Про віртуальність і реальність

До кожної наступної книги вже знайомого автора берешся з цікавістю і певною застановою: чи письменник та його новий твір так само сподобаються, чи, можливо, він уже «виписався» і прочитання не додасть нічого нового в уявлення про нього, а то й розчарує.

Якщо говорити про автора польського бестселера «Самотність в мережі» Януша Леона Вишневського, то його книга «Повторення долі», написана через три роки після нашумілого «мережевого» дебюту, не розчаровує, а демонструє здатність автора по-новому трактувати тему реального та віртуального життя, майстерно поєднавши її з сучасною, цілковито реалістичною родинною сагою. Можна сказати, що цей твір навіть «виграє» у порівнянні з «Самотністю», оскільки в ньому вже не трапляються сльозогінні епізоди, хоча це не означає, що герої є менш чуйними, просто автор ніби «зрівноважує» їх емоції філософсько-стоїчним, зі здоровим гумором, поглядом на життя з його здобутками і втратами.

Вишневський створює повнокровні персонажі, які живуть в реальному та віртуальному світах, але віртуальний на цей раз не стає способом втечі, а швидше, способом підтримати зв'язок із реальним світом - контактувати з рідними, віднайти колись загублених друзів і віднайти в Мережі близьку людину, яку полюбиш, однак це не буде казковим «щасливим кінцем», а лише початком випробування на вміння любити.

Автор і його герой Марцін не протиставляють, а взаємодоповнюють, здавалось би, малопоєднувані світи - світ гуральського села Бичиць, де найбільшою і чи не єдиною розвагою є корчма, а панотець мусить видавати гуралям, які вічно напідпитку, дозволи та заборони на пиятики, світ музею, в якому Марцін є директором і до якого прагне залучити якомога більше відвідувачів до збірки ікон та інших мистецьких творів, світ науки, в якому живе брат Марціна Блажей, та віртуальний світ, в якому Марцін знайомиться з Емілією. Хоча усі ці світи та їх мешканці є настільки різними, автор не відкидає світ горян, як щось анахронічне і занепале, і не підносить світ науки, як винятково вартісний. У кожному з цих світів людина може почуватися як самотньою, так і причетною до долі інших людей. У кожному з них може почуватися як у віртуальному, а можна сприймати і проживати сповна кожен день, якщо має розуміння близьких людей.

Навдивовижу поєднує ці світи стара Секеркова - сільська повитуха, яка допомагає прийти у світ уродженцям Бичиць, для багатьох з яких світ там фактично починається і закінчується: «Колись людина народжувалася в Бичицях і помирала в Бичицях, а в лікарню в Сонч їздили тільки з апендицитом чи коли від сухот вже не помагали ні банки, ні сало ягнят. І хоча з тих пір багато що змінилося, це залишилося незмінним. Гуралі досі не люблять ходити до лікаря. Вони думають, що якщо раптом звернуться до лікаря, він їм заявить, наприклад, що в них рак, а якщо не підуть - то все якось обійдеться».

Секеркова, без сумніву, харизматична постать, свого роду старійшина села, до думки якої дослухаються усі, «у селі подейкували, що Секеркова народилася вже старою і відразу після цього закурила». За жартівливим припущенням автора, їй могли би позаздрити усі феміністки - адже найвищим фемінізмом Секеркової є її прихід - єдиної на всі Бичиці жінки - до корчми, де вона на рівні з чоловіками може випити келишок горілки. Такий собі сільський філософ у спідниці центрує і пов'язує усі сюжетні лінії роману (недаремно вона дозволяє встановити на своєму подвір'ї вежу мобільного зв'язку, через яке село враз стає пов'язаним зі світом), аж до такої міри, що іноді видається, що вся книга заради старої Секеркової написана, а часом - що вона є другим «я» оповідача. Через свою задіяність у долі інших людей, Секеркова дає зрозуміти Марціну, що він не є самотнім, і не все для нього є втраченим.

Вражає в книзі також лінія материнсько-синівської любові - адже Марцін - наймолодший із п'яти братів, жертовно посвячує вісім років свого життя матері, яка знерухомлена після інсульту, посвячується настільки, що матір називають Марціновою -  за іменем сина, а не чоловіка, як то заведено.

Як стає зрозумілим наприкінці книги, історія Якуба і його любові до глухонімої дівчини Наталії з «Самотності в мережі» невипадково вплітається в сюжет «Повторення долі», адже головному герою Марціну доведеться теж показати своє вміння любити, коли виявиться, що його віртуальна знайома, яка стала для нього такою близькою по духу, - перекладачка, що заробляє більше перекладом документів, а «для себе» може і вісім разів перекладати «Маленького принца» Екзюпері, і щоразу переклад виявляється іншим, - є жінкою на інвалідному візку.

Однак автор через персонажа не показує цю ситуацію, як ситуацію безнадії чи безвиході, недаремно він виносить в епіграф книги слова Сенеки Молодшого: «Доля переможе нас, якщо ми самі не отримаємо перемоги над нею».

Януш Леон Вишневский. Повторение судьбы. Санкт-Петербург. Издательский дом «Азбука-классика», - 2008.

Фото зі сайту lit.knigka.info