Про пам’ять у «раю на землі»

В селі є німецький цвинтар, точніше – те, що від нього залишилось. Розсунувши зарослі, можна побачити могили. На деяких плитах збереглися написи. Хрести – фабричні.

Я не буду говорити про низький рівень елементарного туристичного сервісу: незнання англійської мови обслугою; не дубльовані хоч якоюсь іноземною мовою меню ресторанів і кафе; відсутність дорожніх знаків, табличок, вказівників; відсутність страв з української національної кухні в готельних ресторанах; відсутність знань про шведський стіл, кошерну, вегетаріанську їжу; пластикові квіти й одноразовий посуд; відсутність води або паперу в туалетах, Інтернету і телефону в малесеньких номерах «зіркових готелів», де нічліг коштує 100 доларів. Все це можна виправити, причому досить швидко - за допомогою грошей. Але є речі, які виправити важче або майже неможливо. Історична пам'ять.

Львів. 1993-й рік. У Франковому університеті на факультеті міжнародних відносин зустріч студентів-першокурсників із послом Ізраїлю в Чехії. До чого тут посол Ізраїлю в Чехії? Як з'ясувалося, його предки звідси: «Декілька століть євреї жили в Бродах, до війни вони становили 70% населення, і там немає жодного знаку і жодної згадки про це. В будь-якому містечку Чехії, де євреїв було незрівнянно менше, є пам'ятний знак». Він ще багато говорив про українських дипломатів, які, не знаючи мови, культури, не розбираючись у мистецтві, не граючи в гольф чи теніс, не можуть зав'язувати, буквально плести павутину особистих знайомств, як це роблять дипломати всього світу. Про те, що на дипломатичну службу в Ізраїлі беруть не синків відомих людей, як у нас, а тих, хто на війні довів свою вірність державі.

Те, що вони кращі в академічному плані, - аксіома. Але я собі уявив (заднім числом), як приїхав цей чоловік на могилу предків у Броди. Уявив досить живо, тому що особисто як гід супроводжував людей з-за кордону на могили їх предків. Я себе уявив на його місці!

2007-й, Львівщина

Мої клієнти - німці з Канади (Ванкувер), чиї предки виїхали з Галичини в 1939 році. Таких «німців» назбирався цілий «колектив». Всі вони походять з України. Зокрема, з Винник. За поясненням канадців, усіх німців у 1939-му після підписання пакту Молотова - Рібентропа Гітлер забрав в Австрію. Побоявся залишити на території, яка відійшла Сталіну. З Австрії вони перебралися в Канаду.

Перша зупинка Neudorf - Нове село, що поблизу Дрогобича. Ще живі свідки: «Я з 1927 року. Ту во жили німці. Я то пам'ятаю. Ту во та стара дерев'єна хата». Кірхи - німецької церкви - немає. Була. В селі є німецький цвинтар, точніше - те, що від нього залишилось. Розсунувши зарослі, можна побачити могили. На деяких плитах збереглися написи. Вирізняється група однакових сірих кам'яних хрестів. Хрести фабричні. Арматура, залита бетоном. Не знайшовши, їдемо в Дрогобич. «Там, - пояснюють місцеві жителі, - точно мають бути документи, метрики. Тут нічого немає».

Приїжджаємо в Дрогобич. А там не просто нічого немає, там «складно» нічого немає. Щоб це з'ясувати, ми потратили декілька годин. «Архіви є у Львові». В Дрогобичі «є в СБУ на 3-му поверсі, але вам їх ніхто не дасть». А ще в Дрогобичі є викладач на філологічному факультеті університету, який «має знати». Знає він чи ні - не відомо. Викладач поїхав на Закарпаття. На історичному факультеті нам пояснили, що «нічого ніхто не знає про німців. Та у нас людей немає і гроші на це ніхто не виділяв. Може, десь у Львові хтось щось знає». Може. Фінал нашої подорожі - село Lipovets, 60 км на північний захід від Львова.

Край світу, буквально: «В тому во лісі то вже Польща». Про близькість кордону «говорить» дорога, яка впирається у нікуди, і сім'я біженців - на вигляд вихідців з Південно-Східної Азії. Вони будуть переходити кордон. «Дротів немає, смугу залишили, можна перейти в Польщу пішки, головне - не попасти на прикордонників». Жителі села, пенсіонери, говорять відразу всі. «То во там, колись то називали німці. Зараз то ніхто не жиє». «То во там» - то там, де немає дороги, а їхати можна хіба через пасовище. Декілька хат - колишній німецький хутір.

Чоловік, який купив тут хату, говорить: «Та приїжджаю на літо, маю тут бджоли, бульбу саджу». Він показує хрест на пагорбі: «То німецький хрест. То був німецький цвинтар. Ще до війни. Якщо копнути, можна найти могили. Мій тато, йому зараз було би 95, доглядав той хрест. Мені казав, що йому більше 200 років. Я огородив то місце, щоб корови не лізли. Тут далі було польське село, зара нічо нема».

Цьому чоловікові ніхто не платить за догляд. Він не етнічний німець: «Казав тато, а як хтось приїде здалека, то захоче прийти на той цвинтар. Най той хрест стоїть. Має бути пам'ять».

Львівщина не виняток у системі історичних координат Західної України.

2007-й, Волинь

Єдине, що відрізняє від Львівщини, - тут ніхто не тужить за колонізаторами і не збирається ставити пам'ятник російському імператору. Мої клієнти - нащадки німців-лютеран. У них на руках шлюбне свідоцтво їхніх прабатьків, видане в 1873 році в місті Рожище Волинської області. У Луцьку в архіві нам сказали, що «була війна і даних у них немає».

У самому Рожищі нам хотіли продати німецьку кірху, точніше те, що він неї залишилось. Ці руїни ще років п'ять тому були заводом з переробки шерсті. Станки й зараз у робочому стані, але стоять. Радянська влада німецький цвинтар «закатала в асфальт» і перетворила на плац. Аборигени нічого не знають про німців, плутають дві світові війни, військовий цвинтар з цивільним. «Рік тому приїжджала німка, яку хрестили в цій церкві, шукала цвинтар».

Німці навіть заради ввічливості не усміхалися.

2004-й, Закарпаття

44-літня дочка і 40-літній син вперше в житті довідалися, що країна, де народився їхній батько, не «Чехословакія», а якась «Юкраїна». «Ми приїхали шукати тіні минулого». Забезпечені, ситі американці хотіли побачити свою справжню батьківщину. «Наша мати з Брукліна. Все. Бруклін - це Бруклін. Я хотів побачити, звідки походить наш рід. Наша сім'я». Як гід-перекладач я зустрів їх на львівському летовищі. Їдемо на Закарпаття.

Сучасна версія Берецграда - Берегово виглядає обідраним, бідним і хворим містом. Відсутність тротуарів, бруд, обвалені фасади будинків, цигани і жебраки, які виривають гроші у вас із рук. Буквально. Діючу другу синагогу не закрили навіть при комуністах. Головну синагогу, в самому центрі, замурували в сірий бетонний куб і назвали «палац культури». На відновленому і доглянутому єврейському цвинтарі за гроші американського фабриканта пива ходять західні туристи. На цвинтарі лежить більше «людей», ніж залишилось живих, на вулицях. 10 000 євреїв було в Берецграді. 10 живе в Берегово. У місті, де є консульство Угорщини, тьма угорських прапорів і написів, курсують чорні джипи «Мерседес». Американці дещо шоковані. «Контрабандисти? Це дуже дорога машина в Америці».

Ось «така історія» стукає у «наші двері». Всі ці іноземці, навіть враховуючи їхню ввічливість, не говорили, що вони обов'язково ще раз приїдуть на батьківщину їхніх батьків. У цей «рай на землі, багатонаціональну і трансцендентну Галичину часів Габсбургської Імперії». У всю цю маячню, що живе у головах колишніх рабів і їхніх нащадків, вони чомусь не вірять.

Фото з сайту www.gazeta.lviv.ua