Приречені на загибель
IQ

Приречені на загибель

Чому загинув Олександр Захарченко, і на які кадри ставить Москва

Анатолій Рубльов, 10 вересня16860

Ліквідація ватажка «ДНР» Олександра Захарченка, безумовно, є і буде однією з головних новин вересня. Порівняно із сусідньою «республікою», «ДНР» здавалася досить стабільною – наскільки може бути стабільним бандитсько-окупаційний режим. З початку окупації на території «ЛНР» точилася боротьба між «козацтвом», бунтівними польовими командирами та безпосередніми ставлениками Москви. У 2014-2015 рр. це був практично внутрішній фронт, а потім сторони перейшли на мову замахів та арештів. Щойно вертикаль влади Ігоря Плотницького почала здаватись непохитною, стався зухвалий переворот і замість нього у крісло «гауляйтера» всівся Леонід Пасічник. У цьому йому посприяв «сусід» Олександр Захарченко, котрий у критичний момент перекинув до Луганська лояльні підрозділи.

Здавалося, «ЛНР», як і колись Луганщина, знов потрапляє в орбіту більш успішних та сильних «донецьких». На відміну від Плотницького та Пасічника, котрі виривали владу з боєм, Захарченко отримав її без особливого напруження і спокійно просидів у своєму кріслі неповних чотири роки. Претендентів на донецький «престол» не лишилося, і Захарченко вже почав готуватись до «республіканських виборів», запланованих на листопад 2018-го. Згодом ці «вибори» скасували московські куратори, а отже, Захарченко залишався на посаді без усіляких формальностей. Тому його ліквідація стала повною несподіванкою для всіх, крім Москви, яка хутенько використала смерть Захарченка як привід відмовитись від чергової зустрічі Нормандської четвірки та звинуватити Україну в порушенні Мінських угод.

Чи був Захарченко ліквідований за прямою вказівкою з Москви? Відповідей тут більше, ніж здається на перший погляд. З одного боку, Москва намагається якомога сильніше контролювати все, що відбувається на окупованих територіях, аби уникнути будь-яких несподіванок. З іншого боку, її контроль радше рамковий і в цих рамках московські куратори цілком припускають імпровізацію місцевих виконавців, а також внутрішню конкуренцію за владу. Саме тому Москва заплющила очі на переворот у «ЛНР»: оскільки жодної легітимності в очах світу ватажок «республіки» не має, хай це буде найбільш дієздатний з усіх претендентів – такий собі щурячий король.

Імовірно, що аналогічно росіяни дали негласне добро на ліквідацію Захарченка його конкурентами. Щоправда, хто саме стоїть за цим, поки що невідомо. Дмитро Трапезніков, який замінив Захарченка, був суто технічною фігурою, позбавленою будь-якої суб’єктності у «республіці». Так само не є суб’єктом теперішній очільник «ДНР» Денис Пушилін, котрий хоч і стояв при початках «ДНР», так і залишився «пікейною камізелькою» – можливо, його також скоро замінять на користь справжнього «вождя». Не слід відкидати і варіант, що переворот у «ЛНР» та ліквідація Захарченка можуть бути результатом підкилимної боротьби між різними російськими структурами, які конкурують за «потоки», що ллються з Росії на Донбас і з Донбасу в Росію. Хай там як, це далеко не останнє вбивство сепаратистських «вождів»: по суті, усі «селебрітіз» російсько-української війни є кандидатами на скору ліквідацію, яка передуватиме остаточному згортанню проекту «Новоросія».

Те, що «Новоросія» згортається – цілком очевидно. Питання тільки в конкретних термінах – і за цей час «героїв Новоросії» значно поменшає. Найпростіше пояснення цим ліквідаціям – бажання Москви позбутись важливих свідків та співучасників злочинів на Донбасі. Здавалося б, усі ці фігури є цілком лояльними, але це не завадило екс-очільникові «ЛНР» Валерію Болотову розповісти журналістам про те, що у 2014-му Луганськ обстрілювали самі ж «ополченці», аби роздмухати конфлікт і розпочати повномасштабну війну. Невдовзі після цього інтерв’ю Болотов загадково помер у Москві. Був вбитий у Підмосков’ї головний «оплотівець» Євген Жилін – одна з головних фігур раннього етапу російського вторгнення до України. Список «зірок» сепаратизму, котрі загинули в небойових ситуаціях за останні чотири роки, чималий: від луганського «Бетмена» до донецького «Гіві». Але всі вони незручні для Москви не лише тим, що можуть нарозповідати чогось журналістам. По-перше, не слід забувати, що «Новоросія» стала для Путіна місцем утилізації небезпечного елементу з усієї Росії. Ігор Гіркін та «Моторола» заманили на бійню тисячі тих, хто за інших обставин міг почати будувати «народні республіки» десь на Уралі, Ставропіллі, а може, і пішов би на штурм Кремля. Власне, про продовження «російської весни» у самій Росії бойовики «ЛНР» та «ДНР» говорили ще у 2014-му, а Ігор Гіркін, втікши з Донбасу, навіть спробував сформувати навколо себе відповідний суспільний рух. Неважко уявити, наскільки яскраво засяяли б зірки «героїв Донбасу» на тлі військової істерії, роздмуханої самим Кремлем. Але тепер від цих «героїв» не лишилося жодної крупнокаліберної фігури, за винятком самого Гіркіна.

По-друге, Москва, усвідомивши провал «Новоросії», прагне якнайшвидше всучити Україні ОРДЛО – звісно ж, на власних умовах. Дотиснути офіційний Київ виявилося непросто, але і це – тільки половина роботи, оскільки українська влада змушена зважати на думку ще й суспільства. А суспільство, хоч і втомилося від війни та прагне миру, не готове платити за це будь-яку ціну. Тому Москва мусить провести ретельну «передпродажну підготовку» ОРДЛО, усунувши звідти все, що завадить українцям погодитись на реінтеграцію. Передусім це стосується кадрового питання. Реінтеграції ОРДЛО разом із Захарченком та Плотницьким Україна не потерпить – аби зрозуміти це, не треба бути політологом. Але схоже, що це тільки перший етап зачистки: замість «героїв війни», які позують у камуфляжах і роблять гучні войовничі заяви, до керма «республік» рано чи пізно приведуть людей на зразок Трапезнікова або Пушиліна. Трапезніков – виходець зі структур Рината Ахметова, в яких не піднімався вище менеджерської обслуги. Пушилін – фігура ще дрібнішого калібру. Якщо Трапезніков працював на тодішнього «господаря» Донбасу, то Пушилін перед війною був функціонером «МММ» Сергія Мавроді – менш респектабельного проекту годі шукати. Подібних персонажів навіть важко вважати одіозними – це не навіжені польові командири і не цинічні інтригани, які пнуться у вожді, а сірі невиразні мишки. Найімовірніше, з подібних фігур Москва і створюватиме кадровий фасад «республік» перед тим, як вручити їх Україні в обмін на послаблення західних санкцій. Для України це не найгірший варіант, оскільки за наявності політичної волі такий кадровий матеріал можна легко замінити або примусити до лояльності. Питання лише в тому, чи буде в Києві така воля, коли настане час.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук