Покарані за завдану кривду

З часу президентських виборів 2020 року Білорусь покинули сотні тисяч людей. У самій країні за ґратами залишається понад тисяча політичних в’язнів, а хвиля репресій не вщухає. Водночас політика Заходу щодо білорусів зазнала значних змін. Беззастережна підтримка поступово замінюється щораз новими обмеженнями, а сама Білорусь дедалі частіше сприймається як чорна діра, країна, забута світом, жителі якої самі накликали на себе свою долю. Як змінюється ставлення до білорусів у Європейській Унії і як на це реагують білоруські демократичні сили?

Червона доріжка

«Раніше пекло замерзне, ніж ми почнемо розглядати ваші вимоги, – сказав у 2021 році міністр закордонних справ Литви Ґабріелюс Ландсберґіс у відповідь на запит Генеральної прокуратури Білорусі про екстрадицію Світлани Тихановської. – Кожен, хто знайшов притулок у Литві, може почуватися в безпеці, знаючи, що його не видадуть режимам – ні за боротьбу за демократію, ні за свободу слова чи віросповідання».

Сьогодні, через п’ять років, важко уявити таку емоційну заяву, що апелює до цінностей. Однак у 2020–2021 роках ситуація виглядала інакше: білорусів трактували як гостей, які заслуговують на прийом на червоній доріжці – багато хто залишається таким і досі. З 2020 року майже мільйон білорусів отримали попередній дозвіл на перебування в ЄУ.

Масштаб підтримки спочатку був вражаючим. 23 серпня 2020 року Литва організувала живий ланцюг свободи, що було явною відсилкою до всесвітньо відомого Балтійського ланцюга 1989 року. Щоправда, новий ланцюг був меншою версією оригіналу, але все одно справляв враження: у країні з населенням 2,5 мільйона людей близько 50 тисяч вийшли на вулиці на знак солідарності з білорусами. Вони утворили 32-кілометровий ланцюг людських рук, що простягався від центру Вільнюса аж до кордону з Білоруссю.

У перший рік після початку масових репресій білоруси втікали переважно до чотирьох країн: Грузії, Литви, Польщі та України. Латвія, хоча й межує з Білоруссю з півночі, приваблювала їх значно менше. Литва та Польща, які мають давні традиції підтримки білоруських політичних біженців, пропонували прибулим особливі умови. Своєю чергою, Грузія та Україна приваблювали безвізовим в’їздом, низькими цінами й меншим мовним бар’єром, ніж у Європейському Союзі. Литва прийняла Світлану Тихановську разом із родиною та командою, надавши їй статус офіційного державного гостя, а її офісу – дипломатичний статус.

Прийняття Тихановської Вільнюсом стало чітким сигналом для інших білорусів, що Литва готова підтримувати осіб, яких переслідують на їхній батьківщині. У період з 21 вересня по 1 грудня 2020 року Литва видала гуманітарні візи 1354 громадянам Білорусі. Польща видала 3356 таких віз за весь 2020 рік. Після початку Росією повномасштабного вторгнення в Україну міграція білорусів до цих країн досягла піку: у 2022 році Польща видала білорусам понад 24 тисячі гуманітарних віз, а Литва – понад 12 тисяч.

Спочатку багато людей прибували до Литви за гуманітарними візами, не наважуючись подавати заяви про надання притулку. Натомість вони подавали заявки на дозвіл на проживання з гуманітарних міркувань. Це було зумовлено кількома чинниками. По-перше, не всі мали достатньо доказів переслідувань, щоб відповідати критеріям литовської влади щодо надання політичного притулку. По-друге, отримання дозволу на проживання з гуманітарних причин відбувалося швидше, що означало можливість швидше влаштуватися на роботу – це мало ключове значення для людей, змушених тікати без заощаджень і підготовки. По-третє, існував важливий психологічний аспект. У перші роки після 2020 року багато хто вірив, що їхнє вигнання буде короткочасним і незабаром вони повернуться додому. Подання заявки на статус біженця символізувало б остаточний розрив із батьківщиною, декларацію про те, що вони не мають наміру повертатися. У такому разі дозвіл на проживання було легше прийняти емоційно: нова ідентичність здавалася менш незворотною, а пов’язана з нею криза ідентичності – менш глибокою.

У 2020 році Польща надала право на роботу всім власникам гуманітарних віз і відгукнулася на заклики білоруських ІТ-фахівців, запустивши програму Poland. Business Harbour. У рамках цієї програми працівники ІТ-галузі могли переїхати до Польщі без необхідності витрачати час на отримання окремого дозволу на роботу. Це рішення давало їм можливість працевлаштуватися в компаніях або відкрити власну господарську діяльність, зокрема індивідуальну. Умови, на яких вони працювали, були такими ж, як і для громадян Польщі, що було дуже привабливим для працівників ІТ-компаній, змушених покинути країну через політичні переслідування або різке погіршення бізнес-середовища в Білорусі.

Польща також пом’якшила умови для білоруських працівників сфери охорони здоров’я. У 2020 році вони могли отримати, на спеціальних умовах, п’ятирічний дозвіл на роботу від Міністерства охорони здоров’я, без можливості продовження. Передбачалося, що протягом цих п’яти років вони зможуть підготуватися до виконання стандартних вимог щодо здійснення професійної діяльності в Польщі, а польська система охорони здоров’я зможе відразу скористатися їхніми навичками.

Цінності чи інтереси?

У перші роки після початку масових репресій у Білорусі західні політики часто обґрунтовували свою підтримку білорусів, посилаючись на цінності – навіть якщо деякі дії випливали насамперед з економічних інтересів країн, які приймали білорусів. Наприклад, у рамках програми Poland. Business Harbour Польща видала 93 тисячі віз білоруським фахівцям з ІТ-галузі. Тим часом закон, прийнятий наприкінці 2020 року, значно спростив процедуру працевлаштування білоруських медичних працівників у Польщі. Уже 2019 року – до пандемії COVID-19 – лікарні в різних регіонах попереджали, що через нестачу кадрів можуть закритися цілі відділення. Коли пандемія лише поглибила цю проблему, найм іноземних медичних працівників став очевидним рішенням. У цьому сенсі масовий відтік населення з Білорусі працював на користь Польщі.

Однак в офіційній риториці рідко визнавали цю логіку. Натомість повідомлення ґрунтувалися майже суто на ідеї порятунку білорусів від режиму. «Ми підтримуємо вас і будемо й надалі підтримувати у відновленні вашої вільної, суверенної та незалежної батьківщини», – казав президент Польщі Анджей Дуда під час зустрічі з білоруською діаспорою наприкінці 2022 року.

Подібну динаміку можна було спостерігати в Литві. У 2022 році одним із найприбутковіших джерел надходжень до литовського державного бюджету стала заснована білорусами компанія Wargaming, яка сплатила 19,22 мільйона євро податків. Разом з EPAM, ще однією великою компанією, що переїхала з Білорусі, вона увійшла до трійки найбільших ІТ-компаній Литви.

Було очевидно, що підтримка білорусів, змушених покинути свою країну, не була лише актом гуманітарної солідарності з боку держав, які їх приймають. Водночас це могло стати вигідним рішенням для всіх сторін – за умови виконання двох ключових умов. По-перше, уряди мали б називали речі своїми іменами і відкрито визнавати зацікавленість у залученні білоруських працівників і підприємств. По-друге, це рішення мало б бути довгостроковим. Однак його сталість підважує той факт, що багато білорусів і білоруських компаній мають дуже обмежений вибір країн для переїзду. Це ставить їх у вразливе становище щодо держав, які їх приймають.

У 2021 році Олександр Лукашенко видав указ, який де-факто унеможливив отримання білоруськими громадянами паспортів у дипломатичних представництвах за кордоном. Для багатьох людей повернення до Білорусі для оформлення цих документів пов’язане з небезпекою. Масштаби політичних репресій не зменшуються; користування соціальними мережами визнано злочином; надсилання й отримання багатьох видів пожертв може призвести до кримінального переслідування; а людей можуть ув’язнити навіть за те, що вони стежили за активістом чи журналістом у Facebook, якщо профілі цих осіб визнано «екстремістськими». З огляду на такі загрози, багато білорусів відмовляються повертатися до країни лише для продовження паспорта і замість цього користуються доступними альтернативами. Дехто подає заявки на отримання статусу біженця, хтось отримує проїзний документ для іноземців. Єдиного підходу немає, і кожна країна вирішує це питання по-своєму. Наприклад, у Грузії та Вірменії білорусам не надають статусу біженця і не видають паспортів для іноземців, що змушує багатьох виїжджати до країн ЄУ. Однак навіть у межах Європейської Унії – зокрема в країнах, розташованих найближче до Білорусі – змінюється ставлення до білоруських політичних емігрантів і біженців. Влада дедалі рідше говорить про цінності, а частіше – про ризики, заздалегідь приписуючи потенційні загрози особам, які прибувають з Білорусі.

У 2024 році майже 600 громадян Білорусі було визнано такими, що становлять загрозу національній безпеці Литви. У жовтні 2025 року президент Ґітанас Науседа заявив, що сама міграція становить загрозу безпеці. «Масштаби міграції дійсно зростають. Люди справедливо побоюються, що це становить загрозу для нашої національної безпеки», – сказав він. Водночас, за даними литовського Управління праці, кожен десятий працівник у країні є іноземцем. Статистика Урядового центру стратегічних аналізів за 2024 рік показує, що найчисленніша група працівників, які прибули, походила з Білорусі (46 544 особи), а потім з України (39 791) та Узбекистану (7199). Якщо спочатку економічні вигоди були достатньою причиною для спрощення легалізації білорусів, то зараз їхня потенційна втрата не зупиняє уряди від посилення умов для мігрантів і біженців з Білорусі.

Перемога російської пропаганди

Поступово імідж білоруських мігрантів та біженців у ЄУ почав змінюватися. Емоційні промови про солідарність та необхідність підтримки «героїчного білоруського народу», який чинить опір диктатурі, були замінені іншим – часто глибоко суперечливим – наративом. Білорусь зараз описують, іноді в одному реченні, і як окуповану територію, і як головного спільника Росії у війні проти України. Водночас, якщо мешканців окупованих територій України розглядають насамперед як жертв Росії, то ставлення до білорусів інше. Тавро «окупації» або «держави-сателіта» розглядається не як пом’якшувальна обставина, а як обтяжувальна. Окупація Криму – території, за яку, як часто натякають, ніхто навіть не намагався боротися – подається як трагедія, нав’язана місцевим мешканцям. Те, що називають «окупацією» Білорусі, де сотні тисяч людей вийшли на вулиці на знак протесту, подається як провина місцевого населення.

Цей непослідовний підхід, який зараз спостерігається в багатьох країнах ЄУ, є результатом ефективної роботи російської пропаганди. Протягом багатьох років Росія систематично створює образ, у якому Білорусь не є жертвою московської колоніальної політики, а самостійним агресором – активним учасником імперського гноблення.

Масштаби русифікації Білорусі вражають. Згідно з переписом населення 2019 року, лише 28,5% жителів Білорусі заявили, що використовують білоруську мову в побуті. Двадцять років тому, 1999 року, цей відсоток становив 41,3%. Це явище тісно пов’язане з тенденціями в державних і квазідержавних ЗМІ, а також із повсякденним сприйняттям медіа-повідомлень. Згідно з доповіддю MediaMeter, найвищий середньоденний показник телеперегляду в Білорусі належить каналу «Россия-Белорусь» (Беларусь-РТР), який транслює білоруські інформаційні програми поряд із російськими ток-шоу, фільмами й серіалами. У країні немає незалежного білоруського телебачення, а перегляд таких каналів, як «Белсат», у соціальних мережах – незважаючи на те, що станція веде мовлення з Польщі – вважається злочином.

Росія використовує різні форми економічної і культурної експансії, ставлячи білорусів у ситуацію зростаючої залежності. Тим часом ЄУ, продовжуючи політику ізоляції щодо Білорусі, сприяє зміцненню її зв’язків із Росією. За даними російського Міністерства економічного розвитку, у першій половині 2025 року Росія прийняла на чверть більше білоруських туристів, ніж за той самий період 2024 року.

У 2024 році 157 тисяч білорусів отримали візи до країн ЄУ – це майже чверть порівняно з 2019 роком (останнім роком перед пандемією), коли було видано 643 500 віз. Політичні перешкоди посилюють фінансові перешкоди: окрім консульських зборів, заявники часто мусять платити за обов’язкові послуги візових центрів, а потім за «терміни» зустрічей у посередників, які за кілька хвилин викуповують щойно відкриті місця в чергах.

Для тих, кому вдалося отримати візу, наступним етапом є саме потрапляння до Європейської Унії. Білорусь не має прямих авіасполучень з країнами ЄУ з 2021 року, коли білоруська влада змусила літак авіакомпанії Ryanair, що летів з Афін до Вільнюса, приземлитися в Мінську. На облавку перебували Раман Пратасевич, відомий журналіст, пов'язаний з опозицією, та його партнерка, активістка Софія Сапєга.

Наприкінці 2024 року Латвія заборонила в’їзд усім автомобілям із білоруськими номерними знаками, за винятком дипломатичних транспортних засобів. Литва наслідувала цей крок, запровадивши важливий виняток: такий автомобіль може в’їхати, якщо водій має литовську візу або дозвіл на проживання. Навесні 2024 року Литва також обмежила кількість автобусів на маршруті Вільнюс–Мінськ. До минулого літа перевізникам вдавалося обходити ці обмеження, але зрештою кількість рейсів між цими двома містами зменшилася приблизно наполовину. У 2025 році Литва та Польща тимчасово закрили свої кордони з Білоруссю. Латвія планує у 2026 році поступово припинити організацію пасажирських перевезень до та з Білорусі.

Крок за кроком Європейський Союз дедалі частіше ставиться до Білорусі так само, як до Росії. Найрішучіші заходи вживають країни, що межують із Білоруссю, і це не лише у сфері мобільності. Наприклад, у Латвії громадянам Білорусі й Росії спочатку заборонили обіймати керівні посади на об’єктах критичної інфраструктури, а згодом — і працювати там. Їм також заборонили купувати нерухомість, за винятком осіб, які на момент набуття чинності законом уже мали постійне місце проживання в Латвії. Ці особи можуть придбати одну нерухомість, щоб у ній проживати. Однак закон не пояснює, що означає «для власних житлових потреб», залишаючи нотаріусам свободу тлумачення цього положення на власний розсуд. Автори законопроєкту описують придбання нерухомості росіянами в країнах ЄУ як інструмент невійськового впливу та елемент гібридної війни. Важко знайти обґрунтування, чому ця заборона стосується також білорусів.

Насправді в підході Європейської Унії бракує послідовності – і щодо влади в Білорусі, і щодо осіб, які втікають від режиму. У Литві деяким колишнім політичним в’язням відмовили в міжнародному захисті, аргументуючи це тим, що вони вже відбули покарання і тому їм більше не загрожує небезпека. Нещодавно в Німеччині білорусці було відмовлено в наданні притулку, а влада, аргументуючи своє рішення, посилалася на звільнення одного з лідерів опозиції 2020 року, Сяргея Тихановського. Водночас після скасування Сполученими Штатами санкцій проти білоруської калійної компанії «Білоруськалій», Литва майже відразу почала сигналізувати, що готова розглянути відновлення транзиту добрив через порт у Клайпеді, якщо надійде така заявка.

У 2020 році здавалося, що підтримка людей, які страждають під режимом Лукашенка, – це довгострокове зобов’язання. Сьогодні це вже не так. Мені спадає на думку відоме висловлювання: «мало тривати вічно – аж поки не припинилося».