PRAESENS HISTORICUM

Що було вчора – те було. А далі, влившись у часову ріку, воно стає тим, що є, теперішнім історичним, – розповідним часом (praesens historicum). Справді, історія – не те, що було і чого вже немає, а те, що є, чим живемо, принаймні, чим повинні жити: “Хто не живе минулим, той загалом не живе”, – запевняє давній мислитель...

Щойно жагучим серпнем дихне львівський камінь, а під ногами, мов жаром пойняте, зашурхотить листя хворих каштанів, повертаюсь думкою у той, що є, - рік 1518, у той його літній день, у ту ж годину й хвилину, - як усе воно описано суворою латиною у львівській хроніці Й. Зиморовича:

«Tot cladibus caelitus immissis concussa Leopolis, ne maiorem Nemesim flagitiis impunitis in ultionem sui accenderet, Iwaszkonem Armenum et Sophiam Christianam ob prolem secum susceptam , tanquam sacrilegis amplexibus religionem polluissent, ad rogum damnavit. Trahebantur extra portam uterque uno compede vincti, bardocucullis carbaseis, pice resinaque illitis, ad talos induti, facibus feralibus, igne incesto scintillantibus, manus armati, quibus primo pyram, mox sese succenderunt, nequiquam lacrimis ultrices flammas exstinguere conantes, frustra et Armenis ad eiulatum contribulis sui eminus quiritantibus».

"Львів, коли його потрясло стільки зісланих із неба нещасть, щоб іще більше не розпалити до себе Помсти за полишені без покари проступки, вірменина Івашка і християнку Софію, що понесла з ним дитину, - тих, що в нечестивих обіймах осквернили віру, - засудив до спалення на вогнищі. Тягли обох, одним шнуром опутаних, його і її, за міську браму, вкутаних з голови до стіп у просяклі смолою та живицею льняні балахони; в руках -  злочинним огнем бризкаючі пекельні факели, якими спочатку запалили стос, а за мить - себе, марно намагаючись сльозами погасити месницьке полум'я, намарно й вірмени звіддаля озивались на зойки свого краянина голосним лементом"...

Серед тих нещасть, що передували страті, - потужний вилив улітку кілька років тому "доволі хирлявої річки Полтви: підживлена постійними дощами та водами сусідніх ставів, вона так уже набухла, що ровами й каналами ринула через мури. В її хвилях зірвані з підвалин то тут, то там плавали підміські хатини, а до костелу святого Станіслава, мов до омитого водами острова, можна було дістатися хіба що за допомогою весла чи вітрила"... А ще, заледве за місяць після повені, - навала татарів:  "раптово заполонивши всю руську землю, вони і Львів облягли зусібіч густою хмарою, і то саме в день святої Анни..."

Годі сказати, з розповідей чи з письмових джерел почерпнув автор "Хроніки" страхітливі подробиці страти Зосі й Івашка; можливо, що й з розповідей, бо ж народився він у Львові 20 серпня 1597 року - ще й вісімдесят років не збігло відтоді, як вели на страту пару закоханих... А що був людиною свого часу, то й висвітлив цю моторошну сцену в дусі часу - без тіні співчуття до нещасних... А втім, за постаттю Немесіди (Помсти) - богині людської долі, що дбає про суспільний лад і уособлює кару богів, - за всіма традиційними, ще з античної поезії почерпнутими зворотами (про потяг до "злочинних любощів", incestos amores, - Горацій; про "месницьке полум'я", ultrix flamma, - Вергілій), можливо, й криється бодай перелітна тінь співчуття до тих двох, скараних на спалення живцем, ба, й не лише двох ("...понесла з ним дитину"), - можливо... А от у Матвія Селеса, що родом із Дрогобича, "знаного свого часу правника і синдика міста", то вже напевно не було й найменшої тіні жалю, бо ж саме він, будучи прокуратором у процесі проти вірменина Івашка і християнки Софії, домігся саме такої страти - через спалення на вогнищі. Та хтозна, може, вві сні чи у смертну годину (помер 1532 року) скрапували й на нього з пітьми, - скористаймося тут висловом Есхіла, - пекучі краплі запізнілого каяття, хтозна...

Пишучи в дусі високої класики про вготоване для Зосі й Івашка месницьке полум'я, Й.Зиморович ледве чи подумав, що тим зворотом доречніше окреслити інше полум'я - те, що його, виждавши дев'ять років (nonum in annum - сказали б обізнані з магією чисел античні), ця ж таки Немесіда приготувала для міста... Аж  на дев'яте по тій страті літо, коли спекотний день сягнув зеніту, - пожежі вдарив стугонливий вал: гривастий месник Зосі та Івашка - вогонь вогнем долав, а шалом - шал. Id factum est, а все ж повірить важко...

Іd factum est - це сталося... У тій доконаній дії - теж відтінок теперішнього: ось воно (id) сталося, отже, - є, єсть - est... У пожежі, що спалахнула тієї ж таки літньої пори 1527 року, на дев'ятий рік після спалення Зосі й Івашка, вигорів, свідчать "Хроніки", увесь Львів, загинуло чимало люду: вітер, дуючи то в один, то в інший бік, наче справді пильнував того, щоб усе місто стало суцільним згарищем. А "повернувши на північ (описує Д.Зубрицький), він підхопив палаючу головешку з вежі над Краківською брамою й заніс її на Високий замок, а далі - на Знесіння"... Згадаймо: Тягли стратенців extra portam - за браму... Найімовірніше, вважають історики, саме за Краківську браму (в тій дільниці міста й почалася нищівна пожежа)...

Якщо так, то ця жахлива подія відбулася десь тут, на роздоріжжі, у видолинку, де нині шостий трамвай повертає до Львівської опери... Можливо, з того пагорба, де колишній костел, а нині церква Марії Сніжної,  й лунали лементи вірменів, які згодом, оплакавши співвітчизника, з гідністю відмовились од грошового "відшкодування", що його, за декретом короля Сигізмунда, мали їм сплатити оскаржені львівські райці...

Чуючи ті лементи, подумки супроводжую приречених якусь мить до стосу. Але ніколи не відтворюю в уяві подальшої жахливої сцени, щоб не завдавати нещасним (така дивна думка мене переслідує) поновних страждань. Думаю лише над тим, що той понурий активний дієприкметник майбутнього часу (у нас відповідної форми немає) morituri - ті, що йдуть на смерть, ледве чи спроможний віддати бодай крихту того, що відчували засуджені...

Отож, тільки-но Львів дихне спекою, знову ступаю крок у той дивний час - теперішній історичний. А коли минаю перехрестя, де Краківська виводить до колишнього Волинського тракту, то серед гуркоту автомобілів, дзвону трамваїв та вуличного різноголосся, серед перелітних тіней - від дерева, каменя, від самого життя, що таке тут гамірне й сум'ятне, - дивом долітає до мене, з-понад двотисячолітньої далини, голос елегійного поета: "Душі померлих - то не ніщо, і смерть - не всесильна: / Тіні, хоч то лише тінь, жар похоронний не йме"... І здається мені, що й ті слова - про Зосю й Івашка. От лише жар, якщо мова саме про тих двох, одним шнуром опутаних, той жар, перше ніж стати похоронним, - був убивчим...