Політика як віра

Юлія Тимошенко перед котримись виборами порадила електорату «голосувати серцем». Цю фразу можна вважати квінтесенцією поглядів вітчизняних політиків на вітчизняну, власне, політику: ірраціональну, з цілою купою обов’язкових атрибутів і ритуалів. «Голосувати серцем» – це виключити із свого вибору будь-які раціональні мотиви. Піддатись емоціям, впасти в нірвану почуттів, віддатися на поталу хвилинних слабостей, реагувати на зовнішність, слова, НЛП-штучки, стражденну міміку, поїдання землі, на витворені міфи та різні дурниці.

Цим своїм висловлюванням ЮВТ втрапила  в яблучко, бо дуже добре знає виборця. Українці будь-що перетворюють у віру, в щось сакральне, за що можна страждати та віддати якусь жертву, аби потім самому зображати жертву. Тому й сприймають політику як віру, а політиків, відповідно, як божеств, котрим готові поклонятися, зачарувавшись, носити на руках, аж поки не прийде розчарування, щоби виносити їх після того на вилах.

Довкола розуміння цього ірраціонального феномену сприйняття політики як віри, спін-доктори та інші політтехнологи вибудовують стратегії кампаній, ввірених їм партій.

Будь-яка віра будується довкола якогось божества (а іноді цілого пантеону) та міфології. Вітчизняні політичні сили чудово це розуміють, тому кожна попіклувалася про свій міф, на якому успішно паразитує чи яким послуговується при першій-ліпшій нагоді. Вони не вигадують нічого нового, використовуючи старі як світ сюжети, достатньо лиш відкрити першу-ліпшу збірку міфів стародавньої Греції або й якої іншої країни, якщо політ фантазії дозволяє.

Можемо виділити два основні типи міфів, котрими послуговуються політсили: базові, які пояснюють складний світ партії, її походження, цінності та програмні засади; та другорядні, або мінливі – ті, що вигадуються під кожну конкретну виборчу кампанію й залежать від трендів та обставин у даний момент.

На парламентських виборах 2014 року Народний Фронт послуговувався міфом про Арсенія Яценюка-камікадзе, що готовий вдруге пожертвувати своїм рейтингом заради реформування країни. Задля здобуття мети партія оперлася на другорядну легенду. Наслідком цього стало швидке розвінчування міфу, тож тепер прем’єр та його команда змушені шукати підтримки у президентської сили. Цього могло би не трапитися, якби НФ не знехтувала творенням базового міфу.

Блок Петра Порошенка паразитує на темах «соборності» та миру, тому мусить їх постійно підживляти, аби не відправитися слідом за Народним Фронтом.

Окремої уваги заслуговує сам президент. Глава держави намагається грати ту ж роль, що і його попередники, послуговуючись міфом про перебування «над процесом», намагаючись уникнути відповідальності та рейтингових втрат від промахів уряду та коаліції у парламенті. Цією легендою особливо активно свого часу послуговувався Віктор Янукович.

Свобода традиційно паразитує на гаслі «єдина сила українців» та базових маркерах типу «мова» і «нація». На останніх виборах ця партія вдало використала тренд «наших б’ють», котрий допоміг їм повернути втрачені відсотки й наново навернути вірних, що задивлялися у бік Правого Сектора та інших радикалів.

Наш край, Відродження та інші уламки Партії регіонів, котрі тяжіють до влади, зі всіх сил витворюють легенди про «успішних господарників», для котрих важливі люди, а не політика. Намагаються видаватися Гераклами, що чистять Авгієві стайні, хоча й справді важко заперечити те, що вони влізли у лайно по коліна.

Опозиційний блок будує свою міфологію довкола опонування чинній владі. Щось у стилі «Баба Яга проти». А також сподівається повернутись у владу, як Одіссей в Ітаку, витворюючи гасла «а за нас було краще» чи паразитуючи ще на радянських міфах.

УКРОП використовує образ «фортеці в облозі, котрій вдалося вистояти», а також успішно осідлав легенду про «жертв режиму».

Самопоміч паразитує на міфі Львова.

Українська Галицька Партія, відповідно, використовує міф Галичини.

Народний Контроль паразитує на журналістському проекті Дмитра Добродомова, наче теперішній нардеп не вибудовував свою кар’єру для того, аби якнайшвидше потрапити у владу.

Громадянська позиція та її лідер користуються одним із найменш зрозумілих та найменш практичних міфів про «першого непрохідного».

Демократичний Альянс послуговується майданівським бекґраундом та теогонією про Прометея, котрий несе світло знань своєму виборцю. Спроба витворення міфу про «грозу авторитетів Гацька» виявилася провальною, зате кумедною, цілком у стилі вовка із «Капітошки»: «щоб усі боялись, щоб не насміхались».

Провал Радикальної партії Олега Ляшка можна пояснити збільшенням конкуренції у тих нішах міфів, котрими ця політсила послуговується. Тепер не лише її лідер паразитує на образах «свого в дошку» та «хлопця з народу». Сергій Каплін під цю тему цілу Партію простих людей створив. Про радикальність і мови не може бути – не лише через появу Партії рішучих громадян Борислава Берези, а й тому, що на цьому полі вже давно грають ультраправі Свобода та Правий Сектор, а також зазіхає УКРОП.

Що ж стосується турботи про «маленького українця», то тему «захисту стражденних» давно за собою застовпила Юлія Тимошенко із своєю Батьківщиною. Вона настільки віртуозно паразитує на цій темі, що завдяки їй приводить у дію перемикач, котрий вимикає в електорату мозок і змушує «слухатися серця». Цим умінням і пояснюється легкість, з котрою ЮВТ повернула собі втрачені відсотки рейтингу.

Якщо партія самостійно не формулює та публічно не артикулює власну міфологію, люди самі заповнюють цю прогалину та білі плями у тих місцях, інтерпретуючи почуті меседжі та екстраполюючи їх на власну картину світу. Цим можна пояснити й існування міфів про «ліберальність» Самопомочі та про «толерантність» Свободи, а також їх подальше розвінчування.

Більшість вітчизняних політичних сил є лідерського типу, себто електорат мусів би сповідувати чіткий та беззаперечний монотеїзм, проте традиційне українське двовір’я дозволяє виборцю самостійно формувати власний пантеон з дрібними божками й кумирами, а також голосувати «за велінням серця». Часто за кандидатів із партій, котрій найбільше не терплять одна одну.

Серед найактивніших адептів політсил існує свята віра, що всі інші – теж виключно прихильники якоїсь віри, так само моляться на якогось обранця. По-іншому й бути не може. Тому наїзд на їхнє божество автоматично розцінюється як зазіхання на святе, як спроба замахнутися на якусь реліквію чи як богохульство.

При цьому всьому у нашій країні – один із найнижчих відсотків довіри до державних інституцій і ще менший рівень довіри до політиків та політсил. Правда, коли нова партія чи лідер лише приходить до влади – його показники досягають захмарних висот. Після того українці так само швидко розчаровуються, як зачаровувалися.

Аби позбутися всіх цих недоладностей, потрібно виводити українську політику із сфери емоційного у прагматичну раціональну площину, аби виборець голосував не серцем, а розумом.

Врешті-решт питання віри не так уже й складно перенести в раціональне поле завдяки відповіднику, котрий в ньому діє: довірі. Усе має свою ціну. Тому, коли політик зловживає довірою або не виправдовує її, виборець мусить його за це покарати, вимагаючи скласти мандат, подати у відставку, вжити до нього санкцій чи не віддаючи йому більше на виборах свій голос. Довіру потрібно заслужити, здобути та втримати, натомість віра у вітчизняних реаліях здебільшого виявляється цілковито сліпою.

І такі відповідники існують щодо інших тем: замість пантеону божків – відкриті списки та праймеріз, замість обожнення – здорова критика та контроль. Політик – не помазаник Божий, а обранець, що звітує перед виборцями, замість директив, спущених згори – обговорення (експертне, громадське, врешті-решт референдум), замість пасеїзму – візія майбутнього, не quo licet Jovi, non licet bovi, а всі рівні перед законом і т.д.

Це в сусідській Росії церква й держава так міцно злилися у пристраснім екстазі, що більшість населення досі сприймає владу як Божий дар. А нам зовсім не по дорозі. Нам потрібно переходити на раціональні рейки, як це давно зробили країни ЄС, до якого ми так ревно прагнемо. Так воно рано чи пізно і буде, а поки нам залишається у це тільки вірити.