Провал російського опозиційного наступу і висновки для України

IQПетро Герасименко, 3 травня 2012491014
Провал російського опозиційного наступу і висновки для України

Після обнадійливої «зимової відлиги» російська антипутінська опозиція не змогла трансформувати свій потенціал у силу, здатну кинути виклик владі. Опозиційна весна-2012 фактично завершилася, так і не розпочавшись.

І сподівання на травневий «марш мільйонів» виглядали зовсім ілюзорними.

 

Російська опозиція: причини весняної поразки

Сьогодні майже очевидно, що на поточному етапі російська опозиція, яка трохи несподівано з’явилася на хвилі парламентських виборів у грудні 2011 року, все ж програла Путіну головну битву – президентські вибори. Поразка російської опозиції весною-2012, зважаючи на системні прорахунки і недоліки з її боку, є об’єктивно зумовленою. Хоча і передчасною.

При аналізі причин поразки російської опозиції варто відзначити те, що вона поділена на офіційну парламентську системну опозицію та позапарламентську неофіційну. Якщо у російських парламентських партіях і відсутні «тушки», то лише тому, що ці політичні сили у Думі самі давно є великими «тушками» і виконують придворну роль у створеній Путіним системі координат. Жириновський, Зюганов, Міронов та їхні партії в епоху правління Путіна ніколи не були справжньою опозицією до влади. Вони цілком змирилися зі своєю роллю. Тому від цих політиків не варто було чекати на те, що вони очолять протестний рух і поведуть його до перемоги. Так і сталося.

Складніше з позапарламентськими партіями та громадськими організаціями. У їхньому середовищі були потенційні лідери, які могли б повести опозицію до перемоги. Проте вагомим мінусом цих дуже різнопланових груп було взаємне поборювання, загальна невизначеність тактичних і стратегічних завдань та відсутність авторитетних лідерів, відомих більшості громадян.

Радикальні антипутінські гасла російської опозиції розходились із її реальними діями. Якщо пікети і публічні заклики на зразок «Путіна геть!» на перших акціях протесту були виявом політичної сили та сміливості, то згодом вони стали виглядати звичайними гаслами, які ні до чого не зобов’язують. Їх мобілізаційний ефект спав. Виступи на мітингах політиків із жорсткими критичними заявами стали вершиною того, на що спромоглася російська опозиція. Суспільство чекало на конкретні дії і перемоги, нехай і не дуже великі. Їх відсутність суттєво охолодила бажання людей брати участь в акціях, які не приносять результату. Ходити на кількагодинні мітинги раз чи двічі на місяць, щоб потім знову розійтися додому, - такий спосіб проведення часу дуже швидко виявився не до душі більшості мітингувальників.

Протестний рух проти Путіна, попри високий рівень самоорганізації, мав одну дуже суттєву ваду. Він був обмежений територіально і соціально. Акції протесту мали масовий характер тільки у російській столиці. А соціальний склад учасників, в якому переважали представники доволі нечисельного у країні середнього класу з високими доходами, викликав недовіру у більшості населення за межами МКАД. Між тим, справжня революція неможлива без залучення до революційного процесу більшості соціальних груп та врахування їхніх інтересів. Російська опозиція, яка спиралася переважно на заможні прошарки, серйозно звузила свою соціальну базу і не виявляла особливого бажання розширити її. Владі лише залишалось штучно зміцнити ті бар’єри.

Але, крім частково нав’язаних громадянам бар’єрів по лінії Москва–регіони та середній клас–решта суспільства, цілком окреслені і вже не штучні лінії розмежування існували між учасниками різношерстої публіки, яка вийшла на вулиці російської столиці. Ліберали, націоналісти (точніше, націонал-імперіалісти), соціал-демократи, радикальні ліві об’єдналися лише задля того, щоб повалити Путіна та провести чесні вибори. Але навіть під час спільних акцій протесту дуже виразно виявилася ворожість різноманітних суспільно-політичних течій, яка іноді перевершувала антипатії до правлячого режиму. А у березні російські націоналісти взагалі покинули мітинг об’єданоної опозиції, звинувативши партнерів у нерішучості.

Антипутінські активісти виграли війну в Інтернеті, але програли її у реальності. Можна стверджувати, що роль Інтернету все-таки організатори акцій протестів переоцінили. Вони так і не зуміли перевести накопичений віртуальний негатив до влади у активні дії поза глобальною мережею. На вулицях міст їх дії були зовсім не такими радикальними і впевненими, як слова у соцмережах.

Навіть перебуваючи на політичному підйомі, більшість російської опозиції смиренно і слухняно погоджувалася на правила гри, які пропонувала влада. Найбільші акції протесту, які пройшли 10 та 24 грудня, 4 лютого і 5 березня, були погоджені з владою. Опозиційні лідери – Удальцов, Навальний, Нємцов, Рижков та інші щоразу погоджувалися на місце проведення мітингів, вигідне для влади. Навіть після першого туру виборів президента 5 березня, коли вирішувалася доля російської опозиції, оргіназатори так і не наважились провести мітинг на Луб’янці чи в іншому символічному місці. Проігнорувавши думку значної кількості рішучіше налаштованих громадян, опозиція почала здуватися.

Врешті-решт, російська опозиція так і не запронувала суспільству чіткої відповіді на запитання: а що буде після Путіна. Опоненти Кремля обмежувалися закликами чесних виборів, зміщення правлячого тандему, відставки глави Центрвиборчкому, політичних свобод, боротьби з корупцією. Однак механізми здійснення цих кроків у всіх були різними.

Російська опозиція не спромоглася виробити чіткого, зрозумілого та реального плану дій для перемоги над путінським режимом. Аналогічно можна сказати і щодо планів опозиції у післяпутінський період. Загальні напрями реформ від опозиції вимальовувалися. Але цього було замало, щоб більшість громадян РФ проміняла зрозумілу їм «стабільність» на не надто зрозумілі і суперечливі реформи.

Нарешті у російської опозиції так і не знайшовся лідер, здатний кинути виклик Путіну і вести з ним боротьбу на одному рівні. Тому весняна поразка опонентів правлячого тандему виглядає логічною.

 

Тактика Путіна

Попри деяку початкову невпевненість у власних силах, Володимир Путін зумів переломити ситуацію на свою користь. Спостерігаючи першу реакцію прем’єра РФ на випадки публічної обструкції у листопаді–грудні 2011 року, можна було помітити його здивування тим, що після багаторічного суспільного мовчання хтось наважився кинути виклик владі. Авторитет Путіна справді був тим, що не піддавалося суспільному сумніву. Однак наприкінці минулого року ця опора почала давати тріщини.

Освистування Путіна у московському спорткомплексі 20 листопада 2011 року стало лише прологом до більш активних форм громадського протесту. Апофеозом протистояння були мітинги у Москві у грудні 2011–березні 2012 року. Але вони одночасно були піком громадської активності, який для Путіна не вилився у щось особливо неприємне.

Щоправда, ще у грудні Путін допустив кілька помилок, словесно принизивши учасників акцій протесту. Його невдале провокативно-образливе порівняння опозиції з мавпами-бандерлогами та дивний асоціаціативний ряд білих стрічок і презервативів додали імпульсу протестному руху. Проте Путіну вдалося уникнути глобальних помилок. Натомість він швидко взяв ситуацію під контроль і сповна скористався прорахунками різношерстої опозиції.

Коли опозиція, організувавши два масштабних мітинги 10 та 24 грудня 2011 року, пішла на тривалі новорічні канікули, Кремль розгорнув активний пропагандистський наступ у ЗМІ. До контрнаступу Путіна залучили весь державний апарат, працівників бюджетних установ, мешканців провінції. Грамотно маніпулюючи громадською думкою, використовуючи політичну незрілість, невпевненість та недалекоглядність суперників, Путін зумів переламати негативний тренд.

Президентські рейтинги Путіна поступово, але неухильно поповзли вгору. Якщо ще на початку 2012 року у багатьох, навіть провладних експертів та соціологів, були серйозні сумніви щодо перемоги лідера РФ у першому турі, то вже на початку березня навіть найоптимістичніші опоненти влади не вірили у другий тур виборів.

Володимир Путін переміг опозицію не лише завдяки адмінресурсу та цілому комплексу доволі брудних технологій, включаючи тиск та опосередкований підкуп виборців. Його перемога – результат тактичних і стратегічних помилок опозиції.

Кандидати, допущені до участі у президентських виборах, не становили загрози Путіну. Реальною небезпекою для влади були тільки масові виступи громадян та активні скоординовані дії опозиції, її здатність скористатися суспільним політичним вибухом і розвинути його до меж, за якими лежить кінець тандемному режиму. Проте Путін сповна скористався нерішучістю дій мітингуючих в Москві, нетривалістю самих акцій протесту та доволі невизначеними абстрактними вимогами протестувальників.

На противагу кільком гаслам суперників, які переважно обмежувалися виогою чесних виборів та політичних свобод, російський прем’єр запропонував суспільству комплексне бачення розвитку країни, яке сформулював у семи статтях, розтиражованих у всіх ЗМІ. Ці публікації не відзначалися оригінальністю чи глибиною думки видатного державного діяча. Вони радше були піар-ходом, завдання якого ‑ показати росіянам: Путін має стратегію розвитку країни і відчуття основних проблем, які потрібно вирішувати. Він просто представив громадянам свій план дій. У його реальність мало хто повірив, але це була стабільна і зрозуміла, хоч і не дуже приваблива реальність для переважно неактивних громадян Росії. Стабільність, хоч і корумпована та безправна, зате побудована на відомих правилах гри та підтримана потоком нафтодоларів, виявилася для більшості виборців переконливішим аргументом за невизначені опозиційні теоретичні свободи.

Путін сповна зіграв на комплексах і прихованих страхах російського суспільства, звинувативши суперників у намірі здійснити «помаранчевий сценарій» у країні. Оскільки події 2004 року в Україні стараннями Кремля мали виразно негативний антиросійський відтінок у виборця, це дозволяло кинути тінь на опозиціонерів. Та й провальний результат Помаранчевої революції теж сприяв відторгненню значних верств суспільства від мітингувальників. Тандем давав зомбованому суспільству чіткий сигнал: вулична опозиція хоче знищити стабільність, вона нічого не змінить у державі, її метою є лише прихід до влади.

Крім того, Путін сприяв активному поширенню ярликів про те, що російську опозицію фінансують і нацьковують закордонні вороги Росії, що опозиціонери є агентами впливу Вашингтона. Такі звинувачення, хоч і виглядали доволі абсурдними, у багатьох росіян, які живуть за межами Москви і Санки-Петербурга, викликали виразну радянську рефлексію. Тепер Путіна сприймали як лідера, який захищає росіян від підступних спроб ворожих агентів розвалити країну.

Після виходу із нетривалого стану політичного інфаркту Кремль вирішив взяти приклад з опозиції і розпочав у державі хвилю мітингів на підтримку кандидата від влади, які отримали назву «путінгів». «Путінги» проводили по всій країні: від перефирії до столиці. Їх метою було показати всенародну підтримку і довіру до прем’єра, який знову йде у президенти. Демонстрації на підтримку Путіна, незважаючи на їхній нерідко штучно-примусовий характер, мали чималий пропагандистський ефект. Апогеєм таких акцій став найбільш масовий «путінг» 23 лютого 2012 року на стадіоні «Лужники», який збірав понад 100 тисяч прихильників.

І врешті-решт, Путіну вдалося переконати росіян у тому, що проти нього виступає лише невелика частина забезпечених москвичів, які не мають нічого спільного з життям більшості громадян. Путінська агітмашина стверджувала, що масові мітинги у Москві є звичайною «революцією норкових шуб» ‑ людей, які від розкішного та ситого життя вирішили побавитися ще й у політику. Протиставлення по лінії багаті–бідні, столиця–провінція завжди було результативним політтехнологічним приймом. Виступи опозиції в Москві, за винятком хіба що початкового етапу, були помітно дистанційовані від інших суб’єктів федерації. А російська столиця у світогляді більшості росіян є такою собі державою у державі з зовсім іншим рівнем життя, що ще більше посилювало недовіру у мешканців провінції, не обтяжених постійним користуванням мережею Інтернет.

Всі ці чинники у комплексі дали можливість Путіну завдати тактичну поразку опозиціонерам та відкрити шлях до нового президентського терміну.

 

Уроки для української опозиції

Напередодні виборів до Верховної Ради опозиція в Україні повинна врахувати невдалі акції антипутінських сил та проаналізувати причини занепаду протестного руху. Це потрібно зробити, враховуючи подібність методів правління Януковича та Партії регіонів із «Єдиною Росію» та ментальну близькість чинної влади України і Росії.

Передусім варто розуміти, що одних лише хороших гасел чи навіть масових мітингів недостатньо для перемоги над Януковичем. Українська опозиція також може виголошувати чимало радикальних і жорстких промов проти Партії регіонів, Януковича та правлячого режиму. Але суспільству цікавіше те, чи здатна вона втілити свої політичні погрози у життя. Бо загальні заклики до очищення влади, подолання корупції звучали і раніше. Зокрема від самого Януковича.

Між тим відомо, що як мінімум парламентська системна опозиція надто тісно пов’язана з правлячою сьогодні владою чи то бізнесовими, чи сусідськими, чи дружніми зв’язками. Чи вистачить у неї волі забрати незаконно приватизовані або й украдені підприємства, земельні ділянки, побудовані за нечесно зароблені гроші палаци під Києвом та іншими містами? Чи не відкриє тим самим парламентська опозиція з БЮТ-Фронту Змін «скриню Пандори», адже у її представників гріхів теж знайдеться немало, починаючи від місцевих рад і закінчуючи Верховною Радою. Однак без всього цього мова про очищення влади і реальне подолання корупції, зміна чинної системи виглядає фарсом.

Власне системний характер більшості української опозиції є її головним мінусом. У боротьбі зі своїми конкурентами Партія регіонів використовуватиме тезу про подібність її опонентів, сіючи у свідомість людей зневіру та недовіру. Політтехнологи влади, очевидно, стверджуватимуть, що, прийшовши до влади, опозиція продовжуватиме їхню ж справу – власне збагачення. Якщо більшість громадян повірить у це, а підстави для таких думок справді існують, опозиція програє вибори. Щоправда, влада теж не виграє. Але й громадяни масово не вийдуть на вулиці заради захисту опозиції, яка нездатна до рішучих тотальних змін і, здобувши владу, зробить її засобом власного збагачення, хоч не настільки відвертого, як Партія регіонів.

Лише та опозиційна сила, яка зуміє переконати українців у якісно новому світогляді та принципах, зможе мобілізувати суспільство і перемогти. У цьому і є основний виклик для української опозиції. Її успіх залежить тільки від здатності вийти за межі системи, подолати корумповані принципи та меркантильний світогляд.

Напевно, все-таки українцям важко уявити Арсенія Яценюка, який забирає Межигір’я у Януковича, підприємства і капітали в олігархів, палаци і незаконно нажите майно у чиновників, суддів, прокурорів, проводить масові чистки у правоохоронних органах, митниці та здійснює інші принципові радикальні кроки без винятків для чужих і своїх. Те саме можна сказати про УДАР Віталія Кличка, який отримує потужне фінансування, очевидно, від певних олігархічних груп, і виборчий список якого – велика таємниця. Стосовно ж «Батьківщини», то Юлія Тимошенко, можливо й відправила б Януковича за ґрати та забрала у нього Межигір’я. Проте чи не прийшли б на місце нинішніх олігархів та корупціонерів, лояльних до Партії регіонів, нові олігархи та корупціонери, тепер вже лояльні до Юлії Тимошенко? Адже саме так і було раніше.

Якщо українська опозиція хоче перемагати, і непросто перемагати, а змінити країну, їй потрібно виробити чітку програму дій після виборів, які охоплять усі сфери держави. Наявність чіткої і зрозумілої альтернативи для суспільства, бачення напряму кардинальних змін у країні допомогло б опозиції.

Ще один висновок, який випливає з поразки російської опозиції, полягає у тому, що не варто перебільшувати роль середнього класу, якого в Україні майже не існує. До того ж, середньому класу є що втрачати, тож у разі радикалізації настроїв його поведінку спрогнозувати важко. Звуження соціальної бази замість її розширення – ще одна з причин поразки протестного руху.

І насамкінець, досвід успішної опозиції показує, що у разі проведення акцій протесту проти незаконних дій влади не можна допустити їх консервації. Лише активна, наступальна тактика, якісне і кількісне розширення демонстрацій та інших виявів громадської активності здатні вплинути на владу. В іншому ж разі українську опозицію чекатиме щось схоже на російський сценарій з поступовим затуханням протестного потенціалу.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук