Про еволюцію політичної культури Донбасу

Багато вітчизняних експертів рішуче не хочуть вірити у сумісність поняття «політичної культури» з вотчиною регіоналів. Звісно, синьо-біле братство зробило все можливе і неможливе, щоб Донбас здавався політично нерозвиненим регіоном.

Але суть така, що політкультура існує завжди і скрізь. Вона може мати різні форми, типи, вияви. Але бути відсутньою вона не може. Як то кажуть, «просто я така, яка є». Коли людина не має права голосу, не виходить на вулицю захищати свої права і взагалі не цікавиться політикою, - це теж політична культура. Її можна назвати «пасивною» або «відчуженою». Протилежність - «активна» або «громадянська». У випадку з окремо взятою країною або регіоном, мова завжди йде про змішаний варіант з різними показниками представлених типів політкультури.

А буває так, що під страхом втратити роботу або через більш архетипічну боязнь «васала перед феодалом» виборці, роблячи феноменальні явки, відповідально ходять на всі вибори і в переважній більшості голосують за своїх містечкових господарів. Особливе місце в цих обставинах займає віра в те, що «він, звичайно, сучий син, але він наш сучий син». Люди аргументують свою позицію приблизно так: «Будь-яка влада краде, хай краще «свої» крастимуть - дивись, і нам щось перепаде»... Саме така політична культура панувала у Донбасі в 2004-2007 роках.

На перший погляд, наступні два роки начебто нічого не змінювалося. Все той же колір, форма, обриси. Але щось під цим всім почало зникати, якийсь важливий і кореневий зміст. Це була політична віра. Віра в Януковича як «свого» лідера і Партію регіонів як «свою» політсилу. Не можна, звичайно, сказати, що ця віра втрачалася в нікуди. Просто вона повільно перетікала в звичайну електоральну звичку, під якою вже не було ніякого духу. Звідси виникла інертність думок у стилі «яка різниця, за кого голосувати ... ну, за Януковича, напевно». Регіоналів і такий розклад влаштовував, але «риба починає гнити з голови».

Янукович здружився з Ющенком, потім відійшов від нього і загравав з Тимошенко. Потім він знову повернувся до Віктора Андрійовича і приручив його, щоб разом перед президентськими виборами топити Юлію Володимирівну. Ющенко досі цим займається. Мабуть, батарейка, яку спонсори Партії регіонів вставили в нього 2009 року, ще не скоро сяде. Але головне в тому, що метання Януковича і Партії регіонів не могли не позначитися на політичних орієнтаціях мешканців Донбасу. Так, вони тоді, в умовах соціально-економічної кризи, були більшою мірою стурбовані питанням виживання. Але водночас люди відчували, як таємне стає явним.

Партія регіонів та її лідер перестали здаватися донбасівцям суворою опозицією «помаранчевим». Донбасівці сприймали Януковича вже як «свого», який зварився в одному політичному казані з «чужими». Тим не менш, електоральна звичка, незважаючи ні на що, все-таки допомогла Віктору Федоровичу стати президентом. «Ось свято настало й на нашій вулиці», - думали донецькі виборці. «Ось свято настало й на моїй вулиці», - судячи з усього, думав Янукович.

Донбас чекав від «свого» президента нагороди за вірність. Чекав місяць, другий, третій, півроку, рік... Але політичні «дякую» президент роздавав тільки своїм спонсорам і апаратникам. Тривала криза, окремі соціальні групи звикали жити в мирний час за законами війни. Якщо на полі бою солдати борються з ворогами за життя, то вагома частка донбасівців у 2010-2011 роках боролася з життєвими обставинами за існування. Влада вела цілі групи населення на економічну смерть. Відтоді з політичною культурою Донбасу почали відбуватися воістину дивні речі. Вона почала йти від васальних характеристик до цивільних. Але регіонали цього не хотіли помічати. Їм важко було повірити, що їхні «електоральні раби» здатні отямитися й боротися з несправедливістю.

Це політична культура Донбасу в образі підприємницького протесту влаштовувала масові мітинги проти проекту Податкового кодексу в Донецьку, Маріуполі та Макіївці. В образі чорнобильського голодування під стінами Пенсійного обласного фонду вона намагалася достукатися до влади з проханням помилувати і так пошарпаних життям людей. Те ж саме було і з афганцями, і з пенсіонерами, і просто з небайдужими громадянами регіону ...

Але команда Януковича мітингувальників не чула. До них посилалися «уповноважені шістки», які пудрили людям мізки, щось обіцяли, чимось обнадіювали, а толку з цього ніякого не було. Звичайно, відвикати від ролі пана, царюючого над рабами, і переходити на рівний діалог з громадянами психологічно дуже складно. У Донбасі ні в радянські часи, ні в період української незалежності нікуди не зникала система поділу суспільства на експлуататорів та експлуатованих. Сьогоднішні донецькі небожителі суто ментально не можуть зрозуміти, як можна вести рівний діалог із звичайними смертними.

Звичайним смертним тут завжди було прийнято віддавати накази, залякувати або купувати. Практично, як зі собаками. Але останні два роки довели, що рівень політкультури «краю териконів» зростає. Нехай цей рух не швидкий, але, так чи інакше, він є. Хтось скаже, мовляв, яка користь для Донбасу з цієї політичної культури, якщо люди виходять протестувати, а в результаті все одно програють? Є користь. Фундаментальна користь. Це втрата страху перед самим чинником протесту проти «своєї» влади. Цей комплекс, слава Богу, подолано. Ось у чому перемога! Її значення ще не раз побачимо у майбутньому. А «конкретна користь» не змусить на себе довго чекати.

Але не всі хочуть визнавати, що низка донецьких протестів у період президенства Януковича є важливим виявом громадянської політкультури регіону. Наприклад, політолог Сергій Таран каже:

«Протест не є політичною культурою жителів Донбасу. Такі акції там закінчилися на початку 1990-х походами шахтарів на Київ, які могли міняти склад уряду. Проблемою для Сходу, як і всієї країни, є розгубленість. Далі для організації масових протестів потрібно мати розгалужені інституції. На Донбасі їх набагато менше. Бо східнякам притаманний патронаж — зв'язок із владою. Люди ладні поступитися частиною свобод в обмін на певні соціальні блага».

Розберемо по частинах.

«Протест не є політичною культурою жителів Донбасу»- протест завжди був, є і буде одним з виявів політичної культури. Будь-який протест будь-якого масштабу на будь-якій території.

«Далі для організації масових протестів потрібно мати розгалужені інституції»- ніхто з цим не сперечається, але з урахуванням соціальної специфіки Донбасу сам факт громадянських протестів проти дій «своєї» влади є дуже великим кроком уперед.

«Бо східнякам притаманний патронаж - зв'язок із владою»- донецькі протести показали, що зв'язок між опозиційно налаштованими громадянами і владою фактично відсутній.

«Люди ладні поступитися частиною свобод в обмін на певні соціальні блага» - усталена політологічна фраза, яка завжди потребує пояснення, про які саме свободи йдеться. Таран цього не уточнює. Єдине, що тут можна сказати, - це те, що здатність боротися за свої соціальні блага – це одна з головних форм вираження громадянської свободи.

... Але, мабуть, ніякими соціальними благами Партія регіонів не розбещуватиме мешканців Донбасу навіть перед виборами. Правда, регіонали-мажоритарники намагаються задобрити мешканців округів якимись подачками, але соціальні блага і подачки – це різні речі все ж таки. В недавньому інтерв'ю автору цих рядків донецький політолог Олександр Клюжев підкреслив, що головний акцент передвиборчої роботи в Донбасі – це не ідеологічні дискусії, а рішення чи обіцянки вирішити інфраструктурні та комунальні проблеми.

«Мажоритарники від Партії регіонів по різних містах Донецької області вивозять сміття, ставлять дитячі майданчики, ремонтують ліфти і т.д. Мажоритарка змістила акцент передвиборної кампанії з політичної на господарський. Тут є багато ризиків. Сама кампанія не буде відповідати значенню мандата, який отримає переможець. Все-таки в парламент повинен потрапляти хороший законодавець, а не господарник, який вирішує якісь містечкові комунальні проблеми», - говорить експерт.

Для розвитку політкультури Донбасу описана тенденція нічого позитивного, звичайно ж, не обіцяє. Але тут є два нюанси. З одного боку, зміщення акценту від ідеології до комунальних питань може тільки звузити політичну свідомість громадян; з іншого – хто сказав, що мажоритарні засоби купівлі виборців залишають слід в політичній свідомості громадян? Далі споживацької психології, як правило, це нікуди не веде.

Мажоритарка мажоритаркою, а цілісний партійний імідж підтримувати теж потрібно. Для цього команда Януковича хоче знову масово зловити донбасівців на гачок мовного питання. Але в сьогоднішньому «краї териконів» навряд чи це принесе якісь значні плоди. До речі, як тільки почалася колесніченко-ківалівська епопея, чи пройшов в Донбасі хоч один мітинг на захист російської мови? Ні. Людей просто вже давно не цікавить наклеювання законодавчих марок на російську мову. Мешканці Донбасу прекрасно розуміють, що їх вкотре «разводят, как котят». І якщо навіть в регіоні зараз є люди, які підтримують зміст скандального законопроекту, це зовсім не означає, що вони підтримають на майбутніх виборах ініціаторів цього законопроекту.