Паралельна реальність
IQ

Паралельна реальність

Чому українці застрягли між двох світів?

Станіслав Безушко, 14 травня 1492 5
фото Мирослава Пархомика

З 23:59 8 травня до 00:01 9 травня в Україні зустрічаються два світи, які показують різне розуміння історії, сприйняття реальності та бачення майбутнього.

Святкувати чи не святкувати 9 травня – це не про один день в році, це про наші цінності, світогляд і спосіб життя. Це один з канатів, який досі тримає нас у світоглядній орбіті СРСР. Святкувати вбивство десятків мільйонів людей, ґвалтування жінок, руйнування країн і долі мільйонів сімей – це радше про азійську диктатуру, ніж європейську демократію. Десь так, коротко і без образ, можна описати все, що кажуть про ці два дні патріоти і прихильники європейського вибору.

Але все насправді складніше і заплутаніше, ніж здається на перший погляд. 52,5% українців досі дотримуються радянської інтерпретації, тобто, що День Перемоги – це передусім відзначення перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Це засвідчує опитування Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва. Ще 32% розуміють цю дату як день відзначення перемоги антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні та внеску в неї українського народу. Стільки ж вважає, що потрібно відзначати тільки 9 травня, а 14% – за відзначення тільки 8 травня. З одного боку, такий розподіл може свідчити про ширину поглядів українців, а з іншого – це нерозуміння нової реальності і нового трактування давно усталених речей.

Такий розподіл вигідний не тільки Росії, а й українським партіям, які спекулюють на цій темі. Мова тут не тільки про ОПЗЖ чи інші російські проєкти. Використовують у політичній боротьбі цю дату й наші націоналісти чи політична сила експрезидента України. Та навіть ліберальні українські історики й публіцисти, що в попередні 5 років закликали до діалогу й обговорення, звели свої матеріали до політичних гасел та націоналістичних тез. Все-таки 9 травня дає змогу їм раз у рік бути пізнаваними й опублікованими в десятках ресурсів.

Допоки західні історики дискутують, що важливіше – історія чи пам'ять, як пам'ять впливає на історію і яка роль колективної пам’яті, у нас і надалі говорять про політику, пропаганду і націоналізм.

Історія – це не стабільний набір точних фактів. Вона постійно змінюється та інтерпретується через появу нових доказів, знахідок чи документів. Також її пишуть люди, котрі мають свій суб’єктивний погляд та впливають на її виклад. Тому не варто говорити про історію, як суддю, що справедливо всіх розсудить. Також історія – це колективна пам'ять людей. Бо як не крути, а до нас дійшли ті факти і знахідки, яким колись люди надали більше уваги і вирішили, що вони важливіші за інших.

9 травня для 52,5% українців – це їхнє дитинство, молодість, все життя. Це їхня історична пам'ять. Так, викривлена, так, оманлива, але їхня. Це те, з чим вони жили і розвивались. Тому відкидати цього чинника не потрібно, він – теж частина історії. Ось такий феномен впливу пропаганди на десятки поколінь людей: СРСР немає вже майже 30 років, а люди, котрі народились після 1991 року і святкують 9 травня, є.

Обидві сторони протистояння довкола 9 травня роблять велику помилку (і свідомо, і несвідомо), виділяючи окремо цю дату і не звертаючи уваги на перебіг війни та її наслідки. Також вони відкидають історію та її факти за рік, 5, 10, 20 років до війни та після неї. Для них існує окрема подія, а все інше немає значення.

Також уся ситуація довкола показує, що для нас є дві прийнятні ролі: переможець і жертва. Перші святкують 9 травня і хвалять промову Лукашенка. Другі нарікають на долю і скаржаться, що фронт двічі пройшовся Україною. Але жодна зі сторін не бачить шансів на зближення.

Ми стверджуємо, що вже не СРСР, але не творимо нічого свого. Ми сказали, що люди не мають рації, але не показали, як має бути. Люди застрягли в нерозумінні, що відбувається, як реагувати. Хто герой, а хто ворог? Чому дідусь став поганим, хоча ще 5 років тому його любили і поважали? У нас правильні та потрібні речі віддали на поталу політиці. Замість того, щоб про війну говорили історики та писали статті публічні інтелектуали, ми чуємо депутатів, службовців та блогерів, рівень освіти котрих викликає багато запитань. Не ті люди творять політику в Україні, і тут не про публічну політику, а про ухвалення й артикуляцію рішень.

Що в цій ситуації мала б зробити влада? Як мінімум, працювати для трьох цільових груп: старшого покоління, яке народилося, виросло, розвивалося в СРСР; людей, котрі вже є самостійними, але з раннього дитинства піддавалися впливу міфу про Вітчизняну війну, а зараз ще активні (навчаються, працюють, подорожують) та можуть впливати на оточення; і молодь, що ще вчиться в школі та університеті, щоб виховувати їх з іншими поглядами та ставленням до Другої світової війни. Причому з останніми робота має вестись найактивніше. Проте для цієї аудиторії нічого не пишуть і не готують. Шкільний та університетські курси є нудними й нецікавими через велику кількість дат і фактів. Ніхто не пояснює суті, чому відбулася війна і які її наслідки. А ось російська пропаганда значно простішими методами (фільми, розважальні програми, жарти) достукується до молодого покоління.

Замість роботи з різними цільовими аудиторіями, роз’яснення і пояснення проблеми ми маємо два емоційні дні в році. Коли замість фактів – образи, замість роз’яснень – звинувачення. І коли «патріоти» радіють окремим фразам у виступах влади та малолюдності парадів прихильників 9 травня, більшість українців переймається чимось геть іншим.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук