Північний потік-2 програно?

Безумовно, битись потрібно до кінця. І навіть якщо залишається 1% шансу не дати новому німецько-російському альянсу запрацювати на повну потужність, за нього потрібно битись. Але якщо все ж невдача і все піде за поганим сценарієм, який насправді зараз дуже ймовірний? Що би я особисто хотів почути від Президента України в такому випадку?

Свого часу я сказав фразу про «програну війну за Крим» у 2014 році. Досі отримую негатив за неї, але й досі переконаний, що неприємна правда краща за брехливі ілюзії. Правда дозволяє будувати стратегію на майбутнє, яка базується на реаліях.

Не соромно програти і визнати це. Соромно виглядати наївним і змушувати інших вірити в свої власні ілюзії. Програна битва за Північний потік-2 відкриває Росії нові широкі можливості війни проти України. І саме це я хочу почути від Президента Зеленського, а також план дій, як ми будемо готуватись до цієї війни. Чого я точно не хочу чути так це те, що в нашій ситуації винні Байден, Меркель, Шрьодер тощо.

Чи зрадив Байден Україну?

Перш ніж відповісти на це питання, давайте згадаємо, президентом якої країни є Джозеф Робінетт Байден-молодший. І кому саме він складав присягу в січні цього року.

А також відповімо собі на інші питання:

- чи залучили ми американські інвестиції в українську газотранспортну систему тоді, коли вона мала дійсно стратегічне значення?

- чи мали б Збройні сили США більше мотивації охороняти Крим, якби саме американські компанії освоювали газові родовища на шельфі біля берегів півострова?

- кого українці обирали до влади у 90-ті, коли країни Східної Європи максимально користались з відкритих можливостей і швидко інтегрувались в НАТО і ЄС?

- з ким і на чому зробили свої мільярди українські олігархи, впливу яких нас майже силою змушують позбутись у Вашингтоні? Адже для Вашингтона і Берліна вони такі самі українці. Тобто їм можна було робити бізнес з росіянами, а Берліну ні? А чому - спитають нас у тому ж Берліні?

Стратегічні рішення на те й стратегічні, що їхні наслідки відчуваються довго. І було б дивно, якби наші стратегічні помилки ранніх років після отримання Незалежності минулись нам просто так. Принцип «якось воно буде» в такій серйозній грі не працює. Ми зробили чіткий вибір лише у 2014 році. І те, що відбувається зараз, це випробування його міцності.

Що потрібно, аби бути партнером для США, а не інструментом?

Хто ми? Чого ми хочемо? Що ми можемо запропонувати світу? Три ключові питання, без яких успішна міжнародна політика неможлива. Історія показує різні наслідки стратегічної співпраці з США – від суперуспішних Ізраїлю та Південної Кореї до провальних кейсів В’єтнаму, Іраку та Афганістану.

Критерій очевидний – там, де нації мають свою власну візію, бажання її реалізувати і вписуються в геополітичну стратегію Вашингтона, там є успіх. Там, де американцям доводиться насаджувати цінності західного світу, такі шанси зменшуються. Чесні суди, відсутність впливу олігархів, вільні медіа, незалежні слідчі органи - потрібні українцям чи Вашингтону? Уявімо гіпотетичну ситуацію, що США кидають український кейс, так як кинули афганський? Чи повернуться наші «таліби» до Києва так швидко, як просуваються афганські до Кабула?

Безумовно можна бути партнером США і без всіх цих умовностей. Арабські монархії, єгипетські диктатори, різноманітні «свої сучі сини» тут є гарними прикладами. Тут лише питання до українців – чи влаштовує нас такий варіант? Адже свого українського “сучого сина», на жаль чи на щастя, в цій ситуації бути не може. Таким «сучим сином» над українцями може бути лише сам Владімір Путін.

В міжнародній політиці справжнє партнерство вибудовується роками, десятками тисяч зв’язків та успішних взаємовигідних проєктів на всіх рівнях – від культурного до бізнесового. Сьогодні Україна один з інструментів США в їх геополітичній грі світового гегемона - це реальність. Про справжнє партнерство можна буде говорити тоді, коли ми зможемо запропонувати щось більше ніж роль подразника в стосунках Заходу з Москвою.

А перш ніж мріяти про статус повноправного партнера Вашингтона, давайте спочатку роздивимось довкола. А чи досягли ми вже такого статусу з нашими найближчими сусідами – Польщею, Туреччиною, Румунією, Угорщиною і так далі?