Про еміграцію
IQ

Про еміграцію

Що забирають з собою трудові емігранти

Назар Кісь, 16 серпня 201724683

Згідно з нещодавніми соціологічними дослідженнями, знову зросла кількість українців, які прагнуть емігрувати за кордон. І не через війну, бо причини називаються передусім економічні. Парадокс: індекси ростуть, ВВП росте, інвестиції ростуть, а економічна ситуація змушує дедалі більше людей шукати нову батьківщину.

Здавалося б, для «маленького українця» все розвивається більш-менш позитивно: нові заводи на давальницькій сировині дають роботу і стабільну зарплату, можливість їздити за кордон і продавати в ЄС свою продукцію допоможе середньому бізнесу. Доля державних монополій мала б, по ідеї, не хвилювати простих посполитих. Але щораз більше людей чомусь не «знаходять себе» в таких, на перший погляд, сприятливих умовах.

І тут варто задуматися, за чим люди їдуть, коли говорять про «можливість заробити» чи «знайти своє місце». Є така народна мудрість: якщо народжується багато хлопчиків – це до війни. Народ у нас спостережливий, але часто плутає причини з наслідками. Так і цього разу. Справа в тому, що у традиційних суспільствах, де активну суспільну позицію займають виключно чоловіки, а економіка росте пропорційно до площі оброблюваного поля, надмірна кількість молодих чоловіків, незайнятих в реальному секторі економіки, часто може спровокувати збройне протистояння. Так досі відбувається в деяких країнах, де росте народжуваність, а не ВВП, і де молодь не від хорошого життя вливається в різні «визвольні» армії та терористичні групи. На перший погляд, все просто: людей багато, а їжі мало. І її потрібно в когось відібрати.

У більш розвинених країнах, як наша, наприклад, проблему вирішує еміграція чи заробітки. І, знову ж таки, на перший погляд, можливість заробити на прожиття мала б проблему еміграції якщо не вирішити, то хоча б мінімізувати. Але справа не в тому, щоб просто вижити. В екваторіальній Африці 16-річні юнаки теж можуть вижити, не беручи в руки допотопні радянські автомати. Воюють вони не за харчі, а за можливість зайняти своє місце в суспільстві. Це є головною причиною конфліктів. Саме пошук свого місця в суспільстві робить можливим існування у США вуличних банд, деякі з яких нараховують десятки тисяч бойовиків. У Лос-Анджелесі, зрештою, чесно заробити на прожиття не є якоюсь захмарною мрією.

А от з пошуком свого місця у нас (як і в каліфорнійських підлітків латиноамериканського походження) якраз і не склалося. Адже ми вже встигли побудувати вертикально-інтегроване суспільство з сюзеренами і васалами, де кожен знає, хто на кого працює і чиї інтереси відстоює. Де чий округ і з якої частини «бюджетного пирога» годується фракція / редакція газети / спортивний клуб. Те, що починалося за Кучми як «викопав руду – збагатив – експортував» чи «викопав вугілля – спалив – продав електрику населенню» проникло у всі сфери нашого життя, і небагато залишилося лакун, де можна реалізувати себе, не примкнувши до якоїсь із груп впливу. Бо якщо ти виростив урожай, не факт що тобі вдасться його зібрати. Хіба що в тебе є загін автоматників і знайомий суддя, який скасує рішення судді конкурентів. Навряд чи вийде експортувати горіхи, бо не поборена міфічна «горіхова мафія». Непросто бути забудовником без лобі в місцевій раді і відсотком квартир для «правоохоронців».

Давно минули ті часи, коли «простий народ» мало хвилювали майнові питання «еліти». Бо, по-перше, майже все «народне» вже давно приватне, і ділити практично нічого. По-друге, майно має приносити прибуток. По-третє, завдання кожного патріота – захистити вітчизняного виробника і наповнити бюджет.

Після того, як «Міжнародні авіалінії України» вирішили вимагати від України компенсацію за прихід на ринок «Ryanair», Ігор Коломойський остаточно перейшов з розряду «рятівників держави» до «ворогів держави». Хоча від самого початку він був «акціонером держави». Ним і залишається, незважаючи на те, що позиції його послабилися. Просто людина контролює аеропорт і має всі підстави вважати, що його право заробляти підважили конкуренти. Зовсім недавно його «колега по олігархічному цеху» Фірташ ледь не отримав можливість збирати гроші «на утримання газових труб». Йому це наразі не вдалося, а схема «Роттердам +» Ахметова успішно працює. І вся країна з нетерпінням чекає осені, нових економічно обґрунтованих тарифів та покращення субсидій.

Помилкою було б думати, що подібним економічним паразитуванням займаються виключно погані олігархи, натомість на нижчому рівні у нас капіталізм з людським обличчям. Класичні таксисти, наприклад, так само інвестували в ліцензії та інші дозволи, тому й боролися з Uber-ом. Пікетами, скаргами, перевірками. Імпортери і «виробники» автомобілів воюють з «польськими бляхами», інвестуючи не в якість, і навіть не у зниження мита на імпорт, а в заборони для «неліцензійних» імпортерів. Власники візових центрів, логічно, були проти безвізу. Але їм простіше, можна легко перекваліфікуватися на «поклейку» біометричних паспортів без черги.

Все це називається рента. Але її джерелом у наших реаліях є не право власності на щось, а можливість «впливати на процеси». Маєш можливість впливати на тарифну політику – ось тобі економічно обґрунтована ціна на кіловат. Якщо ж ти не олігарх, а діяч локального масштабу – займайся МАФами і продажем алкоголю. Незмінним є принцип боротьби за додану вартість – платить кінцевий споживач, а з конкурентами борються державно-адміністративними методами.

Відповідно, у кожній «темі» є елемент бюрократичного лобізму, без якого нічого не вийде. А питання власності тут насправді навіть не другорядне. Бо аеропорт може бути хоч державним, хоч комунальним, ніякий «лоукост» там не приживеться. Насправді контролювати державний спиртзавод навіть цікавіше, бо всі витрати можна покрити коштом власника (держави), натомість прибутки вивести тихо і без зайвого шуму.

І от уявімо собі, що достатньо амбітна людина вирішує розвинути свій бізнес в Україні, але не має бажання грати за існуючими правилами. Довго вона протягне у нашому «конкурентному середовищі»? Сама, без підтримки «групи впливу».

Легко звинувачувати когось у «втечі» за кордон, якщо власне місце у харчовому ланцюжку повністю задовольняє невибагливі запити. Ще легше говорити про «кризу перехідного періоду» і про «от-от все почне налагоджуватися». Але ж ми розуміємо, що не почне. Що оце воно і є – завершена феодальна модель. Без інституту власності, без конкуренції, з комсомольськими масовками замість політики і пародією на правосуддя.

Це ж не просто «кадри» виїжджають чи «робоча сила». Це зникає надія на якусь конкуренцію. А без неї ніякий чорнозем чи нижча, ніж в Китаї, зарплата працівника, чи географічні переваги не врятують.

Можна заперечити, що є ІТ-сектор. Є, бо там витрати на «смотрящого» навіть на середньому рівні вищі, ніж можливі прибутки від «кришування». Це не труба з газом, тут контроль виходить дорогий та неефективний. А вищий рівень чомусь «іде в політику». Очевидно, покращувати наше з вами життя. Не за політичним же дахом люди ломляться в ради.

Але є і позитив. Як кажуть на селі, «не переживай, наші лопати в нас ніхто забирати не буде».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук