Про нестачу і надлишок історичної пам'яті

IQМар’ян Мудрий, 15 грудня 20118743344
Про нестачу і надлишок історичної пам'яті

Історична пам’ять у сучасній Україні нагадує індустріальні передмістя з безладним нагромадженням кривих і обшарпаних споруд, зведених нашвидкуруч, на потребу дня, без будь-якого цілісного, спрямованого на перспективу задуму. У багатьох випадках уже й годі згадати, навіщо все це збудовано.

Передбачаю, що багато хто почне шукати виправдання, мовляв, в умовах бездержавності й багатьох змін політичних режимів (особливо у ХХ ст.) українці були змушені щоразу пристосовуватися до нової дійсності, шукати способи для збереження власної самобутності та мобілізації всіх ресурсів для захисту національних інтересів. Може й справді, задля таких високих завдань всі засоби добрі? Однак життя щоразу доводить, що за неякісний продукт доводиться платити високу ціну.

У пропонованому тексті йдеться про конструювання історичної пам’яті в Галичині. Ця пам’ять зараз ґрунтується на кількох образах-культах — Галицько-Волинського князівства («королівства»), козаччини, Шевченка і Шашкевича, національної єдності («соборності»), Бандери й Української повстанської армії. Навіть поверхневий погляд дає можливість побачити, що ці стовпи галицької історичної пам’яті поєднують і загальноукраїнські символи, і суто галицькі. За переконанням галичан, усі вони спрямовані на досягнення загальноукраїнської єдності, але насправді цю єдність частіше руйнують. В історичній пам’яті українців Галичини є виразний надлишок «героїчних» сюжетів, які відображають тільки конфлікт, частина з них запозичена ззовні й пристосована до галицької дійсності. Натомість дуже бракує в сучасних умовах сюжетів творчих, що показують культурно-інтелектуальний та господарський потенціал краю, від якого врешті-решт залежатиме майбутнє Галичини як українського реґіону.

 

Культ Галицько-Волинського князівства («королівства»)

В австрійський період фраґментарні знання про минуле Галичини не переросли в завершені історичні концепції. Формуючи власну національну ідентичність на відмежуванні від поляків, перші галицько-українські історики (В. Компаневич, Д. Зубрицький, А. Петрушевич, І. Шараневич та ін.) вважали для себе першочерговим завданням довести глибину руської традиції в реґіоні. Тому вони писали переважно на теми давньої історії, головно Галицько-Волинського князівства, і саме так намагалися давати відповіді на питання сучасності, розуміли сучасність у категоріях дуже віддаленого минулого. Для галицьких русинів історична пам’ять про Галицько-Волинське князівство якоюсь мірою робила їх «історичним народом», суб’єктом австрійської політики. Але якщо в ХІХ ст. пам’ять про Галицько-Волинське князівство вказувала на непольськість цієї території, задаючи східний вектор у пошуку національної ідентичності, то сьогодні акцент зміщується на королівський статус (від 1253 р.) цього державного утворення, що має вказувати на західноєвропейську орієнтацію реґіону.

Звернення до історії Галицько-Волинського князівства не тільки було зумовлене включенням русинів у новочасні націєтворчі процеси, а й відповідало інтересам австрійської влади і підтримувалося нею. Для влади актуалізація історичної пам’яті про Галицько-Волинське князівство була потрібна для леґітимації приєднання Галичини до складу монархії Габсбурґів, що знайшло вираз у назві провінції — Королівство Галичини і Володимирії. Тому те, що сьогодні видається як результат винятково української ініціативи, насправді якоюсь мірою ініціював австрійський імперський уряд (щось подібне відбувалося й на Наддніпрянщині, коли так зване українське відродження до певного моменту здійснювалося за мовчазної згоди і навіть фінансової підтримки російської імперської влади, яка в заохоченні малоросійської активності вбачала противагу полякам).

 

Культ козаччини

Тема козаччини у суспільно-політичному дискурсі Галичини з’явилася в 60-х роках ХІХ ст., у риториці народовецьких публіцистів-українофілів. Тоді народовці (а це були переважно гімназисти й студенти) з притаманним для молодих людей радикалізмом і максималізмом спробували внести у галицьке суспільство однозначну українську ідентичність, альтернатива якій — зрада. Вони акцентували на самобутності українського народу, його окремішності не тільки від польського, а й російського теж, підкреслювали національну єдність українців обабіч австрійсько-російського кордону.

Сьогодні ідеї народовців сприймаються як усвідомлене й цілеспрямоване намагання захистити і розвинути («відродити») національну свідомість галицьких українців, що нібито була знищена в часи Речі Посполитої. Але з позиції критичної історії таке твердження не є самоочевидним. Насправді дуже важко пояснити мотиви, які керували тогочасною галицькою молоддю. Це був якийсь «бунт молоді», розуміння сутності якого виходить поза межі національного світогляду. Українофільство тоді давало можливість галицько-руській молоді судити про все на світі й щедро наділяти оцінками (переважно неґативними) найвищі авторитети. Але водночас воно вимагало й опори в минулому. Таку опору знайшли у козацькій історії, якою народовці заповнили величезну, майже півтисячолітню часову прогалину — між розпадом Галицько-Волинського князівства та поділами Речі Посполитої.

Утім, галичани сприймали козацтво інакше від наддніпрянців. На Наддніпрянщині козацтво було реальністю, повсякчас нагадувало про себе руїнами споруд, людськими долями, природними пейзажами. Пам’ять про козацтво спиралася на реальних людей — нащадків козацької старшини. У Галичині ж козацтво було тільки ідеєю. На прикладі народовців-українофілів можна бачити її дозрівання. В умовах Галичини культ козацької традиції був використаний для обґрунтування самобутності українців. Залежно від потреби народовці спрямовували його то проти поляків, підкреслюючи ті сюжети козацької історії, які були пов’язані з побиттям польської шляхти, то проти росіян, розуміючи козацьку автономію як однозначно антиросійську позицію і не добачаючи загроз від «малоросійськості» як витвору козацької свідомості.

 

Культ Шевченка і Шашкевича

Прочитавши цей підзаголовок, хтось відразу закине мені незнання хронології, бо усталеним є переконання, що Шашкевич відіграв роль «будителя», а Шевченко довершив справу утвердження в Галичині української свідомості. Насправді ж ці впливи проникали у свідомість галичан у зворотному порядку — спочатку набув поширення культ Шевченка, і тільки згодом Шашкевича. Самі по собі ні Шашкевич, ні Шевченко якогось помітного впливу за своє життя на національне самоусвідомлення галичан не мали. Незрівнянно більшим був вплив їхнього культу.

Перші відомості про Шевченка з’явилися в Галичині 1861 р., коли Володимир Бернатович — виходець з полонізованої вірменської родини і студент Київського університету — дорогою до Праги зупинився у Львові, де познайомив місцеву громаду руських студентів з творами Шевченка, розповів про перепоховання поета (у липні 1861 р. у газеті «Слово» надруковано його допис «Похорон Тараса Шевченка»). Ця зустріч Бернатовича з львівськими студентами стала поштовхом для зародження народовецького руху та поширення культу Шевченка в Галичині. У 1870-х роках у практику народовців (українофілів) увійшли Шевченківські вечори, головним організатором яких був Володимир Барвінський.

Культ Шашкевича як найважливішого галицького «будителя» набув поширення щойно наприкінці ХІХ ст. Поштовхом до його формування стала смерть 1885 р. сина Маркіяна — Володимира. На той час могила Маркіяна Шашкевича на новосілківському цвинтарі була настільки занедбана (був похований у гробівці місцевого шляхтича), що відшукати її ледь вдавалося. Кульмінаційною точкою для формування культу Шашкевича стало його перепоховання 1893 р. на Личаківському цвинтарі у Львові, що нагадувало перепоховання Шевченка у Каневі. Таку відтерміновану в часі увагу до особистості Шашкевича можна пояснити бажанням народовців (націонал-демократів) підкреслити національну вагу Галичини у відносинах з Великою Україною.

У Галичині не всі погоджувалися з безмірним звеличенням Шашкевича, особливо зважаючи на його скромну літературну спадщину, «революційність» якої полягала не так у змісті чи ідейному наповненні, як у формі писань — використанні народної мови. Стримати формування культу Шашкевича, перевести осмислення його творчості та суспільної ролі в раціональну площину намагався на початку ХХ ст. Микола Євшан. У 1911 р. він опублікував статтю «Свято Маркіяна Шашкевича», в якій заперечував ідейне новаторство Шашкевича, вважав його поетику сліпою копією європейського романтизму. Однак голос Миколи Євшана швидко загубився в загальному потоці політично доцільного міфотворення навколо постаті Шашкевича.

 

Культ національної єдності («соборності»)

Історики вагаються: прийняття галицькими русинами української ідентичності було тільки виявом об’єктивної, закладеної в минулому, історичної потреби чи, можливо, результатом збігу політичних й інших обставин? Так чи інакше, творцями концепції національної єдності України (за мітинґовою термінологією, «соборності») та ревними її захисниками від середини ХІХ ст. були саме галичани. Однак утвердження ідеї національної єдності України супроводжувалося численними непорозуміннями між галицькими та наддніпрянськими діячами. Кожна сторона намагалася накинути іншій своє бачення ситуації: галичани прикладали до Наддніпрянщини австрійські мірки, а наддніпрянці до Галичини — російські. По суті, уже тоді в межах України почали конкурувати між собою дві месіанські концепції, бажання «ощасливити» іншого, тоді як той інший мав своє розуміння «щастя».

Чому серйозні розходження в поглядах і відверті конфлікти між діячами двох частин України не зменшували в галичан прагнення до української єдності? Що зв’язок з Великою Україною давав галицьким русинам такого, чого не можна було компенсувати з інших джерел? Роль Галичини багато в чому була похідною від становища Великої України. По-перше, галицькі русини не мали достатніх матеріальних та інтелектуальних ресурсів, аби самостійно розв’язати два ключових для національного руху завдання — стандартизувати мову і створити її словник, а також сформувати власну цілісну національну концепцію історії. Одне й інше було перенесене з Наддніпрянщини і пристосоване до умов Галичини. По-друге, ідентифікація з Наддніпрянщиною була вкрай потрібна галичанам з огляду на конструювання сили, здатної за кількістю населення і територіально протистояти полякам. По-третє, найбільшим запозиченням галичан від наддніпрянців був етнонім «українці», що дало змогу подолати русофільство як національну орієнтацію частини галицького суспільства.

Напередодні Світової війни в українському суспільстві Галичини існувало два образи Великої України. Перший — образ «офіційний», ідеальний, урочистий, що був представлений у програмах політичних партій (передусім Національно-демократичної партії) і пропаґований на редакційних шпальтах часописів. Другий — образ реальний, критичний, повсякденний як вираз особистісних вражень галичан від зіткнення з наддніпрянською реальністю. Кожен виїзд галичан на Наддніпрянщину закінчувався величезним розчаруванням. Уявлено-бажаної України вони там не бачили. Призвичаєні до конституційно-парламентського устрою, галичани були розчаровані відсутністю на Наддніпрянщині механізмів, які могли перетворити на рівні народної маси «малороса» в «українця». Усі вагання галицької політичної верстви проявилися в підготовці та укладенні Акту злуки 1919 р. — декларації, яку тоді ніхто не мав наміру втілювати в життя.

 

Культ Бандери та Української повстанської армії

Величезна прірва, яка в середині ХХ ст. утворилася в Галичині між бажаною свободою і дійсністю, призвела до поширення серед місцевого суспільства ідей інтеґрального націоналізму. Зважаючи на розчарування в політиці компромісів, нібито безуспішності «органічної праці», українці Галичини на той раз поставили на арґумент сили і власної самопожертви. Сам по собі цей перехід від австрійської «органічної праці» до войовничого націоналізму може викликати подив, але він має пояснення. Думаю, що ключ до розуміння світогляду галичан у період Другої світової війни та в роки до і після неї треба шукати в поєднанні релігійних та національних цінностей. У Галичині дуже легко відбулася націоналістична сакралізація політики. Греко-католицька церква виявилася слабшою, а суспільство неперебірливе в цінностях, аніж можна було сподіватися.

Кульмінаційними точками історичної пам’яті з того часу стали діяльність Української повстанської армії та особа Степана Бандери. Помножені на післявоєнні репресії, вони набули значення символів стійкості, уміння терпіти та жертвувати собою за ідею. Повоєнна радянська дійсність не дала змоги цим ілюзіям, приправленим великою дозою фанатизму, розвіятися, і вони в усій повноті відновилися на етапі розпаду Радянського Союзу. Сьогодні культ УПА і Бандери багато хто в Галичині сприймає як логічне завершення національних зусиль принаймні останніх двох століть, ніби вивершує їх. На зламі 80—90-х років ХХ ст. відновлення цієї пам’яті, перетворення її з особистої в національну, було потрібне для галичан як свідчення причетності до здобуття державності. Таким чином культ УПА і Бандери давав змогу перетворити поразку в перемогу.

Візьмусь стверджувати, що для багатьох галичан сучасна Україна виникла якось раптово, не всі охочі встигли за неї вдосталь поборотися. Тому й досі рефреном у певних середовищах звучить гасло про потребу продовження боротьби, ностальгія за революційними часами, нібито занадто швидко приглушеними комуністами-пристосуванцями. На загальному тлі втрати Галичиною позицій в загальноукраїнському політичному просторі багатьом знову здається, що єдиним виходом з глухих кутів тепер уже української політики є витягнення на світло гасел з більш як півстолітньої давнини — про ОУН, УПА чи Бандеру, — з прихованою надією, що й цього разу їх вдасться якимсь дивом перетворити в досягнення.

 

Висновок

Історична пам’ять галичан є нашаруванням різних традицій, пристосованих на потребу дня до умов Галичини. За значущістю вони утворюють певну ієрархію, на вершині якої зусиллями сучасних «професійних патріотів» утримується героїко-жертовний образ Бандери і УПА. Він, у своїй сутності, заперечує та руйнує образ української національної єдності («соборності»). Галичина у складі Української держави не може дозволити собі мати такий набір історичних символів, які спрямовані на взаємне знищення. Цей набір був відносно ефективний і, може, навіть виправданий в умовах бездержавності та існування реґіону у відриві від Великої України. Сьогодні відчувається велика потреба переосмислення історичних цінностей, але це вимагатиме критичного погляду передусім на себе самих. Втім, галичани не зауважують, що їхні культові символи конфронтують між собою. Ніщо не зникає, але й не народжується з нічого. Аби не сталося так, що українці, переконавши себе в неминучій тимчасовості чужої влади, почнуть ставитися до себе як до вічної цінності, яка буде існувати за будь-яких обставин і без будь-яких зусиль.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 344

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук