Приватбанк: право на паніку
IQ

Приватбанк: право на паніку

Або слово на захист полохливих

Олександр Фоменко, 5 січня73984

Націоналізація Приватбанку викликала в Україні хвилю легкої паніки: клієнти кинулися знімати гроші з карток, а дехто навіть взявся знімати депозити і закривати рахунки. У керівництві банку заявили, що саме через паніку банк опинився у скрутному становищі. Мовляв, сполохані «інформаційними атаками» вкладники вигрібали забагато грошей, вичерпавши ресурси банку.

В НБУ мають іншу думку щодо природи «приватівських» проблем, проте панікувати українці справді полюбляють. Раптом що – і ми вже біжимо запасатися гречкою, доларами, сіллю чи ще якимись життєво необхідними речами. За це нас сварять посадовці і висміюють у пресі, але ми вперто робимо своє. Тому що панікери рідко бувають праві, але завжди мають рацію.

Логіка виживання

Логіка панікерів проста: сподівайся на що хочеш, але готуйся до найгіршого. А от найгіршого в українській історії не бракує – час від часу доля підкидає сюрпризи навіть крайнім песимістам. Хто у січні 2013-го міг подумати, що через рік у центрі столиці вбиватимуть беззбройних людей? Хто навіть у найстрашніші дні Майдану міг передбачити Іловайський котел? Ще два-три роки тому долар по 26 грн міг наснитися лише у дурному нетверезому сні, але сьогодні ми радіємо, що він вже не коштує 36. В умовах, коли майбутнє може підкинути будь-яке лихо, розглядати доводиться навіть ті варіанти, які можуть здаватися абсурдними чи смішними. Ми всі – нащадки полохливих антропоїдів, які не соромилися кидатись навдьори, зачувши якийсь підозрілий шурхіт. Спокійніших зжерли прадавні хижаки.

Аби забезпечити собі спокійніше життя і більш-менш гарантоване виживання, ми всіляко намагаємося зменшити невизначеність, убезпечивши себе від можливих ризиків. Щоб ненароком не шурхнути до каналізаційного люку і не захлинутись у фекаліях, ми прописали обов’язкові нормативи, відповідно до яких люки мають бути закриті, а вулиці – освітлені. Завдяки цьому ми можемо рідше дивитися під ноги, тиняючись по вулицях. Щоб не втратити кровно зароблені гроші, ми укладаємо з банками угоду, виконання якої забезпечується відповідними держструктурами, зокрема Фондом гарантування вкладів. Але, як тільки створені нами механізми безпеки дають збій, ми знову починаємо готуватися до найгіршого. Варто побачити кілька незакритих люків на своїй вулиці – і довіру втрачено, не дивитися під ноги вже не вийде.

Теперішній ажіотаж довкола Приватбанку – симптоматична реакція суспільства, якому бракує довіри і до банків, і до держави. Підґрунтя недовіри було закладене ще у 1990-х, коли ціле покоління втратило свої радянські заощадження і в колективній свідомості закарбувався негативний досвід. Банківська система незалежної України так і не змогла повернути собі довіру суспільства: у 2016-й рік ми увійшли з від’ємним балансом довіри на рівні -65%. Причому довіри до держави також немає – восени 2016-го баланс довіри до Нацбанку становив -68%. Тому іншої реакції від клієнтів Приватбанку годі було очікувати. Коли твоїми заощадженнями намагаються керувати дві підозрілі контори, сам Бог велів відчувати глибоку стурбованість. Здоровий глузд свідчить, що краще бути осміяним через полохливість, ніж потім з відчаю мітингувати під НБУ.

Отруєні недовірою

Недовіра суспільства до державних і недержавних інституцій дає отруйний ефект на всі сфери життя країни. Те, як банківська система потерпає від паніки вкладників, – лише найбільш очевидний приклад. У ситуації суспільної недовіри інститути стають для громадян не запобіжником, а самостійним джерелом ризиків. Відтак логіка виживання диктує суспільству цілком передбачувану стратегію поведінки – триматися від них подалі. Коли «лопається» черговий банк, добре сміється той, хто тримав гроші під матрацом. Проте логіка індивідуального виживання зменшує шанси на виживання колективне. Десятки мільярдів доларів, які українці бояться відносити до банків, – це кошти, фактично вилучені з економіки.

Те саме стосується й інших сфер життя. Наприклад, українці не поспішають створювати ОСББ не так через брак господарської свідомості, як через підозру, що державна агітація може виявитися черговою «підставою» – наприклад, через недоліки законодавства. Через недовіру українці не беруть активної участі й у громадському житті. Одні досі бояться кудись «влазити», а інші просто не вірять у те, що це приносить якийсь результат. Навіщо ходити на громадські обговорення та слухання, якщо їхня результативність є радше предметом віри, аніж емпіричним фактом? Прикладів безліч, але підсумок один: громадяни масово ухиляються від системної взаємодії з власною державою (і одне з одним), унеможливлюючи нормальний розвиток країни.

Втім, ситуація не є безнадійною. Як свідчить історія патрульної поліції, довіру українського суспільства можна відновити, навіть коли йдеться про таке дискредитоване відомство, як МВС. Проте у довгостроковій перспективі потрібні не лише ефектні іміджеві кроки, але й формування позитивного колективного досвіду, пов’язаного з тією чи іншою інституцією. Банківських вкладників заспокоять не промови Гонтарєвої, а лише стабільна робота банківської системи. Бо який сенс у промовах, якщо навіть високопосадовці тримають мільйони під матрасом? Те саме стосується й інших сфер: держава мусить переконати суспільство, що більше не є джерелом ризиків та небезпек. Проте на це, в кращому разі, підуть роки, якщо не десятиліття. А доти українці будуть полохливими і недовірливими, як велить інстинкт виживання.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук