Пам'яті Майдану. Записки контрреволюціонера

Лесь Подерв'янський років сім тому сказав: «Якщо архітектура – це застигла музика, то Майдан Незалежності – це застигла музика Поплавського».

Хочеться продовжити: «Якщо політика – це мистецтво компромісів, то Майдан став мистецтвом компромісів нашого народу з самим собою».

П’ять років тому я відчув на собі, що значить, коли навіть друзі відвертаються від тебе. Суспільство було охоплене неймовірною ейфорією, пов'язаною зі сподіваннями на те, що настає оновлення, свобода, ми робимо якісний прорив у Європу. Я сидів в офісі на вулиці Гончара, 24. Моя секретарка і мій водій були прибічниками Майдану – я не заважав їм насолоджуватися духом революційної стихії. Мої друзі – які залишалися друзями – жартома приносили мені апельсини. Часом із Майдану у мій офіс приходили знайомі – помитися, прийняти душ. Інші знайомі – переважно вихідці з Донецька, у сусідній кімнаті розробляли план активної протидії революції. Контрреволюція і революція змішалися у моєму офісі. На всі запитання, з ким я, я розповідав анекдот про вуйка зі Західної України, який приїхав до Москви і потрапив на демонстрацію баркашовців з гаслами «Бей жидов, спасай Россию!». «Гасло гарне, мета сумнівна», - по-філософськи розсудив герой анекдоту. Так само і я позитивно сприймаю будь-який заклик до оновлення і до революції. Але ж не заради Ющенка та іже з ним!

Я не міг бути прихильником Ющенка

Напередодні тих подій, які отримали назву «Помаранчева революція», я мав безліч суперечок з моїми друзями – Василем Філіпчуком (на той час речником МЗС), Андрієм Гусаком (у ті дні – одним із лідерів «Пори» та комендантів наметового містечка на Майдані). Однієї ночі ми до четвертої ранку сперечалися про те, чи принесе Ющенко зміни Україні. Всі залишилися на своїх позиціях. У кожної сторони були власні аргументи. Домовилися – час нас розсудить. Сьогодні мої співрозмовники лише зітхають, згадуючи ті часи. І мені тим більше боляче, що їх мрії – як і мрії багатьох тисяч українців – виявилися похованими та розтоптаними. І у мене немає відчуття злорадства: мовляв, от бачите, я ж попереджав! Є відчуття і моєї вини у тому, що сталося…

…Я не був прихильником Януковича. Більше того – від активної співпраці з Януковичем я відійшов у травні 2004 року, після того, як помер Зиновій Кулик. Покійний Зиновій Володимирович почав формувати потужну команду, яка мала займатися розробкою стратегії та просуванням Януковича на пост Президента. Доти Кулик був прихильником іншої концепції: Янукович має домовлятися з Ющенком, формувати спільну команду і залишатися прем'єром при президентові Ющенкові. Тривали переговори між двома штабами. На це болісно реагували в Адміністрації Президента – і Кучма, і Медведчук боялися тандему Ющенко-Янукович. 31 жовтня 2003 року «яструби» із оточення прем'єра спалили всі мости, влаштувавши «теплий» прийом лідера «Нашої України» у Донецьку.

Після провокації Зиновій Кулик почав роботу над тим, щоби перегрупувати сили і вв'язатися у боротьбу. За жодних умов він не хотів допустити того, щоби в кампанії взяли участь російські технологи та Віктор Медведчук… 13 травня 2004 року Кулик помер за загадкових обставин. Нашу групу розпустили.

…Я не міг бути прихильником Ющенка, бо зіштовхнувся з його непослідовністю, лицемірством та зверхністю ще під час кампанії 2002 року, а можливо, і раніше. Я пам'ятаю ситуацію, коли Ющенко виявляв непослідовність у часи народного збурення у 2001 році. Я пам'ятаю, як він вмів умивати руки у складних ситуаціях і як зверхньо ставився до підлеглих. Я знаю безліч історій про те, як Ющенко своєю демагогією прикривав безпорадність у тій чи тій ситуації, або ж відверте небажання приймати рішення. Я знаю, скільки прекрасних ідей поховав Ющенко (і, маючи ці знання, щиро вважаю Ющенка співвинуватцем того, що Україну 2004 року поділили навпіл; хоча би одна – відкинута Ющенком – концепція створення політичної осі «Львів–Донецьк», запропонована у червні 2001 року Ющенкові групою аналітиків, могла б унеможливити трагічні наслідки президентської кампанії 2004 року).

«Двух станов не боец, а только гость случайный», - Олексій Толстой (який вважав себе малоросом) саме так висловив своє політичне кредо. На той час я був готовий повністю підписатися під цими словами.

 

Я не міг бути прихильником Ющенка, бо зіштовхнувся з його непослідовністю, лицемірством та зверхністю ще під час кампанії 2002 року

 

…Мені довелося зіштовхнутися з багатьма дійсностями, розчаруватися у багатьох людях. «Що ти знайшов у своїх донецьких?» - запитували мене знайомі. Та знайшов одне: прекрасні людські риси, коли людина може в очі сказати тобі: «Ти – мудак!» (якщо заслужив), або похвалити, коли це також заслужено. Відсутність фальшу. Розуміння того, що слово чи обіцянка мають вагу. Прямота. Я тісно співпрацював з багатьма людьми з Донецька – і не весь Донбас зводиться до Януковича. Тим більше, далеко не всі «дончани» орієнтовані на Москву. «Не заважайте працювати, не лізьте в чужий монастир зі своїм статутом», - ось лейтмотив їх поведінки.

«Чому ти не з львів'янами?», - знову запитували мене ті ж знайомі… Людина, яку я вважав своїм близьким приятелем, якому я багато чим був зобов'язаний у житті, один зі світочів львівської інтелектуальної думки, приїхавши до Києва, пив зі мною коньяк, жартував, ми говорили на різні теми – зокрема політичні. Він чудово знав мою позицію і те, де і з ким я працюю. Як і те, що я не належу до числа співробітників штабу Януковича. Раптом наступного дня після нашої зустрічі він дає інтерв'ю, у якому говорить про такого-сякого Бондаренка, що продався донецьким і т.д., і т.п. Я з усмішкою подзвонив до нього: «Слухай, а не можна було сказати мені це в очі? Я сподівався на відвертість. Навіщо було чинити саме так – та ще й говорити неправду?» - «Для мене принципи – понад усе!», - відповів мій співрозмовник і перервав розмову.

…Особисті відчуття, суб'єктивні моменти формують наш світогляд. На той час я чудово розумів: різниця між Ющенком та Януковичем полягає лише в одному: Ющенко не сидів у в'язниці. Наразі не сидів. Тим, хто стояв за спиною в Ющенка, я не міг довіряти – надто добре знав їм ціну. Тим, хто був у команді Януковича, я міг довіряти вибірково. Скажімо, тому ж Едуарду Прутнику, з яким у нас на певному етапі склалися товариські стосунки. Я всім серцем підтримував гасла, які лунали на Майдані, але не хотів бути ні ошуканим, ні кон’юнктурником.

Весь той час, доки тривав Майдан, я працював. Працював у звичному режимі – з 8 ранку до 1 ночі. Більшу частину часу – в офісі. Я закінчував писати книгу про Леоніда Кучму, про його епоху – епоху становлення і розквіту України як держави. Я переважно відмовлявся від коментарів і від виступів. Дзвонили журналісти, які пропонували вийти на Майдан і покаятися. «За що? За те, що я не сприймаю Ющенка?», - запитував я. Значна частина моїх колег-політологів, які раз на місяць приходили на Музейний перевулок за своєю зарплатою у штабі Януковича – зокрема за розробки розколу України, - раптом вилізли на трибуну і почали прославляти Віктора Андрійовича. Чомусь не хотілося до них уподібнюватися. Так само не хотілося підтримувати тих, хто організовував карикатурний псевдо-майдан, привозячи до Києва шахтарів із Донецька та Луганська.

 

Так само не хотілося підтримувати тих, хто організовував карикатурний псевдо-майдан, привозячи до Києва шахтарів із Донецька та Луганська

 

Я не прийняв «революції», говорив про це тоді, кажу тепер. Я не можу на ходу застрибувати у чужий потяг. У лютому 2005 року довелося виступати на конференції, організованій у Парижі Міністерством закордонних справ Франції. Там я єдиний з-поміж учасників висловив скептичну думку про перспективи спільної діяльності помаранчевої команди і засумнівався у тому, що Ющенко зможе здійснити якісь реформи. «Ющенко за натурою є класичним героєм Гоголя Маниловим – він починає безліч справ і жодної не доводить до кінця», - сказав тоді я. Скільки довелося після цього прочитати лайливих слів на свою адресу!

Тези-підсумки того, що відбулося

…Усі ці спогади – це не для того, аби сказати: «Яким я був прозірливим!». Насправді я був би радий, якби помилився. І я б обов'язково визнав свої помилки – публічно, без викрутасів. Я звик визнавати, коли помиляюся – і мої друзі знають про це чудово. Мені було простіше аналізувати події, без зла чи жовчі – я не зачаровувався в Ющенкові, і мені не довелося розчаровуватися. Моє розчарування у нинішньому Президентові та у потенціалі його команди настало давно – ще за кілька років до «Помаранчевої революції».

Саме тому мої тези-підсумки того, що відбулося за останні роки.

По-перше, не тішмо себе ілюзією. Революції не відбулося. Зібрати мільйон громадян на одному Майдані – це ще не революція. Добитися перевиборів – це ще теж не революція. Революція – це ЯКІСНИЙ процес, що призводить до ламання системи і до створення нової дійсності. Ющенко – як і всі, хто стояли з ним на трибуні – не ламали Системи, а модернізували її. Стара система, створена ще у часи Щербицького, відродилася за часів Кучми і модернізувалася за часів Ющенка. Ющенко – як і його соратники – не могли стати руйнівниками Системи, бо вони були її вихідцями. Вони не вміли працювати по-іншому, як лише за законами Системи. Ланселот, що вбиває Дракона, сам стає Драконом…

 

Революція – це ЯКІСНИЙ процес, що призводить до ламання системи і до створення нової дійсності

 

Саме тому і актуалізувався старий радянський анекдот. До сторіччя з дня народження Леніна випустили новий годинник. Кожну годину з віконечка над циферблатом з'являється вождь світового пролетаріату на броньовику, який говорить: «Товарищи! Социалистическая революция, о которой так долго говорили большевики и которой с таким нетерпением ждали трудящиеся всего мира – ку-ку!»

Псевдореволюція 2004 року стала аналогом російської революції 1905 року або французької революції 1830 року. Буржуазія (середній клас) зробили заявку на участь у активному політичному житті. Її використали ті, хто, за Томмазо ді Лампедузою, вважали: «Кращий спосіб нічого не міняти – змінити прапори». У Франції за 1830 роком прийшов 1848. У Росії за 1905-м – 1917-й. Щоправда, і там, і там були свої побічні ефекти (Луї Бонапарт і Ленін). Але коли ж Україна отримає своє продовження революції? Як скоро? І у яких формах?

По-друге, міфом є те, що Україна отримала свободу слова. Той, хто в часи Кучми хотів говорити – говорив. Я маю звичку вести архів публікацій – сотні папок, згрупованих за тематикою. Починаючи з початку 90-х. Колись – дасть Бог – закачаю все у комп'ютер. Зберігаю і свої публікації. Зокрема, у львівській пресі. Та й у київських часописах. Журналісти і тоді, в часи Кучми, і зараз є доволі зубатими і відвертими. Якщо це – професійні журналісти. А ступінь свободи того чи того засобу масової інформації визначали власники чи редактори. Чи цензурували Коробову? Або Мостову? Якщо вони хотіли писати правду, то писали. Я жодного разу не відчув на собі тиску цензури. Багато журналістів прикривають свою бездарність апеляцією до того, що, мовляв, «тоді чинили тотальний тиск», «ми не могли пробитися» і т.д. Коли я перейшов працювати у Київ і почав частіше з'являтися на телеекранах, один із моїх львівських знайомих почав поширювати інформацію про те, що я, мовляв, був пов'язаний із спецслужбами і саме вони зробили мені кар'єру. Я, звісно, посміявся, - звик не реагувати на такі речі, особливо знаючи реальний стан справ у наших спецслужбах і їх можливості для «розкрутки» будь-кого.

Звісно, були темники. Які потім – після «революції» – поступилися місцем «світликам». Але хто мав міцні тестикули – той не виконував темники. Хто мав спину – не гнувся. Я говорив потім з одним із редакторів, що вчасно стали «помаранчевими»: «Хто тобі не давав можливості не виконувати темників?» - «Ну ти ж розумієш… Надавали б по шапці… Наслали б податкову, видання б закрили…». Брехня! Коли 1 грудня 2002 року віце-прем'єр Дмитро Табачник виступив з ідеєю запровадити на час до президентських виборів 2004 року мораторій на будь-які перевірки засобів масової інформації з боку державних органів, саме «нашоукраїнці» «заговорили» цей проект і поховали у бюрократичному потоці… Чому? Про це варто запитати у них.

 

Псевдореволюція 2004 року стала аналогом російської революції 1905 року або французької революції 1830 року

 

Сьогодні на зміну диктату темників прийшов диктат долара. Якщо би завтра політичні сили зібрали новий Майдан, більшість телеканалів його просто не помітили б, доки організатори не заплатили б їм за сюжет. Поняття інформаційного приводу поступово зникає. На перший план виходить питання вартості сюжету. Комерціалізація роз'їдає інформпростір. Справжня подія може пройти повз ЗМІ, якщо вона не базується на платоспроможності ньюзмейкера. Вигадана у кабінетах подія (як, наприклад, закиданий яйцями один із кандидатів у президенти, відзнятий не в Ужгороді, а у павільйоні студії імені Довженка) сприймається на ура – тому, що за неї проплачено. Наш світ стає віртуальним. Дії влади – нелогічними. Ми перетворюємося на Задзеркалля, у якому не можна вірити ні у що і нікому. І це – свобода слова?

По-третє, не стало більше демократії. Демократія – це не вседозволеність. Демократія – це насамперед відповідальність. «Свобода – усвідомлена потреба». В юності я ніяк не міг зрозуміти у Маркса цієї цитати, запозиченої у Декарта. Зрозумів згодом. Помаранчеві, здається, її не зрозуміли досі. Бо коли Майдан вирішує, хто має бути губернатором або міністром, коли відверті непрофесіонали беруться керувати країною і коли ефективність політика вимірюється його голосовими зв'язками – це вже не демократія.

Платон вважав демократію недосконалою формою правління, оскільки демократія вироджується у охлократію. Владу натовпу. Народ і натовп – різні речі. Народ вирішує свої проблеми шляхом референдуму. Натовп – чорними радами і майданами. Народ творить історію. Натовп задовольняє свої інстинктивні бажання. Народ має свого колективного егрегора – натовп ніколи. Саме тому народ може осягнути Бога і втілювати Божий промисел, але це не дано натовпу. Натовп ніколи не породить Героя – лише Антигероїв.

Ющенко цього не усвідомив. Він не зміг стати народним Президентом, залишившись спершу Президентом Майдану, а потім, коли Майдан розійшовся, перетворився на Президента вулиці Банкової. Ординські зверхники, захопивши місто, віддавали його своїм воїнам на поталу – зазвичай на три дні. Ющенко віддав Україну на розграбування тим, хто привів його до влади. На п'ять років. Нехай його руки нічого не крали. Але ж він умив ці самі руки – подібно до Понтія Пілата!

 

Сьогодні на зміну диктату темників прийшов диктат долара

 

По-четверте, Україна втратила будь-яку перспективу стати європейською країною. Принаймні у найближчому майбутньому. Якщо би не було Ющенка, то Росії довелося б потратити сотні мільйонів на проектування та створення такого політика. Не біймося ворогів, біймося дурнів, - говорив старий гуцул у Березові на Косівщині. Ющенко зекономив Росії гроші і відвернув Україну від Європи. Заодно вирішивши питання з фінансуванням Газпрому – зокрема через напівкримінальні схеми.

Скільки було шапкозакидання! Скільки було обіцянок – вступити в Європу, вступити в НАТО, за рік подолати корупцію, за два – втілити реформи. Де все це?

Поважний дипломат у брюссельському офісі скаржився: «Ми не можемо сприймати Україну адекватно. Ваш Президент приїздить, скажімо, до канцлера Німеччини і на третій хвилині починає говорити про Голодомор. А ми розуміємо, що йому просто нічого нам більше сказати». Інший дипломат говорив: «Ви ж чудово розумієте: кожна ініціатива Ющенка – це бажання приховати раніше невиконані зобов'язання. Ми йому про реформу судоустрою – а він нам: а нумо створимо Співдружність демократичного вибору! Ми йому про боротьбу з корупцією, а він нам: а давайте спільно відсвяткуємо таку-то річницю такої-то події».

Як там у Шевченка? «Так сміються ж з України стороннії люде»…

Колись Югославію називали найвеселішим бардаком у соціалістичному таборі. Тепер цей титул успадкувала Україна. Все було б не зле, але згадайте, чим ці веселощі обернулися Югославії! Я дуже не хочу югославського варіанту для України…

По-п'яте, відбувається тотальна десакралізація влади. Савік Шустер вловив настрої доби і створив формат, згодом розтиражований каналами. Суть його зводиться до такого: посеред залу ставиться уявний басейн з брудом і ведучий командує: «А тепер всі стрибаємо у болото і починаємо змагатися між собою». Народ ніколи не зможе повірити голому або брудному кандидату. Народ буде шаленіти від захвату від того, як азартно борюкаються у бруді політики. Але він ніколи не зможе гордитися своїми владоможцями.

А як ними можна гордитися? Корупція досягла нечуваних висот. Колись – 1904 року – до одного з російських міністрів прийшов промисловець і запропонував йому вигідну, але не зовсім легальну операцію. «Ваше благородіє, ось вам тисяча рублів за вашу згоду і обіцяю – про це ніхто не буде знати». – «Давайте п'ять тисяч і можете писати про це у всіх газетах», - відповів міністр. Зверніть увагу: 1904 рік. За рік в Росії розпочалася революція. Кінець Російської Імперії розпочався саме з цього діалогу – він виявив гнилість держави. Сьогодні українські чиновники не бояться розголошення власних корупційних дій. Таке враження, що вони гордяться своєю корумпованістю. Слово «відкат» так увійшло в наш побут, що незабаром відкати, напевне, узаконять. Один бізнесмен три роки тому скаржився: «Уряд Януковича оборзів! Міністри вимагають відкати в сумі 35–60%!!! Це ж неможливо працювати!». Нещодавно зустрів того ж бізнесмена. «Ну, як тобі ведеться?» - «Ти знаєш, виявляється, три роки тому були ще золоті часи!!!»

Я не знаю, що має зробити нова влада, щоби повернути собі довіру народу. Напевне, це неможливо.

По-шосте, популізм став нормою життя. Сьогодні політики вправляються у популістських гаслах. «Слова и слова. Славословая лава. Стрекочет сорокой радостной. Он сам опьянён своей славой, пьяней, чем сорокоградусной», - писав Володимир Маяковський. Майже про наших політиків. Напевне, потрібно запроваджувати рейтинги популістів серед політиків, бо визначити, хто на цій ниві є більш вправним, важко.

Популізм помаранчевих лідерів

А між тим популізм є першоосновою фашизму. Фашизм починався з процесу пошуку простих рішень і призначення ворогів (винних). «Смерть інтелігенції!» - вигукували засновники італійського фашизму. «Смерть жидам!», - вигукували німецькі нацисти. «В усьому винне РосУкрЕнерго» - це вже гасла з наших днів. «В усьому винна Тимошенко», - це теж голос популістів, але з іншого табору. «В усьому винні любі друзі»… Кожен політичний табір мріє про тотальну владу, щоби на деякий час, прийшовши у владні крісла, випустити пару невдоволення, ініціювавши судові процеси над своїми опонентами. В умовах економічної кризи – дуже дієвий крок. Всі репресивні режими використовували політичні репресії не лише для зміцнення власної влади, а й для відвернення уваги загалу від економічних негараздів. Не вистачає хліба? А от вам голова Дантона! Голод в країні? А от вам сотні розстріляних!

 

популізм став нормою життя

 

Популізм помаранчевих лідерів підготував ґрунт для зародження фашизму в Україні. Хто підтримував Муссоліні? Насамперед ветерани війни, дрібні торговці та великі землевласники. Об'єднайте воєдино уламки «Пори», кількох латифундистів типу Лозинського та базарних торговців, одягніть їх у коричневі сорочки – і ви отримаєте гримучу суміш… І невже ніхто не бачить, що це об'єднання відбувається на наших очах?

Я не знаю, яке чудо має вберегти Україну від тоталітаризму, породженого Майданом. Сон Розуму породжує Потвор. Розум в Україні давно відпочиває…

Ми маємо будувати іншу Україну

Я можу довго загинати пальці і говорити про занепад освіти і культури, про продукування псевдоісторії, про нефаховість чиновників, про відсутність кадрової політики, про руйнацію кадрової вертикалі. Я можу обурюватися святотатством Президента, який на Великдень роздає Благодатний Вогонь ієрархам, ставлячи себе над Церквою (де ще – у якій країні – глава держави дозволяє собі такий жест?). Я можу акцентувати увагу на симонії – продажу посад і нагород – у державній системі. І все це – елементи нашої постмайданної дійсності.

 

Я не знаю, яке чудо має вберегти Україну від тоталітаризму, породженого Майданом

 

Мені обов'язково дорікнуть у суб'єктивізмі. «Бондаренко, ти не правий!», - буде найм'якшим, що напишуть в обговоренні цієї статті. Я не вступаю у дискусію на форумах. Для розумного – досить. У цьому матеріалі так багато займенників «я» лише тому, що мені дуже хотілося б, щоби мої думки сприймали виключно як власну позицію – я її нікому не нав'язую. Ділюся тим, що наболіло. Розглядаю процеси крізь призму особистого. І не претендую на об'єктивність.

…Але чомусь тим, хто знову закликає «вбити Дракона», хочеться відповісти словами Вольтера: «Убий Гідру!». Якщо не хочеш повторення помилок Майдану, вбий його дух. Якщо дух одвічної стихії виявляється духом руїни – можливо, ми на велетенському спіритичному сеансі викликали не того духа? Не варто жаліти за тим, що не збулося. Вбивши Дракона – сам станеш Драконом. Це так заманливо! Гідру вбити важче: кожна відрубана голова дає десятки нових. Майдан породив Українську Гідру.

Ми маємо будувати іншу Україну. Базовану не на основі Майдану, а на всенародній основі. Насамперед – ідеали, а потім – люди, лідери, герої. Не навпаки. Насамперед – стратегічні плани, а потім – тактика. Насамперед – доцільність, логіка, коефіцієнт корисної дії, ефективність, а вже потім – ефектність, вигода, позерство. Ідеали Майдану – це велетенський міф. Не було єдиних, сформульованих ідеалів Майдану. Єдино прийнятних і для Сходу, і для Заходу. Саме тому потрібно сформувати Ідеали України.

Не звужуйте Україну до рівня Майдану. Майдан – як колись Карфаген – мусить бути зруйнований у наших душах і похований у надрах історії. Як цікаве, але невдале явище. Українська революція має відбутися – на новій основі.