Про уявну і реальну стабільність режиму

Подолання політичного «хаосу» і відновлення стабільності є однією з головних ідеологем команди Віктора Януковича.

Якщо припинення політичного протистояння можна розглядати як вимушене визнання елітами президента у статусі «головного гравця»,  то чітка тенденція зниження підтримки і збільшення протестного потенціалу свідчить про те, що  «соціального контракту» з суспільством досягнути не вдалося.

Відтак виникає кілька запитань: На скільки стабільним є політичний режим в Україні? Як вимірювати стабільність? Врешті, чи централізована вертикаль влади, слухняний парламент і роздроблена опозиція гарантують виживання режиму? 

По суті, ці питання про те, як довго В.Янукович зможе залишатися при владі і завдяки чому. Президент ще намагається  виглядати пристойно і перед власним населенням, і на Заході. Для перемоги на парламентських виборах влада, очевидно, готує два сценарії: «м’який» і/або «жорсткий». «М’який» підхід передбачає старі і добре перевірені засоби – соціальне маневрування (підвищення соціальних виплат), політичне маневрування (часткова зміна уряду, кооптація, дискредитація опозиційних партій і лідерів) чи правове маніпулювання – внесення змін до виборчого законодавства з метою юридично обмежити опозицію на парламентських виборах.   «Жорсткий» варіант, або план «Б», розрахований на випадок, якщо не спрацюють м’які засоби. Цей варіант уже розглядають, на що вказують останні призначення в СБУ і МВС.  Придушення громадських протестів досить ризиковане через непередбачуваність наслідків. Крім того, це буде свідченням готовності піти шляхом Лукашенка, чого ні президенту, ні його оточенню дуже б не хотілось.

Стабільний режим?

Спершу одне зауваження. Тут увага зосереджена на визначенні стабільності режиму. Режим – це сукупність інститутів, що визначають поведінку ключових політичних гравців. Отже, стабільність режиму – це здатність обмежених інституційними рамками гравців випереджати різні збурення, що надходять з внутрішнього чи зовнішнього середовища і можуть призвести до його падіння. Якщо режим нездатний протистояти таким збуренням, тобто гравці не можуть приймати ефективних рішень у нестабільній ситуації, це свідчить про кризу режиму. Криза може бути вирішена конституційним шляхом – через вибори, або неконституційним – через насильницьку зміну влади.   

Тепер погляньмо, чи справді режим в Україні є стабільним. Ми спробували вимірювати стабільність через три показники, що характерні для всіх режимів, крім відверто тоталітарних. Це легітимність, дієвість та ефективність.

Якщо легітимність виявляється у підтримці влади, що є кількісним показником, то дієвість (efficacy), або здатність знаходити рішення для важливих проблем і ефективність (effectiveness), або здатність впроваджувати політику з бажаними результатами, кількісними параметрами визначити дещо складніше. Тим не менше, усі три поняття виявляються через ставлення людей до дій влади.

Це дозволило зібрати кількісні дані, що спирались на відповіді громадян на запитання про довіру/підтримку президента, ставлення до розвитку подій в Україні та  ставлення до реформ (політик), які ініціює уряд/президент. Відповіді переведено у шкалу від 0 до 100, що вимірюється у відсотках. Умовною межею, що відділяє дієвість від недієвості, визначено показник у 50 і більше відсотків відповідей на запитання про те, чи події розвиваються у правильному напрямку. Так само оцінено ефективність. Якщо більше 50% респондентів схвалюють дії уряду у тій чи іншій сфері, то можна вважати, що ефективність переважає неефективність. Очевидно, що реалізація реформ є більш важливою від їх кількості.

Перелічені елементи є важливими індикаторами стабільності демократичних режимів. Режим в Україні (ще) ніколи не був повністю демократичним, як і повністю авторитарним. Він був і залишається  гібридним, тобто таким, де присутні деякі демократичні інститути (вибори), але зберігається глибоко вкорінений клієнтелізм і автократичні практики – порушення чи обмеження політичних прав, громадянських свобод і верховенства закону. Пропорції між демократичними і автократичними елементами в різні періоди коливалися, але з приходом нової владної команди ми бачимо виражене бажання обмежити демократичні інститути і повернути авторитарні практики. Щоправда, зусилля В.Януковича з розширення повноважень  призвели не до встановлення російської моделі «керованої демократії»,  а до її квазі-форми – гіпертрофованої виконавчої вертикалі без чіткої інституційної основи і підтримки знизу.

Загрози режиму

З огляду на гібридність режиму, варто брати до уваги не так особливі чинники стабільності авторитарних чи гібридних режимів, як загрози, які притаманні для авторитарних (та гібридних) режимів. Такі загрози поділяють на вертикальні (ті, що йдуть знизу) і горизонтальні (ті, що йдуть від оточення). Вважається, що горизонтальні загрози, або небезпека змови, є більшою, ніж небезпека соціального протесту. Змова може мати різний вияв – від перевороту до зради і втечі, тому кожен автократ намагається випередити можливість змови усіма доступними засобами. Прихована боротьба за владу є характерною рисою усіх недемократичних режимів. І запеклість цієї боротьби прямо пропорційна тому, наскільки недемократичним був прихід до влади. Горизонтальні загрози, як і попередні поняття, нелегко виявити через емпіричні дані. Його можна спробувати вимірювати кількісно, наприклад, через кількість згадок про внутрішні розбіжності чи конфлікти у владній команді. Проте труднощі виникають з виробленням шкали і доступом до даних. Режим в Україні стає більш закритим порівняно з президентством Ющенка. Тому тут, напевно, можна скористатись якісним показником – експертним опитуванням, а у разі його відсутності – власними оцінками. Очевидно, що останні можуть бути дуже відносними.

В оточенні Януковича є дві групи впливу, які змагається за домінування. Це групи Ахметова - Колєснікова і Фірташа - Бойка - Льовочкіна. Протягом двох років президентства Януковича про відкриті конфлікти в його оточенні ми не чули, були лише згадки про певні «тертя» чи зростаюче невдоволення «рядових» партійців діями «сім’ї», висловлене, щоправда, не «патрону», а прем’єр-міністру М.Азарову. Повідомлення про атмосферу останніх зборів фракції регіоналів у «Зоряному» дуже промовисте – ПР перейшла межу, коли верхівка партії перестала чути своїх членів. Це означає, що прихована напруга і незадоволені амбіції призведуть до розколу партії у момент найбільшої вразливості «патрона».

Тестом на стійкість режиму буде реакція суспільства на результати наступних парламентських виборів або на іншу непередбачувану подію, хоч на результати/якість проведення чемпіонату Європи з футболу.

Мета «донецьких»

Короткострокова мета «донецьких» - перемога на парламентських виборах, формування пропрезидентської більшості і забезпечення перемоги на президентських виборах 2015р. Для цього вони спробують розіграти варіант 2002р. коли за змішаної виборчої системи, блок ЗаЄДУ сформував пропрезидентську більшість за рахунок мажоритарних депутатів. Якщо Януковичу вдасться нейтралізувати зростаюче невдоволення і не допустити розколу у команді, то «горизонтальні» загрози будуть на якийсь час відсунуті. Менш передбачуваною може бути реакція громадян, особливо якщо вибори будуть грубо сфальсифіковані, а в соціальних мережах вдасться налагодити альтернативну координацію. В Україні наростають протестні настрої, які, щоправда, пов’язані не так з політичним невдоволенням, як з соціальним. Центр Разумкова у грудневому опитуванні зафіксував готовність 52% опитаних вийти на вулиці у разі значного погіршення умов життя. І хоча це лише психологічна готовність, цю цифру варто мати на увазі хоч би тому, що це найвищий показник за останні десять років. Проте в ситуації тривалого погіршення матеріальних умов життя люди радше пристосовуються до ситуації, ніж протестують. Щоб невдоволення вилилось у протестну активність, потрібна подія чи чинник, який запустить механізм колективної мобілізації. Якщо необхідні умови – це високе соціальне невдоволення, низькі показники легітимності, дієвості та ефективності, які можуть бути виявлені a priori, то достатня (безпосередня) умова часто виявляються лише a posteriori, тобто за фактом події. Це означає, що режим може бути внутрішньо нестабільним, але виживати у несприятливих умовах так довго, аж поки не виявиться цей полегшуючий чинник (trigger), який переважить вплив уcкладнюючих (страху негативних санкцій, апатії). Полегшуючою умовою соціальних/політичних протестів чи революцій є масова мобілізація. Хто чи що здатне об’єднати масове невдоволення людей і виштовхнути їх на вулицю – наперед виявити неможливо. Проте ми можемо зважити значення перелічених показників з допомогою відомого у статистиці індексу концентрації. Отриманий результат покаже нам стан режиму. Назвемо його індексом  стабільності режиму - (ІСР). Якщо значення індексу тяжітимуть до нуля, це вказуватиме на збільшення стабільності, а якщо ж до одиниці – то навпаки, збільшення нестабільності. Умовною межею, що відділяє стабільність від нестабільності, буде значення індексу на рівні 0,5. Кількісні показники стабільності, їх пояснення і значення ІСР наведені у таблиці:  Закладаючи перші чотири показники у розрахунок, ми отримали індекс політичної стабільності на рівні 0,72 (лютий 2010) і 0,70 (грудень 2011) відповідно, а додавши п’ятий показник – лояльність оточення, з середнім, суб’єктивно визначеним значенням на рівні 50%, індекс зріс до 0,78 і 0,77. Це вказує на збільшення нестабільності. Навіть якщо не брати останній показник до уваги, то ІСР на рівні 0,70 вказує на нестабільний стан режиму. У читачів може виникнути питання, чому індекс залишається майже однаковим, якщо показники за грудень 2011р. суттєво змінились. Справа в тому, що чотири показники є умовно «позитивними»: що більше їх значення, то більшою мала б бути стабільність режиму, а один показник – вертикальні загрози – є «негативним», тому що відображає готовність до участі у протестах. У формулі його значення врівноважує значення інших показників, що тягне індекс «до низу». Це питання корекції формули, над якою ми зараз працюємо. Ось як виглядає стабільність режиму в Україні протягом останніх десяти років:

А ось так Україна виглядає на тлі своїх сусідів – Росії і Білорусі: 

З таблиць видно, що крива індексу стабільності режиму в Україні, як і в Білорусі та Росії, лежить у межах 0,7-0,8, що вказує на високу нестабільність цих режимів. Графік, зокрема, добре пояснює масові протести, що зовсім недавно відбувалися в Росії. Вочевидь, путінський «соціальний контракт» більше не діє, як і не діє соціальний популізм Лукашенка.   

Перелічені показники стабільності мають негативні значення, тому їх можна вважати необхідними умовами падіння режиму. Проте без достатньої умови режим може виживати досить довго. Припустімо, ця достатня умова у нашому випадку зводиться до двох змінних – лояльності оточення і масової мобілізації. Теоретично за збігу необхідних і достатніх умов режим не має шансів на виживання. Проте ми не знаємо, як будуть розвиватися події, тобто чи збережеться лояльність оточення і чи матимуть місце масові протести. Крім того, ми не знаємо, у якій залежності перебуватимуть ці змінні і яка з них, у випадку появи, посилить чи послабить значення іншої. Спроби зважити, як поведуться ці змінні, вимагає використання надійної прогностичної моделі, якої у нас наразі немає. Це, однак, не означає що наведені показники, як і спроби їх оцінювання, не мають сенсу. Тут, щонайменше, показано реальний стан режиму, який влада намагається приховати. Більше того, у нестабільній ситуації режим буде мати набагато більше труднощів з забезпеченням виживання, ніж у стабільній, що підштовхує до роздумів про  сценарії дій влади і їх можливі наслідки.

Зовнішні впливи і стабільність режиму в Україні  

Який вплив матимуть зовнішні чинники на виживання режиму в несприятливих умовах? Ідеально, якби легітимність, ефективність і дієвість режиму посилювалась зовнішньополітичними успіхами, але в Україні вони послаблюють один одного. Зовнішня політика України залишається  дуалістичною, що вносить напругу у відносини з ЄС та РФ. Відтак геополітичний тиск і зі Заходу (МВФ та ЄС), і з Росії зростатиме. Внутрішня напруга, що зумовлена погіршенням добробуту громадян, могла би бути понижена успіхами у зовнішній політиці. Проте відсутність консенсусу серед еліт та мас щодо напряму інтеграції ускладнює можливість маневру. Коли у Кремлі зрозуміли, що парафування Україною угоди про асоціацію з ЄС може відбутись, Путін активізував розмови про СНД, консорціум і Митний союз. Умовою збереження Росії  у нинішньому стані є реінтеграція пострадянського простору, а це вимагає блокування руху України у бік ЄС. Для вирішення цього завдання Росія використовує всі доступні засоби – від політичного кредитування до шантажу, щоб схилити українців на створення консорціуму.

Якщо б влада у Києві знайшла силу не погоджуватись на створення консорціуму, а суперечки з приводу ціни на газ винесла на розгляд міжнародного арбітражу, то рейтинг президента однозначно б піднявся,  внутрішня напруга на якийсь час би понизилась, що відкривало б можливість маневру між парламентськими і президентськими виборами.

Продовження переговорів і парафування угоди про асоціацію з ЄС було б для влади кращою альтернативою хоча б тому, що несприйняття ЄС у східних і південних областях країни на порядок нижче, ніж несприйняття ідеї інтеграції з Росією на Заході України. Проте м’яч зараз на боці європейців. Парафування угоди, очевидно, поставлено у залежність від рішення України щодо консорціуму. Якщо «Газпром» через підставні компанії отримає навіть не 60% акцій, а лише контрольний пакет, угоду можуть навіть не парафувати, але це зашкодить не тільки Україні, але й ЄС.

Якщо ж Європа далі діятиме нерозважливо і підштовхне Україну в бік Москви, у Януковича не буде вибору для збереження влади, крім як сповзання до диктатури. Ліберальні цінності, на яких постійно наголошує Захід, тут входять в явну суперечність з таким варіантом майбутнього України. У Брюсселі і Берліні мають врешті усвідомити, що, якщо Україна перетвориться на Білорусь, то половина відповідальності буде й на їхньому сумлінні. Відгородитися від України не вийде, а нездатність відмежувати людину (Януковича) від проблеми (України) буде дорого куштувати самому Заходу. Для Януковича такий сценарій є  однозначно програшним, бо ціна тут не тільки влада, а суверенітет держави. Зберегти одне і друге може виявитись занадто складно.

Враховуючи негативну динаміку трьох базових показників стабільності, найбільших труднощів для виживання режиму слід очікувати восени 2012р. та навесні 2015р., тобто після парламентських і президентськими виборів, за умови, що вибори відбудуться у визначені терміни. Саме тоді низькі показники легітимності, дієвості і ефективності можуть посилитись вертикальними і/або горизонтальними загрозами, що, теоретично, має призвести до зміни влади, але не факт, що до зміни режиму. Режим – це не люди, а інститути, тому зміна людей не гарантує зміни режиму. Найважливіше, щоб зміна людей при владі відбулася, відповідно до процедури, інакше боротьба за владу може закінчитись втратою держави.

Попри нестабільний стан режиму зміна балансу влади 2012р. малоймовірна. Зміна керівництва СБУ і МВС, а також повідомлення про плани ПР обмежити шанси опозиції на наступних виборах через внесення змін до виборчого законодавства вказують на те, що владна команда готується до використання і «м’якого», і «жорсткого» сценаріїв. Проте ці плани можуть бути зруйновані в результаті втручання «непередбачуваних змінних» – екстраординарних подій на зразок масового політичного страйку, техногенної катастрофи чи подібного за масштабами і наслідками шоку. Такий сценарій не бажаний передусім для громадян країни, бо внаслідок внутрішніх чи зовнішніх шоків найбільше страждають вони. Найкраще, якби зміна влади відбувалась, якщо не конституційно, то хоч би еволюційно – в результаті формування антипрезидентської більшості у парламенті, недопущення фальсифікацій на виборах 2015 р. і мирної передачі влади не пов’язаному з чинною більшістю переможцю президентських виборів. Цей сценарій сьогодні виглядає мало не фантастичним, але хто на початку 2004 р. міг сказати, що буде наприкінці року?