Пам’ять і пам’ятники

Скоро настане 100-річчя ЗУНР, і ми почуємо багато цікавого про єдність, консолідацію, про уроки минулого. Почуємо ми це на відкритті двох скульптур, між якими 400 метрів відстані і які самі по собі могли б стати комплексним пам’ятником «українській єдності». На вулиці, яка з’єднує два монументи, присвячені ЗУНР, варто було б для повноти картини розмістити кілька грабель, вмонтованих у бруківку. Але то таке.

Нова реальність, яку феєрично пророкував Ігор Васюник ще під час кампанії «Два Львова», таки настала. Тому міська влада будує свій пам’ятник, а обласна – свій. До такого йшло вже давно. Скажімо, під час обговорення ідеї меморіалу Небесній сотні паралельно просувалися не тільки дві концепції від міста й області, але й два різні місця спорудження. Щоправда, обласна рада тоді обмежилася висловленням свого праведного гніву і закликом до влади міста «достойно організувати» і «забезпечити».

Відносини міста й області, до остаточного виходу у дві паралельні реальності, можна описати як «застосування вилки патріота» стосовно опонента. Таке собі модернізоване і завуальоване «хто не скаче, той москаль». Коли одні закликали інших зробити щось для народу, бо як не зробить – то не патріот. Чого варті лише перипетії з пам’ятником Шептицькому чи з Шевченківським гаєм. У сухому залишку замість адекватного вшанування мали купу скандалів, включно з «ЛГБТ-активістами в стінах УКУ» і перший у Львові випадок, коли права на щось (у цьому разі – на землю) обґрунтовувалися документами міжвоєнної Польщі. Тобто самі собі підклали міну сповільненої дії, бо якщо українським монахам можна претендувати на гектари в Гаю, бо були документи 30-х років, то чого тоді мовчати полякам, які, бажаючи, можуть пред’явити гору таких паперів на половину Львова?

Але зараз не про це. У листопаді буде багато патріотизму і… багато провокацій. Якщо з меморіалами ще можна якось дати собі раду, посилити охорону того ж «Цвинтаря орлят», то як убезпечити себе від доморощених патріотів? Ще й напередодні виборів.

Адже листопад у Львові – це не тільки про українців і визвольні змагання. Це і про поляків, і про оборону Львова. Щорічна акція «Світло пам’яті», під час якої польські волонтери відвідують могили польських вояків, припадає якраз на 1 листопада, коли католики латинського обряду згадують померлих. У Львові, відповідно, будуть з одного боку – пам’ятники і промови, з іншого – запалені лампадки на цвинтарях.

Якщо порівнювати з міжвоєнним періодом, то українці з поляками ніби помінялися місцями. Українці тоді згадували полеглих, молилися, впорядковували могили. Поляки будували пафосні монументи. Як це вплинуло на українсько-польські відносини і чим закінчилося, ми знаємо. Але висновків, звичайно, не робимо. Адже зараз наш час! І тут знову ж таки проситься аналогія з міжвоєнною Польщею, яка не втрималася від того, щоби при нагоді не урвати собі шматочок Чехословаччини (очевидно, Україні до такого далеко, але йдеться про настрій, а не реальні дії). Представник цинічного й аморального, як прийнято казати, Заходу сер Вінстон Черчилль тоді писав про поляків: «У 1919 році ми бачимо народ, що завдяки перемозі західних союзників відновив після багатьох поколінь розколу і прислужництва незалежну Республіку… В 1938 році через настільки незначне питання як Тешин поляки порвали зі всіма своїми друзями у Франції, в Британії та в Сполучених Штатах… і яких вони скоро потребуватимуть так болісно». Це варто пам’ятати, якби хтось говорив, що нас, українців, ніхто не помічає, і головне – показати свою силу.

Якщо зливу ура-патріотизму не відвернути, то варто принаймні приготуватися. Треба розуміти, що ті, хто закликатиме «дати гідну відсіч» полякам, переважно самі мають «карту поляка» або нерухомість у Польщі, оформлену на родичів. Що «новини» від наших «провідників» негайно підхоплять не лише всі російські медіа, а й солідні західні видання. Що повторення мантри про гайдамаків, єзуїтів та окатоличення не сильно відрізняється від роботи на каналі Медведчука, тому що це пропагування цінностей «русского мира». Якщо хтось скаже, що «всі поляки однакові», треба сприймати його як істоту з-під кордону, яка живе з кордону, їсть з кордону і гидить на кордоні. Навіть якщо він пристойно вдягнений і на дорогій машині, треба бачити в ньому «бляхаря» в спортивному костюмі, який везе горілку і цигарки. Бо всі українці – однакові.

І наостанок. 11 листопада не забудьте увімкнути супер-патріотичне радіо «Незалежність». Минулого року, наприклад, «Польське радіо» на хвилях «Незалежності» підготувало цілу святкову передачу для поляків, що живуть в нашому регіоні. Можна було почути, що маленькі поляки готові воювати, як «орлята за Львів сто років тому», що вони відчувають свій обов’язок перед батьківщиною і далі в тому ж дусі. Музика теж не підвела: патріотичні хорові співи чергувалися з важким «ой-корном» для білих поляків-католиків. І нічого, пережили. Видно, команди не було тоді Україну захищати, або «патріоти» просто не знають інших іноземних мов, крім російської.