неповернення. У 2002 опозиція структурувалася, почала апелювати до моральності, до високих ідеалів (які пізніше трансформувалися в «ідеали Майдану»). Також у суспільстві існував міф про зміну Системи, про «доброго» Ющенка, що має прийти на зміну «поганому» Кучмі (для іншої частини України існував міф про «сильного» Януковича, який прийде на зміну «слабкому» Кучмі). У 2008 році суспільство жило передчуттям реваншу: одна частина, звинувачуючи Ющенка у опортунізмі, жадала перемоги Тимошенко – «істинного носія майданних цінностей». Інша частина, вважаючи Ющенка узурпатором, жадала перемоги Януковича – «справжнього президента, у якого вкрали перемогу». Ті, хто стояв осторонь і не бажав змагатися на стороні одних чи інших реваншистів, отримали ганебне прізвисько «противсіхи» і були піддані остракізму.

Сьогодні опозицією і суспільством не рухають жоден із наведених чинників. Немає реваншизму, немає віри у моральність одних та аморальність інших («одним миром мазані»), немає ідеалів, немає ностальгії чи відчуття тривоги. Є швидше відчуття зупинки часу та прогресу. І відчуття збайдужіння загалу: «Глянь-ка, что делает старый Мазай!» –«Ладно, любуйся, а нам не мешай».

«Зима буде довгою», – обіцяв герой п’єси Євгена Шварца. Весна української опозиції ризикує бути не просто довгою – вона може розтягнутися на невизначений час. 1816 рік увійшов у європейську історію як «рік без літа» – сніг не зійшов з полів навіть у липні. Померзли виноградники, поля не було засіяно, почалися голод і криза. 2013 рік для української опозиції може перетворитися на «рік без літа» – якщо прорахунки політичної весни не буде зроблено, то вона плавно перейде у політичну осінь, політичну зиму і т. д.

1.

Я не хочу, аби мою статтю сприйняли як злорадство чи насмішка над опозицією. Зовсім ні. Переконаний, що опозиція державі потрібна – і то сильна. Так само переконаний, що ніщо так не шкодить опозиції, як її профанація, карикатурність, нерозуміння цілей та завдань.

Які слабкі сторони опозиції я бачу сьогодні?

По-перше, недооцінка суперника. «Шапкозакидання» ніколи не доводило до добра. Опозиція декларує слабкість влади, її нетривкість, випадковість, при цьому ігноруючи абсолютно очевидні й об’єктивні речі. Недооцінка політичного суперника призводить до хибних висновків та планів, а у результаті – до поразок. Сильний суперник у разі його недооцінки починає просто гратися своїми візаві, нав’язуючи їм свої правила гри.

По-друге, невіра у власні сили. Фактично, стиль мислення української опозиції зводиться до двох принципів: «Ми – слабкі, але влада ще слабша» і «Не треба надмірної активності – ця влада впаде сама, народ її довго терпіти не буде. І тут ми – оп-ля! – З кущів, усі в білому!». Комплекс Ємелі, який лежав на печі і мріяв, що все за нього зробить щука, та ще й з цією ж піччю привезе у царський палац та посадить на трон, – дуже живучий і характеризує нашу опозицію. Звідси ж – від невіри у власні сили – поява чинника Петра Порошенка як можливого кандидата у мери столиці (тут невіру у власні сили помножено на бажання банально заробити). Як то кажуть, після третього бокалу у рибному ресторані захотілося не тільки рибку з’їсти… Звідси ж і постійний рух опозиційних лідерів по «Бермудському трикутнику»: із кабінету на Банковій – у кабінет на Командарма Каменєва, із кабінету на Камандарма Каменєва – у кабінет на Грушевського. Час до часу з дружніми візитами до «ненависного» віце-господаря вулиці Різницької. Як сказав один із регіоналів, «вся опозиція тусує на Банковій, іноді ніяковіючи при зустрічах одні з одними».

По-третє, надмірна надія на бренд.У жовтні 2012 року опозиційний бренд спрацював. Лише тому, що у бюлетенях не було графи «проти всіх». А іншої опозиції просто не було. Протестно налаштовані громадяни голосували за принципом «обрати кращих із гірших» – аби лише не партію влади. Хоча вже тоді опозиціонерів попереджали: вони отримали серйозний аванс, який потрібно відпрацювати. Насправді ж вони оцінили свій результат як перемогу та всенародну підтримку. І програли.

По-четверте, відсутність стратегічного бачення і – як наслідок – непослідовність та хаотичність дій.Жоден лідер опозиції досі не намалював Україну, яку би він хотів бачити: не назвав своїх першочергових кроків, не окреслив потрібних перетворень, не задав контурів нової політичної системи. Є розуміння того, ЯК взяти владу, але немає розуміння, ДЛЯ ЧОГО. Хоча влада сама по собі не може бути самоціллю – лише інструментом. Звідси ж – і непослідовність у діях та заявах: не розуміючи стратегії, неможливо правильно сформулювати тактичні завдання. Сьогодні блокуємо трибуну! Для чого? Навіщо? Які критерії успіху чи неуспіху акції? Яким є суспільний резонанс та коефіцієнт корисної дії? Що виграє суспільство і що програє від цього блокування? Кому вигідно? Сьогодні розблоковуємо трибуну! Чому саме сьогодні? Що виграли? За що боролися? Що отримали? У результаті виникає відчуття безпорадності.

По-п’яте, окозамилювання. Мегаломанія та гігантоманія вже давно стали очевидними вадами опозиції. Є такий вислів: ставати на котурни, тобто намагатися здаватися більш визначними, більш значущими, переоцінювати свої можливості і свій вплив. У давньогрецькому театрі котурнами називали спеціальні ходулі, на яких ходили актори, що грали роль богів. «Наш справжній рейтинг удвічі перевищує президентський, просто  всі соціологи – продажні». Такі заяви неодноразово лунали з вуст Сергія Соболєва та інших опозиційних політиків. «На мітинг зібралися 10 тисяч прихильників опозиції». Насправді ж лише три тисячі. «На Софійському майдані – 50 тисяч громадян». Насправді лише сім тисяч. Навіщо ця клоунада? Навіщо видавати бажане за дійсне? Чи те, що на мітинг вийшло менше людей, ніж планувалося, може бути критерієм успіху чи неуспіху? Для взяття Бастилії 1789 року вистачило 700 осіб. У 1864 році 10 мільйонів тайпінів не змогли подолати спротив набагато менших імператорських військ. Все відносно.

По-шосте, неможливість вирватися за рамки Системи. Лідери опозиції не мислять себе як руйнівники Системи, яка протягом останніх 20 років зберігається сталою. Вони вважають себе просто кращими менеджерами у межах цієї Системи. Саме тому дискурс ведеться без намагання відсторонено поглянути на проблеми суспільства – переважно мова йде про модернізацію та облагороджування нинішньої Системи. Саме тому більшість опозиціонерів сьогодні нагадують «демократичну платформу у КПРС» зразка 1989–1990 років – з їх «соціалізмом з людським обличчям» та вірою в можливість ремонту фасадів. Тарас Стецьків, Юрій Луценко чи Володимир Філенко, які говорять про «третю республіку» чи «перезаснування держави», сприймаються як єретики і у передвиборчі списки опозиційних партій не включаються.  

По-сьоме, акцентування уваги на другорядних речах. Постійна апеляція до Межигір’я та «золотих унітазів», «вишок Бойка» та «каштанів Попова» розсіює увагу. Споживач інформації рано чи пізно, наобурювавшись досхочу «Хюндаями Колеснікова», запитає: «А де вихід? Що пропонуєте ви? Викорчувати каштани? Віддати вишки виробникам? Здати потяги на металобрухт? Де конструктивна програма? Більше того – комплексна програма? Давайте говорити про концептуальні речі, а не про епізоди». Обивателю абсолютно все одно, кому належить Межигір’я – обивателю воно не дістанеться. Описи межигірської розкоші у стилі Гаруна аль-Рашида спершу впливає на психіку, а потім неодмінно приводить до запитання: «А хто у цьому будинку буде жити після Януковича? Яценюк чи Кличко? І що мені особисто з цього? У мене в кишені додасться гривень від того, що Януковича виселять з Межигір’я?» У свідомості обивателя Яценюком чи Соболєвим, які натхненно говорять про Межигір’я, рухає не прагнення до справедливості, а банальна заздрість. Амфібіозна асфіксія, висловлюючись науковим терміном. Простіше – жаба душить. Звідси ж – невміння відчувати порядок денний та задавати фарватер. Той, хто чіпляється за дрібниці, приречений рухатися у чужому фарватері – йому будуть постійно підкидати нові й нові дрібниці для розсіювання уваги.

По-восьме, вождізм і взаємна недовіра. Битва 1223 року на річці Калці нічому наших політиків не навчила. Вони виявилися нездатними до командних ігор і до вироблення спільних рішень. Єдність опозиції сьогодні більше ніж показна. Амбіції лідерів більше ніж очевидні. Заяви про спільність ідеалів – більш ніж блеф. Яценюк не довіряє Кличкові й одночасно Турчинову. Кличко не довіряє Яценюкові та Тягнибокові. Тягнибок не довіряє обом. Кожен небезпідставно підозрює своїх колег по опозиційному табору у таємних перемовинах із регіоналами. Поговоріть із нашими опозиціонерами тет-а-тет, і ви почуєте, що а) Кличко – проект Фірташа і Льовочкіна; б) Яценюк  засланий козачок чи то Ахметова, чи то Арбузова; в) Тягнибок і кроку не ступає без благословення Клюєва чи Захарченка і т.д., і т.п. Конспірологічні теорії заповнили опозиційне середовище. Так буває, коли утворюється вакуум внаслідок відсутності смислів.

По-дев’яте, схильність до перформансів. Більше того – підміна ними реальної політики. Складовими перформансу є патетика і провокація. У політичному вимірі патетика переростає у популізм, провокація – в політичну провокацію. Ірина Фаріон говорить красиво. А суть? Сергій Соболєв говорить велеречиво. А зміст? Зміст відходить на другий план. Форма – все, зміст – нічого. Інтелектуальні, віртуальні та вуличні провокації, провокативні заяви тощо стали змістом діяльності опозиції. «Ваша платформа? За що ви виступаєте?» – «Розумієте, 18 травня було побито журналістку Сніцарчук… А у Василькові вкрали 200 бюлетенів… А у Януковича золотий унітаз… І тільки ми – українські націоналісти – не допустимо гей-парад у Києві!» – «Це все добре, але… Ваша стратегія?» – «Ми вважаємо, що влада ігнорує необхідність персонального голосування, не випускає Юлію Тимошенко з ув’язнення, заплющує очі на те, що мер Одеси Костусєв під час урагану перебував у нічному клубі, а столичний градоначальник Попов під час снігопаду був у Відні, саме тому така влада має піти»… Це – серйозна заявка на серйозні дії?

По-десяте, категоричність суджень, несприйняття критики. Опозиціонери різко негативно сприймають критику. Вони, у їхньому уявленні, мають перебувати поза критикою. Вони вистраждали право на перебування поза критикою, бо їх лідер Тимошенко сидить у в’язниці, а екс-міністри живуть у екзилі. Критика опозиції обов’язково сприймається як робота на користь влади. 1. Опозиція завжди права. 2. Якщо опозиція не права, то читай пункт перший. Додамо ще й третій пункт: опонент апріорі неправий, якщо він не належить до опозиції. Пункт четвертий: для того, щоби позиція опонента була визнана правильною, він повинен перейти в опозицію. Приклад – Олександра Володимирівна Кужель.

Зауважте: я не вважаю проблемою для опозиції її ідеологічну різнорідність – те, що закидають більшість експертів. Історія знала чимало прикладів ситуативного об’єднання політиків з різними ідеологічними засадами. Але їх об’єднувало щось більше, ніж просто бажання взяти владу – їх об’єднувало спільне бачення майбутнього. Тоді тактичні розходження відступали на задній план. Сьогодні в опозиції немає не просто спільного бачення майбутнього – вони не бачать майбутнє навіть поодинці. Зазираючи за горизонт, бачать лише цифри «2015» і розуміють, що це – їх шанс, лотерейний квиток, можливість якщо не урвати куш, то вигідно продатися, зігравши у договірному матчі з владою.

2.

Акції «Вставай, Україно!», ініційовані опозицією, мали на меті, з одного боку, провести інвентаризацію опозиційних ресурсів, а з іншого – показати дієвість та можливості опозиції. Арсеній Яценюк розпочав свою президентську кампанію – зокрема мав утвердитися у народній свідомості як самодостатня постать, а не виконувач обов’язків Тимошенко. Поява на мітингах разом із Олегом Тягнибоком мала для Яценюка подвійне значення: він легітимізувався у очах громад Західної України (досі ставлення до Арсенія Петровича у цьому регіоні було обережним) та доводив, що із графою «національність» у нього все гаразд (чи став би Тягнибок стояти на одній трибуні з «жидвою»?). Олег Тягнибок теж мав подвійну мету: він продемонстрував яскраву засвітку у «вищій політичній лізі» – поруч із досвідченим політиком-важковаговиком, явно при цьому не поступаючись своєму партнеру в амбітних планах, а також виразно показував: поява поруч із Яценюком – це розвінчування міфу про антисемітизм Тягнибока та «Свободи».

Кличко, який брав участь в акціях вибірково, Яценюкові й Тягнибокові був не настільки потрібним, аби кинути на його залучення всі сили. Опозиція сама зробила все для того, аби звернути увагу на відсутність Кличка на акціях, його непослідовність, ідіотичність акцій з блокування трибуни у парламенті та рекламування німецького пива у день голосування з питання відставки уряду. Кличко сьогодні для Яценюка і Тягнибока – небезпечний партнер, хоча би виходячи з того, що його персональний рейтинг перевищує сумарний рейтинг Арсенія Петровича та Олега Ярославовича.

Тягнибок до подібних речей ставиться доволі стримано – рейтинг є справою наживною. Він нікуди не спішить. Він спокійно спуститься з гори і візьме все стадо. Його політична сила за останніх п’ять років в електоральному вимірі зросла у 12 разів (!) Найбільш стрімкий ріст партійних показників за часи незалежності. Він пам’ятає, як ішла до успіху Тимошенко – поступово, вичікуючи у тіні інших, більш гарячих і нетерплячих (Лазаренка, Ющенка тощо). Він розуміє обмеженість своїх ресурсів (за його плечима немає великих грошових мішків типу Мартиненка, а інтелектуальний ресурс «Свободи» далеко не найкращий). Тому Тягнибок просто вичікує. На його користь працюватиме не максимум здобутків, а мінімум дурниць, які здатні наробити опозиціонери.

Яценюк же нервує. Він звик до легких перемог у минулому – переважно в апаратних іграх. Його вели за руку по високих кабінетах і давали можливість посидіти у тому чи іншому кріслі. Головним плюсом Яценюка були не надзвичайна здібність чи таланти. В очах багатьох він був вундеркіндом – молодим політиком, який стрімко і нізвідки злетів на найвищі висоти у структурі державного управління. За кадром залишалося чимало моментів. Залишалася нерозкритою роль окремих представників колись одіозної СДПУ(о) у просуванні молодого чернівецького яппі на політичні посади. Залишалися за кадром відсутність будь-яких конкретних здобутків на посадах, які займав Арсеній Петрович. Все це списувалося – Яценюк був вундеркіндом. Але кожен вундеркінд цікавий до пори – до часу. Рано чи пізно він стає дорослим. І від нього вимагають дорослих вчинків і конкретних результатів. Легкі перемоги закінчилися.

Сьогодні багатоходівка, яку для себе накреслив Яценюк (лідерство в «Батьківщині» – лідерство в опозиції – перемога на виборах), почала давати збої. Стара гвардія Тимошенко вирішила дати бій Яценюку – він отримав пропозицію почистити лави від потенційних «тушок» (в числі цих потенційних перебіжчиків опинилися фінансисти та друзі Яценюка). Яценюкові досі згадують історію батька та сина Табалових і депутата Немілостівого, що потрапили у списки завдяки політичній неперебірливості Арсенія Петровича. У «Батьківщині» чимало тих, хто відверто не розуміє необхідності висунення в мери Києва Петра Порошенка (це висунення активно лобіює Яценюк) – і саме тому з’являється особлива позиція Юрія Одарченка, з’являється ідея висунення в мери Миколи Томенка тощо. 18 травня планувалося об’єднання партій «Фронт змін» та «Батьківщина». Яценюк і його соратники мали отримати членські квитки «Батьківщини». Не сталося. Цю подію перенесли на червень. А у червні з’їзд партії, на якому було задекларовано єдність, все-таки залишив чимало відкритих запитань. Більше того: з’явилися внутрішньопартійні дисиденти, які готові дати бій Яценюкові.

Яценюк опинився у ролі Сталіна епохи непу: зліва – «троцькістсько-зинов’євська» група Одарченка і Томенка, справа – «бухарінець» Гриценко. Як сказав би Тичина, «і кожне виступає як своє. Своє ж в нас революція убила».

Для того, щоби продемонструвати лідерські риси та відкинути будь-які звинувачення у співпраці з владою, Яценюк робить кілька кроків. По-перше, гучну заяву про те, що справжнім організатором провокацій 18 травня є секретар Ради національної безпеки і оборони Андрій Клюєв (хоча з таким же успіхом і з такою ж доказовою базою у провокаціях можна було звинуватити Павла Лазаренка, лідера іракських шиїтів Моктади ас-Садра чи Далай-Ламу). По-друге, Яценюк вирішує провести ще одну акцію в межах «Вставай, Україно!». Так би мовити, на біс, поза обов’язковою програмою – причому у Донецьку. Акція вийшла не надто ефектною та ефективною. Її просто не помітили – вона не стала сенсацією. Донецькі не стали повторювати помилку 2003 року, коли влаштована ними «холодна» зустріч Віктора Ющенка обернулася для нього ростом рейтингів, а для країни – початком розколу. Яценюк не досяг бажаного результату, не справив враження…

3.

Між тим весна показала, що влада винесла уроки з виборчої кампанії 2012 року. І навчилася перемагати навіть у ситуації, коли опозиція об’єднувалася й висувала спільного кандидата. 3 лютого на Буковині відбувалися довибори в Чернівецьку обласну раду. Кандидати від опозиції, підтримані всіма опозиційними силами, програли. В одному окрузі – представникові Партії регіонів, у іншому – незалежному громадському діячеві. Та ж ситуація відбувається на виборах мера Новодністровська Чернівецької області 2 червня: перемагає висуванець Партії регіонів, причому виграє у представника опозиції з приголомшливим рахунком.

Чернівецька область – це «вотчина» Яценюка. Програш на Буковині для нього особливо дошкульний. Головний висновок, який він мав зробити у цій ситуації: «бренд» не працює. Для перемоги потрібно не просто мати опозиційний прапор та опозиційні гасла. Потрібно працювати над кадровим потенціалом. Відома сентенція про те, що на виборах може перемогти навіть Міккі-Маус, якщо його підтримає «Батьківщина», не працює.

А між тим у лавах опозиції – серйозний кадровий голод. Якщо завтра опозиція візьме владу в руки, вона зіштовхнеться з головною проблемою, з якою зіштовхнувся свого часу Віктор Ющенко – відсутністю достатньої кількості фахових управлінців. Опозиція не працює над кадровим потенціалом, не готує заміни для нинішніх чиновників – яких потрібно (ні багато, ні мало) близько 60 тисяч!

Про вибори у Василькові, Алчевську, Ялті я не кажу: не чинник фальсифікацій, а саме чинник відсутності сильних кандидатів від опозиції лежить в основі програшу кандидатів-опозиціонерів. 2 червня представники опозиції стали мерами у 6 містах зі 117 населених пунктів, де відбувалися довибори у місцеві органи влади. Регіонали перемогли у 111. Симптоматично?

Конституційний суд зробив справжній подарунок опозиції, прийнявши відоме рішення про синхронність виборчих кампаній. Опозиція тепер може знову говорити про «злочинну владу», яка не дає проводити вибори у Києві. Якби ж вибори все-таки відбулися, то опозиції довелося б продемонструвати: а) відсутність єдності (Віталій Кличко навряд чи погодиться на підтримку Петра Порошенка; частина київських партійців із лав «Батьківщини» – не виключено – можуть висунути у піку Порошенку свого висуванця; Юлія Тимошенко, очевидно, теж навряд чи дасть «благословення» Порошенку); б) відсутність власної кандидатури, здатної вигравати вибори; в) схильність до «покликання варягів» – у даній ситуації Порошенка.

Перемога Порошенка, підтримуваного опозицією, могла би стати черговим ударом по опозиції, оскільки у Петра Олексійовича було би два виходи з ситуації: або погодитися на роль мера без повноважень – без власної більшості у Київраді (та ще й з сумнівною легітимністю), з Галиною Герегою в ролі секретаря ради, з Олександром Поповим у ролі глави адміністрації; або ж погодитися на правила гри, які диктуватиме влада, і розірвати попередні домовленості з опозицією. Ви не помічали, що Петро Олексійович Порошенко подібний рисами обличчя до імператриці Анни Іоаннівни? Якби вона не померла бездітною, я би міг запідозрити їхній генетичний зв’язок. Так от: Анна Іоаннівна 1730 року саме так і вчинила – підписала угоду, сходячи на престол, а коли добилася свого, то угоду урочисто розірвала.

У цих умовах опозиція починає говорити про президентські вибори, змагаючись у тому, хто з трьох лідерів зможе вийти у другий тур. 18 травня не було сказано нічого про можливого єдиного кандидата від опозиції. І не дивно: його просто немає. Сьогодні йде боротьба за роль спаринг-партнера Януковича у другому турі президентських виборів, що відбудеться 19 квітня 2015 року. Готуючи маніфест, зачитаний на Софійській площі, опозиція навіть не припустила думки про те, що Янукович – теоретично – у другий тур не вийде. Або що кандидат від об’єднаної опозиції здобуде перемогу вже у першому турі.

Знову відсутність віри у власні сили? Чи програмування на поразку?

4.

Ще два чинники впливають на політику опозиції. Ім’я одного – Юрій Луценко. Ім’я другого – Юлія Тимошенко. Ще вчора ці політики сприймалися як дві ланки одного ланцюга. Сьогодні стає очевидним, що Тимошенко і Луценко – антиподи.

Луценко, вийшовши з в’язниці, вирішив стати над процесом і не ангажується в політичне життя, розуміючи, що у цій відстороненості – запорука його збереження для політики дня завтрашнього. Він намагається зайняти нішу морального авторитета опозиційного табору і одночасно центру притягання для всіх «ідеалістів Майдану», які програли у підкилимних іграх яценюківським «прагматикам». За час, який минув після виборів 2010 року, колишні соратники Луценка опинилися у різних таборах. Давид Жванія (через дружбу з яким Луценка свого часу прозвали «Зіркою Давида») доволі успішно лобіює призначення у виконавчій вертикалі, має впливи на деякі сектори економіки і взагалі демонструє симбіоз із чинною владою. Віктор Шемчук зайняв пост губернатора Львівської області. Кирило Куликов – один із впливових політиків у партії УДАР (через Куликова відбувається постійний контакт Луценка з Віталієм Кличко). Тарас Стецьків та Володимир Філенко шукають себе у громадській площині. Олесь Доній доволі активно демонструє «опозицію до опозиції», спростовуючи гегелівську тезу про те, що «заперечення заперечення є ствердженням».

Тимошенко не може собі дозволити таку відстороненість. Вона мусить бути у центрі, а не над процесом. Вона повинна задавати тон, а не давати оцінку подіям. Вона повинна постійно доводити власне лідерство, інакше ризикує опинитися у ролі Короля Ліра, вигнаного власними доньками. Чи якоїсь химерної казки, у якій Зайчик виганяє Лисичку з її хатки (хоча у казках зазвичай буває навпаки). Вона не може допустити, щоби її політичні соратники не перетворили її з символу опозиції на символ старої епохи, відмовляючи у праві на участь в актуальному політичному житті. Вона не хоче бути символом. Не хоче перетворюватися на Левка Лук’яненка чи Дмитра Павличка, яких шанують, але максимум реального впливу яких обмежується участю в церемоніях та урочистих академіях. Саме тому Тимошенко бореться за місце в реальній політиці.

Показовими стали оцінки обома політиками акції 18 травня. Юрій Луценко піддав гострій критиці рішення опозиційних сил про відмову висунути спільного кандидата у першому турі президентських виборів. Через два дні після заяви Луценка Юлія Тимошенко заявляє дещо протилежне – про недоцільність висунення спільного кандидата (на її думку, перший тур виборів має стати своєрідними праймеріз серед опозиційних кандидатів).

Юрій Луценко – прихильник нарощування протестних настроїв, але вважає, що масам потрібно дати нову програму, ідею, стратегію. Тимошенко розкритикувала акції «Вставай, Україно!», ініціатором яких був особисто Яценюк, і вважає, що ці акції не дадуть бажаного ефекту, а лише нівелюватимуть ресурсну базу опозиції перед виборами (це можна зрозуміти: мітинг, на якому не виступає Тимошенко, – шкідливий апріорі).

Луценко не шкодує висловів для того, аби таврувати владу. Тимошенко закликає відмовитися від агресії та образ на адресу політичних опонентів. Тобто, на її думку, потрібно відмовитися від гасел типу «Банду геть!», «Зека на нари!», «Спасибо жителям Донбасса…» тощо. Уявіть собі реакцію Луценка, у якого весь лексикон побудований на цих фразах!

До речі, Тимошенко, написавши з-за ґрат свого останнього листа, датованого 27 травня, фактично підтримала тих, хто у партії виступає проти Яценюка та його «молодої команди». Весь лист – це або полеміка з невидимим опонентом, у якому впізнається Яценюк, або ж акцентування уваги на помилкових кроках опозиції, які ініціював Яценюк. Арсеній Петрович не називається – але він відчувається. Лист за політичною вагою, значенням та емоційним навантаженням наближається до «Листа до з’їзду», який Ленін написав у грудні 1922 року, давши у ньому характеристику поточного моменту та окремих діячів партії.

Не дивно, що 18 травня Яценюк не озвучував категоричну вимогу щодо звільнення Тимошенко, фактично зняв з порядку денного питання прив’язки Асоціації з ЄС до звільнення Тимошенко, а також вирішив захопити керівництво в партії, яка належить Тимошенко (по суті, рейдерським методом – розмивши її пакет акцій внаслідок своєрідної додаткової емісії). Це не могло не залишитися непоміченим і не покараним.

Тим більше, що до Тимошенко дійшла інформація про те, що головною умовою висунення спільного кандидата на президентських виборах може стати виключно попередня домовленість з приводу розподілу посад у майбутній владі. Тимошенко й сама проходила у червні-липні 2004 року через подібну практику, внаслідок якої її підтримка кандидатури Ющенка стала можливою лише після згоди останнього надати їй уразі перемоги пост прем’єр-міністра. Тимошенко розуміє, що варіант домовленостей «Кличко – президент, Яценюк – прем’єр, Тягнибок – спікер» виключає з процесу її особисто.

Більше того: жоден із кандидатів не зробив такої бажаної для Тимошенко заяви про те, що він іде на вибори з однією метою – першим своїм указом реабілітувати Юлію Володимирівну, а другим – скласти свої повноваження й оголосити дострокові президентські вибори, у яких Тимошенко могла би взяти участь. Також жоден із кандидатів не зробив заяви про те, що він призначить Тимошенко (у разі своєї перемоги) прем’єр-міністром. Ніхто взагалі не може окреслити політичне майбутнє Тимошенко. Один Віталій Кличко на якомусь ток-шоу на запитання про те, яким буде майбутнє Тимошенко, відповів більш ніж загально: «Достойне!».

«Так не дістанься ж ти нікому!» – Заявляє Тимошенко, маючи на увазі президентське крісло. І вже її команда всередині «Батьківщини» дає бій групі Яценюка, а водночас кидає виклик світові, заявляючи про неприпустимість підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС доти, доки не вирішиться питання Тимошенко. Це тоді, коли і Єврокомісія, і Штефан Фюле, і навіть низка осіб у найближчому оточенні Анґели Меркель (не консерватори з виразними симпатіями до Росії типу Ельмара Брока, а проамериканські ліберали типу Карла-Ґеорґа Вельманна) вирішили, що випадку перемоги Віктора Януковича вона залишається в опозиції. У випадку перемоги Кличка, Яценюка чи Тягнибока вона… залишається в опозиції! прив’язувати питання Асоціації виключно до справи Тимошенко – недоцільно.

Це явно б’є по позиціях Яценюка у Європі – тепер він буде змушений пояснювати раптову зміну позиції партії (раніше, у листопаді минулого року, члени «Батьківщини» відмежувалися від подібної позиції Григорія Немирі і Бориса Тарасюка). До того ж раніше і сама Тимошенко заявляла про неприпустимість постановки питання про Асоціацію у прив’язці до її справи.

Стає очевидним, що після 2015 року для Тимошенко вимальовуються два сценарії. У випадку перемоги Віктора Януковича вона залишається в опозиції. У випадку перемоги Кличка, Яценюка чи Тягнибока вона… залишається в опозиції!

Але – як казав герой відомого анекдоту – є нюанс: Тимошенко може бути впливовим політиком лише за умови перемоги на виборах Віктора Януковича. У цьому випадку вона буде антитезою і противагою щодо Януковича. У протилежному випадку Тимошенко на тлі менш заплямованих представників нового політичного покоління – тих, хто не несе відповідальність за період первісного накопичення капіталу в Україні – буде виглядати таким собі політичним привітом із лихих 90-х. Пам’ятаєте покійну Славу Стецько в стінах українського парламенту? До неї ставилися з повагою, з пошаною – навіть політичні опоненти. Але навіть політичні соратники по націонал-демократичному табору не кликали її «пиляти бюджет» і «дерибанити кошти». Чи готова Юлія Тимошенко до ролі новітньої Слави Стецько?

5.

Такою є ситуація у лавах української опозиції. Вона до болю нагадує події 2003 року. Але зараз немає постаті, яка би стала уособленням надій та прагнень, живою легендою, Месією. Немає того, хто скаже: «Хто любить мене – за мною!». Бо народ у масі своїй не любить. Не вірить. Не піде. Не встане. Кожен згадує Помаранчеву революцію і боїться обпектися вдруге. Після того, як єврейський проповідник Саббтай Цві виявився лжемесією, його численні послідовники настільки були розчаровані, що тільки через 300 років погодилися визнати нових лідерів і довіритися їм. Ющенко до деякої міри став українським Саббтаєм Цві.

Опозиція у цих умовах тихо імітує опозиційну діяльність і вдає, що готується до президентських виборів, хоча реально більше піклується про план Б на випадок поразки 2015 року: Євген Кирилович Марчук у 1999-му теж із полум’яного опозиціонера перетворився на одного зі стовпів влади. Чому б не зіграти в аналогічну гру? І це додає нових кольорів боротьбі всередині опозиції: боротьба насправді йде не лише за крісло президента, не лише за перерозподіл ролей у майбутній системі влади. Боротьба йде за те, щоби не «лоханутися» у разі виграшу Януковича. Питання стоїть таким чином: або повна перемога, або третє місце. Не дай Боже – друге. Другі, як правило, йдуть під роздачу…

Другого місця, здається, не боїться лише Тягнибок. Так само, як виходу Тягнибока у другий тур не боїться влада. Тягнибока вже позиціонують як фашиста, що не відповідає дійсності. Насправді те, що демонструє Тягнибок, – не фашизм. Це – бонапартизм, популістський рух в інтересах великого і середнього капіталу в умовах нестійкої соціальної рівноваги в суспільстві. Це – симулякр революційності та радикалізму, ширма. Троцький писав, що «під бонапартизмом ми розуміємо такий режим, коли економічно панівний клас, здатний до демократичних методів правління, змушений в інтересах збереження своєї власності терпіти над собою безконтрольне командування військово-поліцейського апарату, увінчаного «спасителем». Схоже становище створюється в періоди особливого загострення класових суперечностей: бонапартизм має за мету втримати їх від вибуху».

Сьогодні Тягнибок – більш переконливий гравець, з більшою щирістю і впевненістю в очах і промовах, ніж його колеги по опозиційному табору. Олігархи вважають, що кожен із них може втримати цього джина у пляшці, може керувати енергією націоналістів і використовувати її у власних цілях. Тягнибока штучно роблять «рятівником Вітчизни» в очах інтелігентів та націонал-демократів. Реально його готують у спаринг-партнери Януковича – аби не допустити інших, сильніших кандидатів. Зрештою, Кличко добре знає, як ці трюки провертають у боксі. Але Тягнибок – на відміну від своїх колег по опозиції – навряд чи буде витримувати всі правила гри. Зокрема всередині опозиційної трійки.

Наполеон теж починав із тріумвірату, а потім позбувся і Лебрена, і Камбасереса, яких сьогодні вже ніхто не пам’ятає.

6.

Весняні іспити опозиція склала на п’ять. За дванадцятибальною системою.