Праворуч ворогів немає?

Львівський синдром Ніни Симон і як йому може зарадити Ліндон Джонсон

Львів часто відчуває брак розуміння до себе. Хоча на останніх виборах до міськради перемогла дуже, дуже права партія, місто досі почувається скривдженим, коли його сприймають як осередок правого екстремізму, ксенофобії і вузьколобого націоналізму. Львів волів би, аби його бачили витонченим і відкритим містом у центрі Європи, містом із мультикультурною традицією та історією героїчного опору авторитарним (чи тоталітарним) режимам усіх форм і кольорів. Львівське самонавіювання наполягає: хибні враження спровоковані подальшими кампаніями дезінформації – совєтської і російської.

Як можна пояснити цю суперечність? І що вона означає?

Аби відповісти на ці запитання, потрібно поглянути на контекст. Націоналізм у Львові має таке глибоке коріння тому, що по війні його перетворили на символ безкомпромісного українського націоналізму і самі націоналісти, і їхні совєтські вороги. Один бік пишався тим, що живе у “Бандерштаті,” інший “Бандерштат” ненавидів. Та створили вони його разом. Совєтське правління було авторитарним і неліберальним. Саме цей збіг обставин уможливив нинішнє, постсовєтське становище міста, в якому численні мешканці досі вважають факт мешкання у “місті Бандери” підставою для святкувань, тоді як Львів хотів би, щоб його вважали “західним,” “несовковим,” “ліберальним” та “європейським.”

Однак насправді ці два бажання годі між собою примирити – хіба, може, для людей достатньо цинічних, аби розуміти, що фашизоїдний і расистський націоналізм Бандери (та інших) був аж надто західним, аж надто європейським на свій жорстокий час. То був час глибокої авторитарної кризи Заходу, час, коли Європа глибоко загрузла в реакції, націоналізмі, фашизмі. А домінувала в ній нацистська Німеччина. Коли 1941 року (на тлі нацистського вторгення і лютого єврейського погрому) ОУН(б) проголосила у Львові свою Українську державу, то і справді хотіла приєднатися до Європи – нацистської Європи “Нового Порядку,” расистської, ґеноцидальної, мілітаристичної, авторитарної. У нинішньому Львові цією версією Drang nach Westen публічно пишаються, вдаючись до суміші фашистського символізму і карикатурного “відтворення.”

Звісно, не це мають на увазі ті, хто наполягають на “особливому шляху” Львова – шляху габсбурзької традиції (романтизованої як правило до тієї міри, що від неї залишаються хіба самі фантазії) і визвольних змагань (пригадуваних не менш вибірково, ніж міти про “Велику Вітчизняну війну” у виконанні інших). Прагнення подати Львів як черговий шматок розмаїтої і цивілізованої “Центральної Європи,” що його викрав ведмідь (і не повернула велика операція із реабілітації заручників під назвою "розширення Євросоюзу"), місто, що хоробро боронить свободу і національне самовизначення, стає іноді настільки сильним, що “Бандерштат” перетворюється на “Орвелштат” – напівтаємну столицю вперто незалежних умів, антитоталітарного спротиву, нонконформізму і самовідданого інакомислення.

Водночас із усім цим український Львів є Захер-Мазох-штатом. Місто бачить себе ані правим, ані лівим. Натомість воно постає довготерпеливою, сповненою ресентименту і цілком самозаглибленою жервтою – поляків, совєтів, німців, знову совєтів, а тепер, здається, майже всіх. Список кривдників містить, але не вичерпується росіянами (які, на додачу до туристичних поїздок і владних замашок, дозволяють собі власні фантазійні відступи), німцями (у змові з росіянами), східними українцями, що правлять країною і знають, де продати її багатства, але не пам’ятають, кому вони належать, і нарешті союзною Європою, що займається своїм звичним повоєнним прагматизмом на межі з опортунізмом.

Ще й до всього Львів не розуміють!

Та насправді нинішній Львів є не так незрозумілим, як суперечливим. Причиною розбіжности між схвальним образом, який бачать мешканці міста, і часто несхвальним образом, що його бачать інші, є не різне сприйняття, а болісна дійсність, якої часто не визнають. Львів немало робить для того, щоб його (не) розуміли. Кажучи точніше, Львів поділяється принаймні на дві частини: одна продає “Протоколи Сіонських Мудреців” не лише на хитких вуличних стійках, але і у “поважних” книгарнях, інша мовчить; одна гучно і гордо “викриває” міжнародного дослідника як єврея, застосовуючи для цього читальний зал одного з найбільших архівів, інша мовчить. Одна зводить пам’ятник фашистському чільникові організації, що займалася масовим вбивством поляків і допомагала німцям у масовому вбивстві євреїв, інша не може влаштувати акцію, аби завадити їй цей пам’ятник побудувати; одна на двадцятому році української незалежности організовує в самому серці міста марш просто із “Тріумфу волі”, із зімкненими, карбуючими крок лавами, смолоскипами, чорними прапорами із рунами і криками, від яких холоне кров, інша не може зібратися для того, аби в міському просторі провести контрдемонстрацію.

Тощо, тощо, тощо...

            Об’єктом стереотипізації не має ставати жодна особа і жодне місто. Звісно, Львів не є однорідною і незмінною спільнотою правих фанатиків і ксенофобів, що займаються “викриттям євреїв.” Але ображатися на те, що тебе не розуміють, і сверджувати, що існує “інший Львів” – відкритіший, менш одержимий, менш націоналістичний, розумніший, більш самокритичний – це занадто просто, а з інтелектуального погляду – надто дешево. Існування “іншого Львова” як факт сам у собі означає дуже мало. У певному сенсі, така “оборона” лише погіршує становище, оскільки питання полягає не у тому, що Львів – місто політично та ідеологічно розмаїте. Щоб це зрозуміти, не треба великої клепки. Певно, що розмаїте.

Справжнє питання полягає у тому, як містові вдається справляти враження настільки монотонне. Ще важливіше питання полягає у тому, коли це припиниться. Іншими словами, коли постане “альтернативний Львів,” що не лише скаржиться на те, як все погано, але й організовує дію? Чи може “інший Львів” існувати лише як ізольований острів (що сам себе ізолює), а чи під силу йому розпочати справжню боротьбу за уми мешканців міста? А бодай спробувати?

            Починаючи принаймні від 1988 року, львів’яни не раз виказали спроможність зорганізуватися і провести масові демонстрації. Віднедавна стало зрозуміло і те, що львівська громадськість здатна провадити тривалі і запеклі дискусії щодо брехні, нерівности і політичних маніпуляцій неосовєтського мітотворення. Та значно нагальнішою (бо домашньою) проблемою Львова нині є інше, націоналістичне, праве мітотворення. Скаржитися на “Велику Вітчизняну війну” – добре, але у Львові це нескладно. А ось протиставитися дурощам і нахабству власних націоналістичних мітотворців, маніпуляторів і політиків – на вулицях міста, гучно і постійно –– це було б сильно.

            Тут ховається й інше питання, особливо для тих мешканців Львова, які вважають себе патріотами: чи подобається їм товариство, у якому вони нині опинилися? Чи терпітимуть вони чергову банду, що захоплює центр міста і виставляє український патріотизм неонацизмом, а Площу Ринок перетворює на Нюрнберґ зразка 1935 року? Чи справді вони вважають що до кожної оказії, на якій майорять українські жовто-блакитні прапори, слід “толерантно” (чи, може, аж надто вітально?) додати немале вкраплення фашистського червоно-чорного?

А чи, може, котрісь із патріотів нарешті вийдуть і розкажуть шибайголовам, Львову і всім, хто захоче їх почути, що саме у патріотичному і європейському Львові вільно, а що – зась? Чи триватиме патріотизм штибу “хоч праведне, хоч ні – моє місто понад усе,” а чи розвинеться інший патріотизм мислячих людей? До речі, для тих, хто захоче “здиференціювати,” “скомпаративізувати,” чи “зісторифікувати” проблему: у ній існують справжні “або – або”. Між двома сторонами немає огорожі, на якій можна мудро возсісти. Справа не в тому, що Львів у Європі не один такий – це мало що міняє, принаймні для львів’ян, яким у цьому місті жити і працювати. Ставити на час теж не варто. Стан справ вже поганий, після певного погіршання, отож не існує автоматичних гарантій, що у майбутньому буде краще просто тому, що мине час. Краще стане коли львів’яни візьмуться до роботи. Може стати і значно гірше.

То як, панове?

Тут легко уявити собі місце для достойників Греко-Католицької Церкви. Свого часу проти тероризму ОУН(б) виступав Андрей Шептицький. Чи матимуть його наступники що сказати своїй пастві – особливо ж молодим її членам – про міти (і марші) неонаціоналістів?

            Перед нами постає лячна, але промовиста картина: нині у Львові – якою б не була підставова рівновага прибічників і сил – націоналізм із невіглаством виступають гучно і нахабно, відкритість і вдумливість – тихо і  сором’язливо. Принаймні тут все зрозуміло. Кажучи коротко, Львів страждає на синдром, що називається “праворуч ворогів немає.” Безперечно, не всі погоджуються із культом особи Бандери, смолоскипами і маршами, нестримним поширенням “Протоколів Сіонських Мудреців”, надто поширеними “єврейськими” (читай: антисемітськими) анекдотами, але ніхто не виступає проти цих явищ, ніхто не організовує протидії. Засобів безліч: антисемітизм та ксенофобію можна підважувати безпосередньо і публічно шляхом значків, флеш-мобів і демонстрацій... важить лише наполегливість, організованість, (очевидно) мирний характер усіх засобів, а також солідарність (і будь-ласка, не треба смолоскипів).

Як довго Львів залишатиметься містом, у якому дедалі паскудніша, гучніша, тупоумніша, зліша правиця почуватиметься дедалі затишніше (і небезпідставно; тут теж немає жодного непорозуміння)? Ніна Симон колись благала: “Нехай мене зрозуміють правильно”; Президент Ліндон Б. Джонсон шаленів, коли хтось “пісяв йому на килим”, тобто втручався у те, що він вважав своїм. Якщо “інший Львів” хоче, щоб його зрозуміли правильно, то наступного разу, коли праві розбишаки зберуться “обпісяти” центр міста, хай і собі вдасться до контрзаходів.

Автор – викладач Колумбійського університету. Дисертацію "Формування радянського Львова" захистив у Прінстонському Університеті, США. Магістр (MSc) зі спеціальності історія міжнародних відносин (Лондонська школа економіки та політичних наук, LSE), бакалавр (BA) з нової та новітньої історії (Баліол Коледж Оксфордського університету).

У Львові довгий час працював академічним директором Центру міської історії Центрально-Східної Європи.