Подорож у дитбудинок закінчилась народженням дитини у серці

Запах теплого молока, ти закутаний у ковдру, а у шибку стукає дощ, тоді добре слухати казки…Якщо є їх кому читати. В Україні тисячі дітей чекають на усиновлення і вони не знають, що таке в обіймах мами чи тата слухати історії про дивовижних істот чи далекі країни. Але ми знаємо сім’ї, які своє право на усиновлення перетворили на казку. І у ній маленька принцеса заблукала, а тато з мамою довго-довго її шукали і все ж знайшли, а потім її братика, а згодом і сестричку.

Жанна і Дмитро Нефідюки одружені 21 рік. Все життя вони прожили в Одесі, багато працювали , займалися благодійністю і мріяли від першого року шлюбу про дитинку, але диво все не траплялося.

«Я займалася дітьми у недільній школі, мала дотичність до виховання підлітків, я постійно була в колі молоді. І я так хотіла займатися дітками, так хотіла їх виховувати і бачити як зростає мій малюк», – зізнається Жанна. Згодом Жанні таки вдалося відчути як б’ється маленьке серце у ній, але вагітність обірвалася. Біль і розчарування змусило проходити подружжя знову все від початку, але безуспішно. Із цього стану подружжя вивів друг сім'ї – саме він їх надихнув на усиновлення.

Та легко сказати, і насправді важко наважитися. Нефідюки зізнаються, що було страшно, і надія на власних, рідних дітей їх все ніяк не полишала. Окрім того, Жанна все ніяк не могла змиритися, із тим, якою ж дитина виросте, якщо вони таки наважаться на усиновлення, чи матиме хороші гени, чи зможе дитинку полюбити чи не матиме вона шкідливих звичок. Та після розмов із психологами, та іншими батьками-усиновителями пара таки наважилася.

«В один момент, ми загорілися цією ідею настільки сильно, що не могли повірити, що наважилися на це лише після 8 років шлюбу. А коли в нашому житті з’явилася Полінка, ми зрозуміли, що дитину можна народити і іншим шляхом не в животику, а в сердечку!», – крізь сльози розповідає Жанна.

Сьогодні Поліні 12 років, вона навчається у 6 класі. Захоплення дівчинки музикою переросло у талант. Вона займається вокалом та грою на фортепіано. Дівчинка пригадує, що коли вона потрапила у сім’ю мама їй завжди розказувала казку на ніч, про те, як вона загубилася, і мама з татом так довго її шукали, і нарешті таки знайшли.

Здавалося до щастя лише один крок – прийти і забрати Полінку із дитячого будинку. Але ще кілька тижнів сім’я долала перешкоди – ніяк не могли побачити дівчинку: то вона потрапила у лікарню, то документів всіх немає. Дмитро жартома каже, що ці перешкоди ще більше їх впевнили, що це саме їхня донечка: «Ми боролися за Полінку! І це розпалило у серці ще більшу любов. Ми полюбили її незважаючи на те, що ніколи не бачили наживо. У цю мить, коли ми її забирали, там було стільки діток... Але, коли вивели Полю, в такому комбінезоні лише оченята було видно, я відразу зрозумів – це наша донечка!».

Подружжя не приховує від дітей, що їх усиновили. Не приховували і від оточуючих. Розповідали всім як відбувався процес, як себе дитинка поводить, які має успіхи. Ці всі події, які відбувалися впродовж року надихнули Нефідюків на ще одне усиновлення. Самуїл на рік молодший від своєї сестри, він теж обожнює музику і грає на кларнеті. Хлопчик захоплюється баскетболом, боротьбою і дуже гарно навчається у школі.

«Часом Самуїл прибігає і хвалиться своїми спортивними перемогами. Я кажу, що "Це все через те, що ти граєш на музичних інструментах". Діти знають, що якщо займатися музикою, тоді працюють обидві півкулі мозку», – розповідає Дмитро.

Нарешті у будинку гамірно, чути сміх дітей, всюди іграшки та багато роботи для мами і тата. Чого бажати і ще? Але Нефідюки не переставали відвідувати дитячі будинки, привозити дітлахам гостинці, дбати про тих, кому пощастило менше. І чергова подорож у черговий дитячий будинок закінчилася, і ще одним «народженням дитини у серці».

«Олені було років 12, ми приїхали в притулок, там так було багато діток» – згадує Жанна, а Дмитро додає: «Лєна виділялася з-поміж усіх , вона просто нам запала у серце. І ми нічого не сказали один одному. Але за два тижні я дивлюся Жанна, така заклопотана і чимось завантажена. Питаю її, що трапилося, а вона каже, що вже подумки влаштовує Олену у школу, думає про її переїзд».

Тож після розмов і збору документів у сім’ї з’явилася дівчинка-підліток. Оленка потрапила до дитбудинку після смерті її бабусі, яка виховувала дівчинку. У дитячому будинку вона провела близько трьох років. І виховання Оленки стало для її прийомних батьків викликом. Вони зізнаються, що взяти з сиротинця дитину до 3 років – простіше простого, але, щоби виховати підлітка потрібна справжня батьківська любов і терпіння.

«Я вважаю, що я стала набагато впевненіша у собі. Я знаю, що у мене найкращі батьки. І зараз розумію, що тато і мама це не ті, які народили, а ті які виховали дитину. І я вважаю, що у мене найкращі у світі батьки, хоч я можливо не так часто це кажу і я вдячна їм за те, що вони мені фактично подарували нове життя!», – зізнається Олена.

«Ми гордимося результатом і нашою донечкою. Вона чудесна, але все це праця і наша з Дмитром і її. Я стільки разів помилялася і просила пробачення, а потім ще раз помилялася. А скільки в нас було відвертих розмов на кухні. Я розуміла, що ці моралі, які я їй читаю не зовсім подобаються, але я це говорила і воно відклалося. До речі, так ми говорили і про заміжжя. Я завжди казала Олені: «Знайди найкращого для себе і так і сталося!».

Нещодавно Олена одружилася і тепер вона має власну сім’ю та живе окремо від батьків.

У родині Нефідюків вважають, що приказка «Бог дав дітей, дасть і на дітей!» виникла в народі не просто і має підтвердження принаймні в їхній родині. Дмитро зізнається, що кожного разу, як з’являлася дитина, бізнес йшов вгору, йому все вдавалося, хоча насправді чоловік дуже багато працює і заохочує дітей до праці. Звісно, не важкої праці, а до прикладу допомоги по дому чи на подвір’ї. А ще в одеській сім’ї вважають, що найцінніший час і моменти – це ті, які провели із близькими та рідними. Тому дуже цінують вечері, коли всі збираються разом за столом, подорожі, а також увагу, яку приділяє мама і тато.

***

Консультацію щодо усиновлення ви можете отримати на сайті Ridni.org.ua або, зателефонувавши на гарячу лінію благодійного фонду – 0800 300 484.

Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення. При потребі, юридичні партнери Фонду надають правову допомогу в процесі усиновлення. Фонд у жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не замінює функцій держави в процесі усиновлення (удочеріння).

Над проектом працювали: Мар’яна Романяк, Ірина Папірник, Софія Трощук