Площа Ринок. Бенкет загарбників

Факт існування життя, торгівлі й руху в межах старого міста є святкуванням перемоги над попередніми власниками, бенкетом загарбників. Як і всякі порядні варвари, ми хочемо долучитися до цієї історії й культури...

Дослідження історії культурного об'єкта - справа марна. Тим, хто намагається докопатися до суті в глибині віків, мабуть, часто доводилося дивуватись, як в результаті скрупульозних розвідок і аналізів, досліджень, що викривають абсолютно все, що творилося навколо певного культурного об'єкта, вони отримують не суть його, не есенцію, а препарований труп. Як колекція заспиртованих органів дає небагато до уявлення про суть організму, так і факти залишаються тими деталями, сума яких завжди менша за ціле. Такий самий результат дає аналітика мистецьких творів.

Особливо це відчутно, коли йдеться про будинки: їх історія може пояснювати, чому вони збудовані саме тут і такими, але ніколи не пояснить, яке значення вони мають зараз. Тому що історія - в минулому, а культура - тільки в голові споглядача, отже завжди в теперішньому.

Можна було би розводити спекулятивні теорії про те, що суть об'єкта існує не в ньому самому, а виникає між ним і суб'єктом, проектувати поняття interesse на культуру, але мені йдеться не зовсім про те. Моя мета - зрозуміти суть львівської Площі Ринок. Як і будь-який культурний об'єкт, посталий досить давно, вона несе на собі печать історизму. Того історизму, на який так добре ведуться туристи і який годиться показувати гостям міста, щоб вони відчули, що мають справу з чимось давнім, солідним і майже святим. Але минаючи те, що розповіді про давність міста, як правило, мають на меті не що інше, як возвеличити себе самого за допомогою славних діянь предків, таке «музейне» ставлення, яке є буденним хіба для екскурсоводів, нівелює основну цінність будинків. Вона полягає в тому, що вони досі перебувають у вжитку.

Певною мірою можна протиставити утилітарний і музейний підходи: музейника цікавить сукупність значень, які об'єкт може набирати, він готовий залити об'єкт склом заради незмінності і доступності для вивчення, натомість єдине питання користувача - що з цим ще можна зробити, а якщо вже нічого, то коли це можна буде завалити і збудувати щось інше. Обидва такі підходи видаються обґрунтованими, доки на думку не спадає основне: утилітарний підхід - прояв життя. Музейно-історичний - поклоніння мертвим. Тому утилітарний, в принципі, виграє.

Музейним експонатам пощастило значно більше, ніж архітектурним пам'яткам. Музейні експонати не використовуються. Натомість не використовувати будинки означало би їх покинути - на це, здається, ще ніхто не наважився. Проблема в тому, що історичний контекст міняється швидше, ніж будинки руйнуються, а тому в кожної наступної епохи постає питання утилізації спадщини епох попередніх. І дарма, що будинки вже півторасотлітньої давності для життя таки погано придатні: і планування, і такі «дрібниці», як труби чи електропровід у них не відповідають новим стандартам і уявленням про житлобудування. Але оскільки покинути старі будинки не дозволяє одвічне квартирне питання, а зруйнувати їх - чи то совість, чи то культурно-ментальна інертність, чи то товариства охорони історичних пам'яток J, то постає питання перевикористання, і сутичка Аполлона-музейника і Діоніса-утилітариста перетворюється у банальний recycling: будинки, які хтось будував для себе з чітко окресленою метою, насправді втратили сенс зі смертю своїх будівників і власників. Всі наступні покоління могли тільки пристосовуватися до спадщини предків і намагатися припасувати її до себе.

По смерті тих, для кого зводилися будинки, місто перетворилося навіть не на пам'ятник епохи, а на пам'ятник собі. Воно стало вказівником ні для кого на події, які вже нікого не стосуються, на кам'яний ансамбль, який звучить безперервно, але який нікому почути.

Площа Ринок - центр некрополю, як серцевина трухлявого дерева, центр не-нашого-міста - того, яке пропонує організувати рух і простір так, як вони більше ніколи не зможуть бути організовані. Той уклад життя, який гармонійно пасував би до цих будинків, вже давно в минулому. Однак пеньок поріс молодою травою, і замість патини часу вкрився мереживом дротів, трубопроводів, крапками сигналізацій. Будинки виявилися міцнішими за час, тому вони зараз стоять як символ наявності історії, «славного минулого», але, по суті, ніхто до кінця не знає, що з ними робити. Це могли знати будівничі, їхні діти, внуки - але не ми, відділені від авторів Площі як хронологічно, так і культурно (все ж, місто будувалося не українцями й не для українців). Тому сам факт існування життя, торгівлі й руху в межах старого міста є святкуванням своєї перемоги над попередніми власниками, бенкетом загарбників. Звісно, як і всякі порядні варвари, ми намагаємося прилучитися до цієї історії й культури, і от уже за пару поколінь нам починає здаватися, що місто таки наше. Хоча ця ілюзія має право на існування - якщо воно комусь і належить, то тільки живим.

Фото зі сайту oldcity.eleks.lviv.ua