Злоба, страх і брехня в ефірі

Наприкінці квітня російськими державними каналами і пропагандистськими сайтами розлетілася «новина»: нібито Володимир Зеленський збирається вимагати від західних партнерів гроші за утилізацію переданої Україні військової техніки. За словами прокремлівських «журналістів», президент України навіть нібито запропонував створити музей списаної зброї – як насмішку над якістю допомоги.

Хоча «новина» виглядала безглуздо, її творці мали певну мету: посіяти чвари між Україною і її західними партнерами. Для цього згаданий «твір» розкидали численними телеграм-каналами й телевізійними шоу, де прокремлівські «солов'ї» зі звичною піною біля рота доводили: Україна глузує зі Заходу, виставляючи йому рахунок за допомогу. Але нічого подібного, звичайно ж, не було, та й бути не могло. Перед нами – примітивна вигадка. Схема її, втім, класична: гучний заголовок, емоційна подача, нульова фактологія.

Такі фейки останніми роками – не виняток, а фундамент сучасного російського інформаційного середовища. Це не помилки, а стратегія. Спотворення, вигадка, підміна – усе це давно стало в РФ не просто інструментом пропаганди, а її суттю. Я знаю це не з чуток. Покинути Росію мені довелося 2007 року. Хоча в той час ще можна було намагатися розслідувати зловживання можновладців, але вже тоді – під жорстким пресингом влади – російська журналістика починала швидко втрачати свою самостійність, перетворюючись на передбачувану пропагандистську машину. Сьогодні, у 2025 році, цей монстр уже повністю сконструйований, зібраний і працює без перепочинку.

Справжня журналістика в Росії вмирає. Ні, вибачте, вона не вмирає – вона вже мертва. І це не перебільшення. Міжнародна організація «Репортери без кордонів» в останньому рейтингу свободи ЗМІ поставила Росію на 162-ге місце зі 180 країн – десь поруч з талібанівським Афганістаном. Це не просто показник стану свободи преси, це яскраве свідчення того, як у путінській Росії державна влада, здається, намагається взяти під контроль навіть повітря, яким дихають люди.

Особливо відчутно це стало з початком так званої «Спеціальної військової операції» («СВО»), як Кремль лицемірно називає злочинну експансію проти України. В умовах розв'язаної Путіним війни головним засобом масової інформації в країні стали не газети й телевізійні канали, а Міністерство оборони РФ.

У сьогоднішній Росії новини на екранах – це не інформація, а зброя масового ураження свідомості. Ось один зі зразків подібної «творчості»: нещодавно російські медіа повідомили, що жителі української Авдіївки нібито зустрічали російські війська з квітами. Жодного реального фото, жодного непідробного відео, жодного справжнього імені. Тільки закадровий голос і зруйноване місто в кадрі. Це була брехня – така ж холодна й обачлива, як ніж у руках кривавого бандита. Думаю, зайве нагадувати, що Авдіївка була зруйнована путінською вояччиною, тисячі мирних людей змушені були рятуватися втечею. Але російські «ЗМІ» продовжують продукувати зовсім інші фантазії. Вони малюють картину, у якій війна – це звільнення, а окупація – це допомога. Усе – в лапках, зрозуміло.

Іншим разом у РФ масово розтиражували повідомлення про те, що українські військовики нібито використовували «бойових комарів», заражених холерою, проти мирного населення в Мелітополі. Цю абсурдну історію оприлюднило багато московських видань і телеканалів, посилаючись на «розслідування Міноборони РФ». Згідно з «версією» джерел, в одному із захоплених українських лабораторних центрів знайшли контейнери з москітами й «унікальні документи» про біологічні програми. Жодного наукового підтвердження, жодного фото, жодного імені. Але «новина» звучала переконливо для непідготовленого глядача – з кадрами лабораторій, архівними зйомками і грізними словами ведучих. Пізніше з'ясувалося, що так звані «докази» – це суміш старих презентацій і фотографій з американського медичного сайту, вирваних із контексту. Але російським так званим ЗМІ це не важливо: їхня мета – не в тому, щоб поінформувати й переконати, а щоб налякати, демонізувати, створити образ ворога, який використовує навіть комах як зброю. У цій логіці заголовок – не носій інформації, а як осколкова граната.

Фонд захисту гласності, одна з останніх відносно незалежних організацій у Росії, у своїх звітах чітко й переконливо показав: журналістика в країні стала частиною державної безпеки, а професійним стандартом – не точність, а лояльність до режиму.

З іронією можна згадати: коли я починав свій шлях у професії, нас учили перевіряти факти, шукати докази й уточнювати деталі. Сьогодні ж молодих російських журналістів вчать, як правильно подати одну й ту саму новину на догоду державі, армії і президенту. Тих, хто не бажає цим займатися, з професії видавлюють.

З плином часу ситуація стає дедалі абсурднішою. Нещодавно, наприклад, на одному з російських телеканалів вийшов сюжет із написом: «У Латвії спалюють російські книги». У реальності це були кадри зі старої театральної постановки. Ніякої Латвії, ніякого підпалу. Але цю фальсифікацію подавали як незаперечну істину. І тисячі людей могли в неї повірити. Адже кремлівські майстри брехні навчилися подавати її так, щоб усі, хто не згоден зі злочинною політикою Путіна і Ко, виглядали небезпечними ворогами Росії. Це вже не просто пропаганда, а технологія створення повсякденної ворожнечі, що б'є по людських інстинктах. У наявності класичний мілітаристський прийом: спочатку – демонізація, потім – війна.

Усім відомо, до чого призводить щоденне годування суспільства жуйкою страху, злості й ненависті. Історія не раз показувала: якщо день за днем у свідомість людей втовкмачують образи ворогів, загроз і «зрадників», суспільство починає втрачати орієнтацію в базових моральних координатах. Добро і зло міняються місцями, грань між реальним болем і постановкою стирається. Війна перетворюється на медійне шоу, людські життя – на статистику, а біженці – на зручну мішень для ярликів і цькування.

Але в сьогоднішній Росії усе це набуває ще мерзенніших обрисів. Тут за спробу говорити правду – не вигадану, не зручну, а справжню – можна опинитися за ґратами. А якщо пощастить уникнути арешту, доводиться рятуватися втечею, залишаючи батьківщину. Так формується нова реальність, де слово стає злочином, а мовчання – нормою.

Найбільш уразливі в цьому плані працівники мас-медіа. З 2022 року десятки російських журналістів вимушено опинилися за кордоном. Багато хто – у путінських катівнях. А за що? За статті, за чесні розслідування, за правду. За те, що назвали війну війною. У Росії за слово «війна» сьогодні можна отримати реальний термін – до 15 років. Саме так сталося зі журналістом Іваном Сафроновим. Він писав про космос, використовуючи інформацію з відкритих джерел, але опинився у в'язниці за звинуваченням у «держзраді».

Путін явно повторює методи Сталіна. Не випадково в багатьох містах РФ почали відновлювати пам'ятники кривавому тирану.

Але інспірована Кремлем «антиворожа» пропаганда – не просто засіб для виправдання війни. Це знищення самої ідеї правди. Брехня стає нормою, фальсифікація стає стилем життя. Усе – як у відомому романі-антиутопії «1984» Джорджа Орвелла.

Щоправда, щодо путінської Росії усе це потрібно сприймати з певним застереженням. Якщо в російському суспільстві ніхто відкрито не сперечається з кремлівськими бандитами, чи означає це, що всі з ними згодні? Ні, усе набагато складніше. Це означає, що Путіну і Ко вдалося насадити в суспільстві тваринний страх громадян перед обличчям мільйонної армії садистів у погонах. Фактично справи йдуть так, що Росія захоплена злочинним путінським угрупованням, а велика частина населення стала його заручниками.

Проте якщо говорити про справжню російську журналістику, то її уламки все ще живі. Російськомовні незалежні ЗМІ працюють у Берліні, Ризі, Тбілісі, Вільнюсі. Вони продовжують писати, випускати подкасти, робити репортажі, зокрема з української землі. Вони, як можуть, намагаються зберегти ідеали професії. Але вони потребують нашої підтримки. Тому що брехня, підтримувана потужним державним апаратом і «нафтовими» грошима, може бути сильнішою за одну людину, кожного окремо взятого журналіста. Але правда, підтримана солідарністю, напевно пересилить брехню.

Саме тому важливо говорити – і не втомлюватися повторювати – про смерть справжньої журналістики в путінському Мордорі. Це не просто внутрішня трагедія однієї країни. Це пряма загроза для України, і не тільки для неї.

Російські «ЗМІ» продовжують спотворювати те, що відбувається на українській землі, перекроюючи реальність на догоду Кремлю. І поки в Європі або за океаном хтось вважатиме за можливе посилатися на російські джерела, повторювати їхні тези або надавати їм майданчик – непідготовлена частина населення країн Заходу залишиться вразливою перед пропагандою і дезінформацією агресора.

Щоб цього не відбувалося, жива українська журналістика має звучати набагато голосніше, ніж мертва російська. Недостатньо просто реагувати на дезінформацію і спростовувати фейки – це означає лише оборону. В інформаційній сутичці потрібно займати більш активну, наступальну позицію, формувати порядок денний, а не тільки парирувати чужий. Як цього домогтися – зобов'язаний замислитися кожен, хто в Україні відповідає за політику, медіа й безпеку, тому що ціна недоопрацювання або бездіяльності може виявитися занадто високою.