Про бізнес цинічний і нормальний

Тези виступу на засіданні Галицького дискусійного клубу «Mytusa»

Впродовж недовгої історії незалежної України виокремилися два бізнеси, які я умовно назву - «нормальний» і «цинічний». Нормальний – нічим суттєвим не різниться від бізнесу європейського. Тут присутня робота в правовому полі, приділяється значна увага конкурентним ризикам та залученню інвестицій (в більшості прямих іноземних інвестицій). За ці інвестиції конкурує весь світ і переможцями у цій війні є країни, які, на нашу думку, зовсім їх не потребують.

Цинічний бізнес – явище, мабуть, присутнє не тільки в Україні і конкретно в Галичині, але яке набуло значного поширення і, на жаль, набуло певної, можливо несвідомої,  соціальної підтримки. Тут присутня робота поза правовим полем, інвестиції окреслюються витратами на купівлю посади (ризик тільки один – не попастися), конкуренція ліквідовується шляхом ліквідації конкурента, чи створення йому таких умов, в яких його вже не можна назвати конкурентом. Іноземних інвестицій, зрозуміло, сюди не залучиш.

Галичина стала плацдармом конкуренції між собою, чи, радше, боротьби між собою цих двох бізнесів (нормального і цинічного), і, на жаль, про перемогу у цій конкуренції першого говорити годі.

У нових державних структурах колишня номенклатура практично не зазнала матеріальних, соціально-статусних і моральних збитків. У свою чергу, нові інститути не виникали на порожньому місці, бо вже в радянському минулому зароджувалися тіньові соціальні інститути, наділені специфічною легітимністю, що розвивалися і функціонували поза правовим полем. Проте вони мали масову підтримку як компенсаторні регулятори «природних» людських і ділових відносин за умов штучних правових та ідеологічних обмежень тоталітарної системи. У такий спосіб із радянських інститутів «блату» і «тіньової економіки» за допомогою легалізації могли доволі швидко сформуватися інститути приватної власності й підприємництва. Але самої лише легалізації явно бракує, щоб перетворити їх на принципово нові ефективні структури. Ба більше, відношення до них, закладене багаторічною пропагандою, виявилося, м’яко кажучи, недружнім. Залишилось воно і досі, мовляв, чому у нас проблеми, бо бізнес у владі. Інститути радянського суспільства, втративши легальність після розвалу СССР, не втратили традиційної легітимності – згоди людей із соціальними правилами, ґрунтованими на ідеології державного патерналізму, збереження державної власності на великі підприємства, пільг для населення та привілеїв для владної еліти, незмінності позицій держави у соціальному секторі – освіті, охороні здоров’я, науці, культурі, тощо. Нелегальні тіньові інститути радянського суспільства – тіньовий ринок, блат і корупція, організована злочинність, подвійна мораль (прірва між публічною та приватною моральною позиціями) – трансформувалися в легальні інститути «перехідного суспільства». Звідси походять коріння легітимності існування згаданих вище двох бізнесів у Галичині та й в Україні загалом. Але вони трактуються швидше як «узаконене беззаконня».

Образ галицького підприємця асоціюється, на жаль, саме з отим «цинічним» бізнесом. У центральних та південних українців, східняків є підстави так стверджувати. Приїжджаючи до нас на відпочинок, кого вони бачать поряд з собою у ресторанах, басейнах, саунах, на дорогих автах? Та саме цього галицького бізнесмена від торгівлі совістю та посадою.

Тут би мало постати питання «що робити?». Але за неможливості поосібно подолати зовнішнього сильного ворога ми шукаємо, а якщо не знаходимо, то творимо ворогів серед своїх. І це, на жаль, - дуже характерна ознака галичанина.

Цинічний бізнес має, як це не дивно, досить міцну соціальну базу саме в Галичині. І тут  питання, яке я ставлю впродовж довшого часу до соціологів, психологів та філософів: чому в релігійній Галичині цю псевдоконкуренцію виграє цинічний бізнес (див. результати дослідження «Стан корупції в Україні. Порівняльний аналіз загальнонаціональних досліджень: 2007-2009» Корпорація «Виклики тисячоліття»)

Проблема Галичини в тому, що у нас цей цинічний бізнес таки називається бізнесом.

Отже, чи існує галицький бізнес?

Відповідь – звичайно ж, зі сфери реалій.

В цинічному розумінні – не існує, це – явище космополітичне і його наявність чи розвиток залежить від політичної волі чи її відсутності в суспільстві.

Якщо ж говорити про моральний бізнес, то за умов існування «цинічного» виникає питання виживання: або ти моральний і програєш конкуренцію, або «викручуєшся як можеш» і тримаєшся «на плаву».

В умовах виживання годі говорити про існування відмінностей, які б, можливо, у майбутньому привели до конкурентної переваги галицького бізнесу та бажання людей мешкати та провадити господарку в Галичині. На мою думку, галицького бізнесу в розумінні, описаному у вступі (колонка модератора ГДК «Митуса») немає.

Хоча передумови існування громадянського суспільства в Галичині, на мою думку, є сильнішими ніж будь-де в Україні. А це вже приводить до певних паростків об’єднання за галицькою ознакою. Для прикладу ідеологія «свій до свого по своє» прописана в стратегічному документі КПЛ, «пахне нею» у створенні львівської гільдії рестораторів, зазначеного вище ІТ кластеру. Діяльність цих інституцій неминуче приведе до диференціювання галицьких (чи то львівських) господарських відносин, от тоді ми зможемо говорити про появу галицького бізнесу, як унікальної гармонії стосунків ґазди і споживача, ґазди і влади, тощо.

Задля перемоги в Галичині нормального бізнесу в сучасних умовах необхідно ввести у ці суспільні відносини зовнішнього арбітра, який має бути наділений не так легітимними повноваженнями (це мали б бути суди, але не можуть бути зі зрозумілих на сьогодні причин), а наділений авторитетом (не ефемерним, а реальним). Завданням цього авторитету є організація громади на досягнення цілей разом з оберіганням фундаментальних прав членів цієї громади. Суспільний авторитет є сувереном позитивного права. Якщо ж у нашому випадку порушується природне право, цим авторитетом мала б бути Церква.

Чи є, взагалі, бізнес цінністю в собі? Ні, не є. Бізнес – це лише один з засобів задоволення потреб особи, який не можливий без реалізації цінностей. І сповідувачем та носієм цих цінностей, здатним нав’язати їх своїм авторитетом, мав би бути згаданий мною зовнішній арбітр.

Ярослав Рущишин, бізнесмен