Північна рапсодія Василя Барвінського

Ми вже мали досвід підготовки і проведення телевізійних програм, своєрідних творчих портретів митців, за плечима яких були суворі роки таборів та заслання. На Львівському телебаченні у перші роки його існування подібні вільності якось проходили.

Звичайно ж, ми були толерантними, не дозволяли навіть натяку на життєві обломи – більше розповідали про зроблене, про справжні успіхи, про нинішню діяльність, про плани. Таким був творчий портрет письменника Володимира Гжицького, сповненого гнівом проти кремлівської імперської системи, статечного і звичаєвого живописця Петра Обаля зі Стрия, різнопланового митця Ярослава Музики, що пульсував дивною енергією із жаданням повернути пройдене. Але людини з такою складною й водночас величною долею, понівеченою майже десятирічною каторгою, ми ще не бачили. Мова про видатного композитора Василя Барвінського.

Ідею створити про нього телепрограму нам підкинув Роман Олексів – сам недавній в’язень “галанівського призову”, музичний режисер, в дитинстві-юності – учень музичної школи. Саме він і запропонував зустріч із геть незнаним мені  Барвінським: “То владика в музичному світі, вони  разом із Станіслав Людкевичем визначали музичне життя Львова першої половини століття...”

Лише вивчаючи матеріали про нього, я дізнався, що саме Василеві Барвінському спільно зі Станіславом Людкевичем ще у австрійські часи доручили начеб неймовірну для виконання справу – організувати у Львові Українську музичну консерваторію. Щоправда, спершу директорство новоутвореного закладу доручили старшому і досвідченішому Анатолю Вахнянину. Але вже за кілька років ця винятково відповідальна місія лягла на плечі С. Людкевича, а з 1910 року аж до 1948 біля стерна консерваторії незмінно стояв Василь Барвінський, зокрема у неймовірно важкі часи воєнні й повоєнні, окупаційні і “возз’єднано-визвольні”.

Пік піднесення консерваторської справи відчувався на початку двадцятих років, коли Людкевич мав створити філіали Консерваторії відразу у кількох західноукраїнських містах – Станіславі, Стрию, Чернівцях, Перемишлі та ін. Вони функціонували за розробленою В. Барвінським спільною музичною програмою, яку невдовзі затвердила державна освітня влада.

Майже неймовірно уявити тогочасні умови праці – при вкрай обмеженому директорському апаратові, мізерних коштах. Та попри все – досягнення самих педагогів і їхніх учнів вражали.

У перші дні “возз’єднання” відбулося злиття вищих польських музичних закладів з українськими. Спільну Консерваторію очолив авторитетний Василь Барвінський. Курував нею як школою в роки окупації і знову поновленим вищим музичним закладом уже в повоєнні часи.

Так до 1948 року – коли кремлівські вожді від політики оголосили війну музичному новаторству, опублікувавши цеківську постанову про оперу В. Мураделі “Велика дружба”. Відгомін цієї постанови прокотився всією країною, але особливо чутливим ударом вона стала саме у Львові – де цілий шерег музикантів було звинувачено у відході від масового народного мистецтва, недостатній орієнтації на зразки радянського музичного мистецтва. Та й не дивно, адже тутешня музична школа базувала свої освітні програми на сталих нормах українського пісенного мелосу, на зразках вершинних митців, як Ведель чи Березовський, відкинутих тодішніми радянськими кураторами від мистецтва.

А ще більші гріхи вбачалися у захопленні прозахідним штукарством. Самому  Барвінському інкримінували надання посад неблагонадійним, пронаціоналістичним педагогам, формування студентського складу з вихідців із сумнівних родин, а також – “за близькість до стилю імпресіонізму” – тут вже разом із М. Колессою, Р. Сімовичем.

Організовано розпинання митця на загальних зборах Консерваторії. Вони наче й не визначилися постановою про директорство чи викладання, проте окремі негативні виступи давали посадовцям підставу поставити питання про неможливість займати В. Барвінським відповідальних посад.

Той же С. Людкевич пізніше, при витворенні ще однієї схожої ситуації, ревно став на оборону критикованого (це вже був не Барвінський). А на зауваження колег, що то ж не таке щось страшне, можна й промовчати, відповів приблизно так: «Я вже промовчав одного разу, коли розпинали Барвінського – то що з ним зробили?..»

Що з ним зробили, тепер відомо кожному: арешт, суд, довгі роки заслання, які він відсидів, поки після Сталінової смерті зачалися перегляди необґрунтованих суддівських рішень. Після драконівського вироку енкаведисти вирішили, що цього замало: тоді було прилюдно проведено інквізиторську акцію – спалення у дворі Консерваторії всіх наявних творів колишнього ректора…  

Тож у процесі підготовки телепередачі я мав би стати співавтором ще не написаного сценарію, бо ж поки лишень збирали факти із біографії, і то напівофіційним шляхом. А найгіршим було те, що майже неможливо було віднайти твори композитора, вилучені з навчальних програм, бібліотек і закритих фондів – їх було знищено!..

У ході підготовчих робіт ми з Романом Олексівим зустрілися із композитором, він тоді мешкав неподалік від студії,  тож вибралися прямо з роботи. Мене просто вразило, з яким пієтетом ставився Роман до знаного композитора, яку повагу засвідчував протягом усього візиту. Домовлялися про твори, які можна було б включити до телепередачі, про виконавців. Із жалем відзначалося, що підготовку більших оркестрових творів доведеться відкласти на пізніше, адже до того треба залучати колективи. А поки – жанрово сольні, чи для двох-трьох виконавців. Пригадую: щось мав би виконати Олег Криштальський, щось – Марина Крих, щось мали б заспівати Теофіля Братківська та Павло Кармелюк, ще хтось...

Це була наша перша невдача – передачу зняли з програми.

Я ж, заворожений особистістю і долею композитора, написав тоді вірш, який так і назвав – “Північна рапсодія Василя Барвінського”. Роман Олексів мав передати його композитору, адже надрукувати його вдалося значно пізніше, майже за тридцять років...

                        Дика скрипка сибірської ночі,

                        На ній струни з колючого дроту, -

                        Часом схлипне, а то зарегоче

                        В ніч десяту, двадцяту, двохсоту.

                        Що тепер – Воркута чи Ігарка?

                        Чи колимського золота козуб?

                        Часом ворон північний прокарка

                        Невідому тужну аріозу.

                        Лютий вітер відточеним лезом

                        Розпанахає днів партитуру,

                        Вовчі очі, неначе дієзи,

                        Протинатимуть вас із-за муру.

                        За свавіллям юги снігової

                        Зграйка сосен, мов зболені сестри.

                        Як вестимуть тут вас під конвоєм –

                        Киньте їм жмут мелодій, маестро.

                        А коли засинає сторожа,

                        То приходять зухвало за ґрати

                        Дрібка нот – ну яка з них ворожа?

                        Навіть слідчий не може пізнати.

                        Жебонять скрижанілі октави,

                        Мов під брамою діти жебрацькі,

                        І ошмаття забутої слави

                        Ціпеніють  в принишклім бараці.

                        У суворій нічній заметілі

                        Хто там, хто сторінки перегорне?

                        Білі клавіші, білі, лиш білі –

                        А мелодія чорна, лиш чорна.

                        Тільки ж знову, і знову, і знову

                        Вічний голод, і холод, і муки –

                        Так далеко від рідного Львова,

                        Від співучого львівського бруку.

                        Ось вам долі горьована чаша –

                        Ви пили, не скривившися навіть,

                        І остання рапсодія ваша

                        Вмерзла в землю сибірську, як мамонт...